"Адже збула москаля? чого ж вам бiльш…" Бо москаль, справдi, ще як побачив, що Явдоха пiшла жалiтись на нього, злякавсь та й щез з стовпцями своїми. А Кузьма Трохимович, дивившись на сеє, посмiявсь собi нищечком та й каже: "Оттак нашi, знай! Вже до нас, мов до живого, з поклонами ходять, неначе до засiдателя!"
А тим часом позiсходилося народу вже чимало! Таки куди оком не глянеш, то усе люди, усе люди, як сарана у полi. I чого то туди не понаносили або не понавозили! Таки такий ярмарок, що неначе у Харковi об пречистiй: усякого товару, якого тiльки подумаєш, усе є. Чи груш? Та i на возах грушi, i в мiшках грушi, i купами грушi: прийди, торгуй скiльки тобi треба, та з якої хоч купи i скiльки хоч куштуй, нiхто тобi не поборонить. А там Москва з лаптями та з ликами; були в них i миски, ложки i тарiлки розмальованi; були й решета, i ночовки, дiжi, лопати, сiвцi, черевики, чоботи з пiдковами й нiмецькi, тiльки гвiздочками попiдбиванi. Тут суздальцi з богами та з книжками завалящими, а побiля їх сластьонниця з грубкою: тiльки спитай, на скiльки тобi треба сластьоних, так живо пiднiме пелену та й знiме стару онучу, що нею горщик з тiстом накритий, щоб, знаєте, тiсто на холодi не простивало, i затим пiд пеленою у себе держить; от пальцi послине, щоб тiсто не приставало, то й вщипне тiста, та на сковороду у в олiю – аж шкварчить! – та зараз i пряжеть, i подає, а вже на олiю не скупиться, бо так з пальцiв i тече, тiльки знай обсмоктує. Тут же бiля неї продавалася терта кабака i тютюн у папушах; а там – залiзний товар: пiдкови, гвiздочки, сокири, пiдiски, ухналi й усе, чого треба. А тут вже – лавки з красним товаром для панiв; струковатий перець на нитках, родзинки, хвиги, цибуля, усякiї сливи, горiхи, мило, медянички, свiчки, тараня, ще по веснi з Дону навезеная, i суха, i солона; кав'яр, оселедцi, яловичина, нiжки, шпильки, голки, гаплики i для нашого брата свинина. Дьоготь i в шерiтвасах, i в мазницях; продавались i самi квачi; а побiля їх стояли бублики, буханцi, горохвяники, гречаники; носили у ночовочках печеню, шматками покраяну: на скiльки тобi треба, на стiльки й бери. А там купами капуста, буряки, морква огородня – а хатньої нашi жiнки не продають, держать про нужду на нашу голову – цур їй! Тут же був хрiн, рiпа, картохлi, що вже швидко хлiб святий з свiту божого зженуть. А тут з Водолаги горшки, кахлi, миски, покришки, глечики, кухлики… та я ж кажу: нема того на свiтi, чого не було на тому ярмарку, i якби грошей до сина, то накупив би усього та й їв би цiлiсiнький год! А що ще обiддя, колiс! вiйя, двiйла, люшнi! Були й свити простого уразiвського i мильного сукна; були кожухи, усякi пояси, шапки, i козацькi, i каплоухi. Був i дiвчачий товар: стрiчки, скиндячки, серги, баєвi юпки, плахти, шитi рукава i хустки; жiноцькi очiпки, серпанки, запаски, кораблики, рушники, i шитi, i з мережками, щiтки, гребнi, днища, веретена, сiль товчена, глина жовта, запанки голов'янi; перснi, черевики… аж утомишся, розказуючи. Чого-то там не було!
А промеж такої пропастi товару що то народу було! Крий мати божа! Ще трохи чи не бiльш, нiж на воскресенiє у вутренi, як Христа, дочитуються, або на Iорданi; так що й протовпитись не можна. Той купує, той торгує, той божиться, той прицiнюється, той спорить, той товариство склика; той на жiнку гука, тi лаються, тi йдуть могоричi запивати; жiноцтво щебече, усi разом розказують i нi одна не слуха, старцi спiвають Лазаря, кобили ржуть, колеса скриплять; той возом iде та кричить: "По глину, по глину!", а назустрiч йому викрикує: "По горшки, по горшки!" Дiти, погубивши матерiв, пищать; там скавучить собака, там придушили порося: вижчить на весь базар, а свиня, хрюкаючи, пробирається промеж народом; там перекупки хватають за поли парубкiв та школярiв: "Ходи сюди, дядюшка! – кричать, – вiзьми в мене, паниченьку! От бублики гаряченькi, з мачком… От паляниця легесенька, тiльки що з печi… "Та-та-та-та, та й не розбереш, що вони там i кричать,,бо усюди гомонять, стукотять, кричать… точнiсiнько, як у млинi, як на всi меле i товче! А там, чути, скрипка гра з цимбалами. Матвiй Шпонь та продав сiль, розщитавсь i грошики вчистив, та й найняв троїсту i водиться з нею по ярмарцi. Вже й шапки катма, десь кинув її на когось та й вiдбiг. Iде й спiває, а де калюжа, тут i вдарить тропака. Забризкався, захлюстався… Еге! та не мiшай йому! Вiн гуля! Ув однiй руцi пляшка, а у другiй чарка; -кого не зострiне: "Пий, сучий сине, дядюшка любезний! пий! Матвiй Шпонь гуля! пий у його голову, щоб ти подавивсь! Будь здоров на многiї лiта!" Вип'є i поштує його; коли той не схоче, так додолу горiлку виллє, а його лає-лає та й стане другого поштувати; отсе ж ще не зовсiм допив з пляшки, зараз пляшку об землю i гука: "Шинкарю! подавай Шпоню знова. Музика, грай!" -та й пiшов дальш. Iде i побачив дiгтярiв. Шубовсть у шерiтвас з чоботами зовсiм i кричить: "Дiгтярю, не журись! Шпонь вiдвiча грошами". Та й викине йому з кишенi повнiсiньку жменю грошей, а сам знову кричить: "Не абедно? Не мiшай же! Музика, грай!" Та й стане хлюпатися у дьогтевi, як мала дитина у калюжi. Що то, як чоловiк у щастi та у радостi! Чого-то вiн не видума? Нiчого не жалує i нi об чiм не жалкує!
А там, чути, ведмiдь реве i танцює, а циган викрикує: "Ану, Гаврилку, як старiї баби п'янi валяються?.." Циганка ворожить та приговорює: "I щасливий, уродливий; чорнява молодиця за тобою вбивається; положи ж п'ятачка на рученьку – усю правду скажу…" Циганчата танцюють халяндри та кричать не своїм голосом, мов з них чорт лика дере. Старий циган туди ж з своє шкапою. Знай божиться i жiнкою, i дiтьми та проклина свою душу, i батька, i матiр, а усе затим, щоб стару, слiпу, сапату й, з вибитою ногою кобилу продати замiсть молодої, здорової. Та як обступлять нашого брата циганське навожденiє, так не знаєш, що й робить. Як напустять мару, так i сам бачиш, що шкапа трьох денежок не стоїть, та тiльки дивишся та лупаєш очима i не знаєш, куди вiд них дiтись. Той божиться, другий суне тобi у руку оброть з шкапою, третiй тягне з твоєї кишенi хустку, де гаманець з грошами зав'язаний, а сей вже й здачi дає, та усi гуртом волочуть тебе пiд ятку могоричi запивати. Так що, я ж кажу, поки схаменешся, дивись: хотiв своє ледащо продати, а проклятi цигани усунули тобi у руку таку патику, що й скiпками гидко узяти; та за таку цiну вiддали, що можна б, бува, i вола купити; та же ж за мої грошi i горiлку купували, i пили: а далi, замiсть дяки, у вiчi насмiялись: "Шкапа твоя, – кажуть, – трохи, чоловiче, недобача; так купи їй окуляри та й почепи на вiчi, як паничi у городi носять, то ще потягне…"
Оттаке-то там було, що й розказати усього не можна. I усякий народ, хто там не був, що йде бiля того салдацького патрета, усяк шапку знiме та й скаже або: "Добридень", або "Здрастуйте, господа служба!" А служба нiчичирк: стоїть собi гарненько, i пальцем не кивне, i очима не поведе, i усом не моргне. Таки нiхто, нiхто не вгадав, що то намальований. А Кузьма Трохимович, сидячи у своїй ятцi, бачив сеє все та й дума: "Добре наше дiло: побачимо, що дальш буде".
Аж ось де узявся салдат, та вже справжнiй салдат i живiсiнький, от як ми з вами. Ходить вiн по базару, визира, визира… i вже один рушничок у молодички з купи i вчистив i у кишеню запакував; стягйув у чугуївської перекупки бумажну хустку, таку, що гривень шiсть стоїть, вiдрiзав з воза i вiнок цибулi i зараз за пiвцiни й продав, та усе так хитро та мудро зробив, що нi жоден хазяїн i незчувсь. Далi прийшов, де грушi продають, бачить, що при возах самi хлопцi, та й тi роти пороззявляли i дивляться на ведмедiв. Вiн таки й положив руку на мiшок – нiхто не баче; потягнув його до себе – нiхто не баче; положив гарненько на плече – нiхто не баче… та, не озираючись, i чкурнув, куди йому треба! Аж ось кинулось хазяйство, бачать, що москаль безспрося узяв повнiсiнький мiшок груш та й преть його, мов своє, разом гукнули на нього та й побiгли за ним у догоню. Не хитрий же й москаль! Чим би навтiкача, а вiн iде собi любенько, мiшок з грушами несе та й мугиче собi пiд нiс пiсеньку. А тут його за мiшок – сiп! – "Нащо ти грушi узяв? сякий, такий сину!" -питаються його ув один голос. Стоїть, сердека, очi вивалив, мов баран, далi озирнувсь та й каже: "Нєшта то вашi грушi-ста?" – "Адже ж не чиї, як нашi". А вiн як крикне на них: "Ах ви, хахли безмозглiї…" (а зараз лаятись! що б то перше розпитати та тогдi б вже лаявсь, скiльки хотiв). "А зачим ви, – каже, – менi тагда не сказали, как я з воза мiшок узяв?" – та до них з пенею: "Ви, – каже, – зiваєте по старанам, а я вот нiс-нiс, да вота как умарился, да амуницю патьор. Вот, виш, мундер запачкал! Давай сюда деньги на вичистку". Наше хазяйство щоб то i сюди i туди, так де ж! нi приступу, та ще й лає. А далi ухватив за комiр i тягне i кричить: "Давайте на вичистку та за праходку: я казьонний мундєр патьор i сапоги таптал, давай та i толькаi" Нашi нi вiдхрестяться, нi вiдмоляться: "Цур тобi, – кажуть, – батечку! здiлай милость, господа служба, озьми собi i грушi з мiшком, тiльки цур тобi! вiдчепись i пусти!" Так де! Так реп'яхом i узявсь i каже: "Мине чужово не нада; не хачу ваших груш, а подай майо!.." Що тут на свтi робити? Iще таки подумали сяк-так, щоб вивернутись: хотiли iти до волосного правленiя, так москаль не тiї спiва: "Вон моя команда! – та й показує на салдацький патрет, – пайдьом iк ньому". Нашi бачать, що непереливки, страшно! Кинули йому п'ятиалтинного – так нi: веди до ятки, постав за проходку кварту водки. Нiчого робити, поставили, аби б вiдчепивсь та не вiв до салдата, що з оружжем стоїть. Як же опiсля розслухали та роздивились i вгадали, що то салдат мальований, так аж об поли вдарили руками та – фiть, фiть! – посвистали та й пiшли до возiв. А Кузьма Трохимович у своїй ятцi смiявсь-смiявсь, що аж качається, а далi каже: "Ох!" – та й сiв, зложивши руки, приглядатись, що ще буде за кумедiя.