Побачились ми ще раз у порожній школі, в політвідділі. Люди спали по кутках, на столах. Хтось у кутку часто підшморгував носом і не давав спати.
Це була товариш Жучок. Вона підійшла до мене і запропонувала вийти. Трохи здивований, я вийшов і запитав:
— Ви плакали?
— Так!
І засміялась:
— Мені трішки соромно… знаєте… буває. І розказала.
Виявляється, хоч вона і жучок, і «кіт у чоботях», але і їй буває сумно. «Тоді мені кирпатий носик розказав, що їй не 19, як ми думали, а цілих 25 літ, що в неї вже було байстря і це невеличке байстря — повісив на ліхтарі козак.
Це було на Далекім Сході, коли вона пішла по дорозі за отрядом.
Ато була козача помста.
… Я згадав сніговий степ».
А втім, це ще не дивно, що дитину повісили: було ще й не таке. Я не збираюсь у вас викликати сльозу. А от маленький подвиг — без сумніву. А чий? —
— Ви подумайте.
… Товариш Жучок № 2, №3, №4,
і не знаю, ще скільки є. Товариша Жучок № 1 нема.
Зник «кіт у чоботях» у глухих нетрях республіки, ходячи по бур'янах революції, носячи соняшну вагу й осушуючи болото… Ми назвали —
— товариш Жучок. А історія назве —
— «кіт у чоботях».
Кіт у чоботях — тип. Точка. Коротко. Ясно. Все.