Москалиця – Марія Матіос

…Колись до неї привозили самого майора Во-роніна. Нога йому після поранення загнила була до кістки. Місцевий доктор чистив її ножем. Дочистив до того, що вже хотіли відітнути ногу до половини.

А Северина поворожила — посвистала над нею, зробила ліки на меду, карпатському «кадилі» й «вогнику» — казали потому, що котрийсь сільський ґазда мало не відтесав одужалу ногу Вороніна, коли застав воєнного в хаті зі своєю жінкою.

…Северина присипала рану попільцем із спаленої квітки «вогника»;

далі мастила маззю з меду й «кадила»;

обвивала борсучими шкірками —

а Воронін, стримуючи стогін, мало не пестив її очима.

Просив чи боявся?

А могла, як би хотіла, затруїти. Було за що Вороніна спровадити на той світ.

Та вона цього не зробила.

Коли би здоровий зазіхав на неї… о, тоді б не вагалася. А тепер перед нею сидів каліка. Убій-ник, але каліка. Вона убійницею не могла стати для каліки.

Але хіба це причина не чіпати її тепер, коли вся Панська Долина у вимушену дорогу лаштується?

А коли подумати, то мала Северина провину перед своїми єдинокровцями — москалями. Ой, мала.

Лиш двоє людей на світі — Семен Дудка й Василь Полотнюк — знали, хто передавав у ліс хлопцям ліки.

Та вона б і не приховувала, коли б її москалі питали. Вона зцілює всіх, хто потребує. І не питає, де й кому мастити тіло її мазями будуть.

О-о-о… скільки в ній умерло знання! Якби хто знав, як то все робилося тоді!.. Якими винахідливими й відважними ставали люди, зусібіч оточені страхами, підозрами, доносами, зрадою й ненавистю!..

Северина у зрубах виловлювала гадюк, убивала їх, випотрошувала, а голови припасовувала в зілля кошика.

Так у неї розвелося ціле гадюче кодло.

…ОБЛАВА ТРИВАЛА ВЖЕ ТИЖДЕНЬ.

І тиждень Воронін зі своїми вояками навідувався на Северинине подвір'я, шукаючи слідів банди.

І той тиждень із дня у день Северина сідала перед порогом хати з кошем, повним гадючих голів, із розкритою пазухою, і цицькою ворушила гадючий хвіст на грудях.

З помутнілими очима, а може, вже й із помутнілим розумом, сиділа перед хатою зі своїми панями-служницями із кошика — й моторошне шипіння, здавалося, перекривало тріск автоматних черг.

У тому гаморі ніхто би й не задумався над тим, що людина вміє шипіти не менш природно, ніж: гадина.

Якщо хоче.

А банда, за якою полювали емгебісти, — Семен Дудка й Василь Полотнюк — сиділи в сіні на горищі Северининої хатки.

І ті, й ті — мисливці одні й мисливці інші — знали, що господиня цієї хатки — недоторканна.

Бо не в собі.

І кожен із них — мисливців одне на одного — так чи інакше думали про Северину.

Одні з надією, інші — з острахом.

Навіть скутий смертельною небезпекою Василь Полотнюк в напівпотемках Северинино-го горища мовчки дивився на Семена Дудку і мовчки питав сам себе: хіба людина б своєму умі буде просити чоловіка вбити пригріту в хаті гадину, як просила колись його Северина? Буде?! А для чого? Щоб позбутися непевних гріхів? Які гріхи у цеї москалиці? Життя на безлюдді — ото й усього! Та й нащо вбивати одну гадину, коли ондечки в кошику (Василеві добре крізь шпари з горища видно) кишить цілий виводок гаддя — а жінка бавить ту нехар1, ніби дітей своїх бавить. Бр-р-р…

То буде людина в умі замахуватися на ту, що пригріла в хаті і говорить із нею, як із живою людиною, чи ні?! Не буде, якщо не знається із щезником.

Проте молодий Полотнюк не смів про це ні запитати в Семена, ні відповісти собі самому. Бо зараз та нехар рятувала їхні життя.

Не смів багато питати й Воронін, люто матірку-ючись на Северининому подвірї, але дивився, як незворушно сидить перед порогом його рятівниця із зануреними в гадюче кодло руками, — і тільки хіба що не спльовував під ноги від пронизливого відчуття бридливості і погамованого страху.

А Северина сидить зі своїми служницями, про щось собі плямкає губами й жаско для людського погляду ні-ні — та й погладить тріпотливий гадючий хвіст у пазусі.

Так скажитє мнє, бітому-пєрєбітому, стрєля-ному-прострєляному майору Вороніну всє здєш-ніє і нєздєшніє бєндєри і нє-бєндєри: будєт вмє-няємий чєловєк согрєвать гадюку на своєй груді?!! Нє будєт, єслі в свойом умє! Нє будєт!

Но пусть согрєваєт на здоровьє. Селі очєнь хочєтся. В горах єщйо люді імєются. Вмєсто етой нєвмєняємой москаліци в Сібірь Воронін возь-мйот другіх. В конце-концов — нє такая уж она опасна, єслі на то пошло.

Главноє — викуріть банду із лєса.

…ГОСПОДИЧКУ-БОЖЕ… Все так давно минуло, що Северина й не згадує ті часи, окрім, як у сні хіба що. Навіть зі своїми дідами — Семеном і Василем (колись врятованою на ії горищі бандою) — ніколи ні про що не згадує: наче не було в них минулого.

А ті несамовиті діди, ті незрадні приятелі її молодості, дотепер мають пильну чоловічу робо-

ту — то на свої безконечні мітинги злежані прапори зі скринь щотижня витягають, то новими древками прапорів скажені червонопрапорні мітинги розганяють.

Отак останніми роками й живуть — від мітингу до мітингу. І ніхто б ніколи не подумав, що таке станеться в світі, що ніхто її дідам не буде тепер ні розказом, ні указом.

Але й вони не все знають.

Не про все у світі знають.

Та й про неї не все знають. І про служничок її не здогадуються.

Северина і їх тоді потрохи дурила: ні Василь, ні Семен дотепер не здогадуються, що гадина в кошику й гадина в пазусі, якою вона тоді дурила недобрих людей, — була гадина мертва. Василем же і вбита.

Та звідки їм про таке здогадатися? Будь-яка розумна людина й не подумала би й не присни-ла, що інша людина — людина в умі — могла би робити таке, як зробила тоді Северина!

А як добре подумати, то розумному й дивуватися на таке не варто: бо що має робити людина, коли на неї чатує Сибір?! Рятуватися має, якщо голова є на плечах! А Северині голову ніхто не стинав. Вона недаремно волосся ніколи не відрізала, щоб розум собі не вкорочувати.

Ото у прикру годину й узяла за приятельку й рятівницю гадину. Байдуже, що гадина холодна й бридка. То також жива твар і жити так само, як людина, хоче. Тому й кусає, коли втретє на неї наступають.

А на дотеперішні людські суди-пересуди Северина не сердиться — вона на них ніколи не зважала. Жила собі — як жила, ні перед ким серця й раз не відкривши.

Але часами лежить Северина в своїй хаті, дивиться в стелю, дихає, пчихає, кашляє — а серця свого не чує. Мацає руку, стискає до болю зап'ястя — та кров у ній не пульсує: тече собі, холодна, холодними жилами й знати про себе не дає.

Колись Северина сама собі кров пускала, коли давлення їй голову мало не рознесло. Тоді навмисно, хоч і бридливо, спробувала власну кров на гарячість — а кров була холодна. Червона, як сік примерзлої калини, вона майже парувала зі склянки, а тепла не мала. Так, ніби то була не людська кров, а схолола вода. Ніби Северина й не мала в собі крові, а лише її червону, холодну подобу. Як не мали крові й гадюки, що їх Северина навчилася трощити без чоловічої допомоги, коли біда підступила до неї впритул і притисла зусібіч, так само, як уперше притис колись Василь Полотнюк першу гадючу голову.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: