Ніби за все попереднє життя у вікно надивитися хотіла.
А воно так — і не зовсім так.
Насправді вона ж не у вікно дивилася — насправді чекала.
Дотепер чекає.
Дивиться — і майже нічого не бачить: чекає.
Колись, ще малою, заціпивши зуби, чекала, що об'явиться її тато. Ніхто й ніколи їй не казав, та вона й не питала, хто він. Знала, що був у неї Тато. Але був тоді, коли ще її на світі не було.
А коли вона на світі стала — не стало в неї Тата. Москаля.
Тепер думає, що, навіть, коли би був об'явився, воно нічого б не змінило.
Вона давно навіть і не чує, як її називають.
Байстриця.
Москалиця.
Северинка.
Мольфарка.
Онде кум Полотнюк — і той їй каже «моска-лиця».
А їй однаково.
Давно переболіло. Тепер навіть подеколи тішить: мало хто в селі має таке відверто тверде ім'я, яким називають не позаочі, а так, ніби дивляться в паспорт.
А як подумати, воно їй не помагало й не заважало. Лише подеколи робило так, ніби ножем по оці хто штрикав.
Але тата вона чекала недовго. Нема — то й нема. У інших є — то й добре. В інших і мама, й тато були — а долі не було.
А в неї — нікого-нікогісінько.
О, скільки разів у житті вона борсалася, як знесилено борсається дитина дикої свині, коли морозної снігової зими пробиває собі дорогу під молоді смерічки чи добуваючись до букового жиру.
Колись-то, як іще Северина служила в Онуф-рійчуків, послала її вуйна Марія недалеко-неблизько — лише на Писарівку до Пантели-шев-ця за новими чоботами.
То вже було після Різдвяних свят — і тріску-чі сніги стояли такі, що мало не врівень із деревами. Северинин коник-гуцулик раз по раз ставав посеред білого незайманого савану, віддихувався, фиркав, з нього валила пара, але він крок за кроком уперто пробивав собі дорогу, іржучи на всі гори. Чи то з утіхи, що долає сніг. Чи від туги, що не він вибирає собі дорогу.
Білі горби й видолинки з чорними піками поодиноких дерев і кущів, здавалося, завмерли під безконечною товщею снігу. Але то там, то тут, особливо ближче до молодих смерічок, у розпорених білих полотнах снігу видніли-ся тонкі вервечки замерзлих поросяток, ніби вкарбовані чиєюсь безжальною рукою в холодний мовчазний пейзаж зимових гір. Худі чорні спинки визирали з-під снігу якось так без-захисно, майже по-дитинячому, що Северині хотілося злізти з коня й відігріти кожне поросятко-дитятко в пазусі. Морози й великі сніги їх застали в дорозі до житла і їдла — та так навіки й запечатали на своїх білих сувоях, не пожалівши і не змилостивившись до заблудлих чорноспинних мандрівників.
О, так… кожен собі пробиває дорогу до життя, як може. Дикі свині, шукаючи посеред лютої зими поживи й тепла, переходили на затишніше місце в надії перебути холод і голоднечу… людина також: шукає тепла й захисту, як сама вміє… а доля посилає, що хоче. Подеколи — саме те, чого найбільше бракує для порятунку.
…ДОЛЯ ПОСЛАЛА ЇЙ РОЗУМ.
Добре здоров'я й розум.
Статків не треба було, відколи на свої очі побачила, до чого доводять маєтки та статки.
Від Онуфрійчукової господарки лишилися стіни, які потім стали колгоспною фермою, а не-конфісковані хатні речі до нитки порозтягали свої — сільські — люди. Ті, що ще вчора скидали капелюхи перед господарем того добра.
Чоловіка не хотіла ніколи… бо не хотіла.
Може, кров якусь не таку мала.
Може, задавнений страх перед повтором материної історії зробив її нечулою.
Але не хотіла, то й не хотіла.
Що тепер?
Не було кого хотіти.
Та й чоловіки не полювали за нею, бо спершу не мала чим принадити… а далі — тільки відлякувала.
Тепер байдуже.
Може, тому Господь їй уділив розуму більше, ніж: серця.
То й вижила.
…НЕ СПАЛА НОЧАМИ.
Бродила пасовиськами.
Молилася перед образом Божим.
Ворожила на квасолі.
Пестилася в понеділок і суворо дотримувалася п'ятниці.
Після того, як із Трав'яного ні за то ні про то забрали її утриманців, почала твердо й не-порушно пеститися дванадцять п'ятниць у році.
Першу п'ятницю, від скверни і хворі, тримала на першому тижні Великого посту.
Від наглої смерті пестилася у п'ятницю перед Благовіщенням.
Від неправого суду, супротивника й кровопролиття її захищала велика Страсна п'ят-ничка.
Вознесенська п'ятниця боронила від утоп-лення.
Непокаянну смерть, лісовий блуд, напасть, полон і гадину відвертала пісна п'ятниця перед Петром і Павлом.
Від вогню, пожежі й грому та від смертельних гріхів за неї заступалася п'ятниця напередодні Спаса.
Богородична п'ятничка відводила лихоманку, ворога й меч.
П'ятниця перед Головосіками — берегла від суму.
Охороняла в дорозі п'ятниця Здвиженська.
Від наглої смерті, від звіра й усякого гріха хоронила п'ятниця напередодні архангела Михаїла.
А пости у п'ятницю перед Андрієм та по Різдву Христовому обіцяли їй найбільшу винагороду — Господь візьме її душу на небо й запише до своєї небесної книжки. А ще вбереже її від вітру й морозу й порятує від напасті.
У п'ятницю Северина ніколи не прала, не золила, не причиняла тісто й не пекла хліб, не чесалася, не мила голову, не мастила припічок і не співала.
Через отой дурний людський поголос про щезника на неї косо дивилися сільські ґаздиньки на службі Божій, відступаючи від Северини, як від скаженої. А вже як занадилася в хату гадина…
Боже твоя воля!
Нібито, коли в хаті живе злодій, насильник чи інший людський кривдник, то ліпше, ніж жива твар.
Але хіба годен щось розумне розказати тому, хто не має наміру слухати?!
І тоді котроїсь неділі Северина твердо собі сказала «ні»! Вона цілу Божу неділю колінкувати-ме в молитві перед образом Божим у своїй хаті-стайні, але більше ніколи не піде молитися між люди, де тебе протикають очима, ніби Каїн Аве-ля вилами. Де осудно шепчуть твоє ім'я замість славити ім'я Господа.
Вона проситиме Бога тихо.
Наодинці.
Леліючи й пестячи його ім'я.
І випрошуючи в нього прощення за вчинені і не вчинені провини.
Вона би всіх була цьому вчила. Та нема кого вчити. Одна Іванка Борсукова випитувала в неї всі її знання, слухала та запам'ятовувала — не
боялася, як інші, москалиці.
І добрий Господь у тяжку хвилину поміг Іванці. Але то не до теперішньої згадки й розказу.
…ЯКОЇСЬ ДНИНИ того непевного часу Севе-рина молилася коло каплички в Нижньому Лус-туні, коли з недалекого подвір'я Івана Чигрина жіночий голос заголосив так, нібито з хати виносили мерця. Северина могла туди не йти й не питати: знала — настала черга й за Чигринами. Аякже. Двоє синів — у лісі. Їх тато Іван не вернувся з Бухаресту з воєнної мобілізації, коли ще румун був союзником німця. Казали, пропав безвісти. А москаль тому не вірив. І урядовому паперові, що сповіщав про Іванову пропажу в Бухаресті, не вірив. Лишилася мама Софія, обкладена п'ятьма малолітніми дітьми, та її свекор Петро.
Северині від каплички добре видно: стоїть посеред двору, ридаючи, мовчазна Софія з двома дітьми на руках, а троє, й собі плачучи, тримаються за її спідницю. Дід Петро, зігнутий у дугу, махає ковінькою перед очима двох офіцерів. А один з них кричить швидше збирати речі.
І знов велике серце забилося в Северині. Діти! Навіть малі діти не пом'якшують серце цих мисливців на людей! То, може, краще, що вона їх не має — дітей?! Бо як боронити дітей у такі часи???
Сьогодні прийшли за Чигринами.
Завтра прийдуть і за нею. Не біда, що в неї нема нікого. Доста того, що її хата на безлюдді, під самісіньким лісом.
І тієї ночі її осінило.
Боже!!!
Як вона до цього не додумалася раніше?!
Таку велику голову має — а додумати не додумалася?!!
…СЕМЕН ДУДКА з лісу прийшов по мазь і трави рівно так, як договорювалися. Точніше, Северина сама прийшла до нього під розчахнутий явір над своєю хатою, коли вчула одночас не пугикання сови й вовче виття. І так три рази без перерви.
Неговіркий Семен цієї ночі був якийсь інакший. Заговорив майже одразу, лиш тільки узяв до рук принесені ліки:
-Давай, москалице, бігом кажи, який тут лік від чого. Бо мушу йти: ранених багато, а доправити до них доктора не можемо. Ці пси перекрили всі підходи до бункера зі шпиталем. Хлопці загнивають живцем. І ще одно… Аби'сь знала: скоро будуть до Сибіру виселяти весь Лустун.