До Северини також дійшли ці бесіди. На що вона лише сплюнула, а далі засміялася.
Коротко.
Глухо.
В себе.
Аж здригнулася та, що переказувала їй сільську брехню.
Або їй не все одно, що кажуть? Ніхто не знає про неї краще від неї самої!!!
…ЯКОСЬ СЕРЕД НОЧІ-постукали до неї в двері троє з лісу. І вона всіх їх упізнала.
Але нащо їй то пам'ятати й забивати собі голову їхніми лицями?
Нагодувати нагодувала.
Мазі від ран дала.
Почути — почула.
А почула не дуже добрі вісті: її хата опинилася в центрі фронту — якраз між двома лініями оборони, сказав… ну, той, що вона його впізнала першим.
На одних горбах засідають німці, боронячись від наступу москалів. А на другій лінії оборони, через горб, потік і ще кілька горбів — мадяри'. Не довіряє німець мадяреві, сказав той — перший упізнаний, не довіряє, хоч і союзник мадяр німцям. А нам, сказав другий, (о, Боже, як добре вона знає того другого!!!), бити й німця, й мадяра, бо скоро знову москаль сюди зайде, то треба буде бити й москаля, москалице… лиш тільки й зітхнув.
Та вона не образилася за москалиию: казав без ненависті, лише з якоюсь важкістю в голосі. Ніби чув, що надовго не матиме сили для того двобою.
Потім усі троє разом наказали їй тримати язик за зубами й варити загойні трави… багато загойного зілля скоро треба буде хлопцям у лісі.
…А ВЧОРА прийшли до неї ті, що були тепер тут владою. Тимчасовою, звичайно. Бо у війну одна влада на одному місці довго не тримається.
Теперішня влада обхід хатами робила.
Спочатку на подвір'ї став війт — новий сільський голова, а за ним — солдат-мадяр із затиканим пір'ям у картузі, із підв'язаною до шиї лівою рукою.
Северина вже знала, що в гори наблизився фронт. На Янчулові стояли німці, а над То-варницею, в Сіруку й Радулові окопувалися мадяри.
Возовою дорогою повз її хату на тому боці потоку день і ніч якісь нетутешні — бо дуже костисті, а все більше м'ясні — коні-важковаговики тягнули на Сірук і Радулів усяку всячину: зброю, провіант, амуніцію. Бойня тут мала бути велика… то Северина тихцем прибрала кладку з-над потоку. Мало що.
Як кому треба до неї — ставав над потоком і кричав: «Москалице-е-е-е!!!!» — і вона поволі перекидала два смерекові стовбури, приховані в траві, на протилежний берег.
Коли вода мала, до кісточок, охочий міг, як хотів, перебрести потік убрід. А як вода прибуде — без кладочки не обійтися.
А як інакше убезпечиш себе від біди?
Учора війт сказав бути дуже обережною, світла в хаті не світити, а коли би хто пробував прийти до Северини з лісу, негайно дати знати в село.
Ага! Вона отак і розбіглася давати знати в село, хто пробує прийти до її хати! Нібито вона не знає, що лісами зараз ходять наші хлопці. Якби не хлопці, між людьми не було би порядку.
Чуючи близьку канонаду, румуни забралися із села — ніхто не встиг кліпнути. А поки в село зайшли мадяри — то Панська Долина жила сама по собі.
Сама по собі… та й не зовсім… бо хтось таки стеріг село від розбою й грабунку.
Воно ж як? Дехто з людей так залив смальцю за шкіру іншому як не за межу, то через заздрість, що пустив би у дим чужу господарку в кліп ока, якби не боявся, що хтось таки тримає село в дисципліні. І хлопці таки тримали.
…УЧОРА НА ПРОЩАННЯ війт із тхорини-ми — швидкими й боязкими — очима також: попросив для пораненого мадяра мазі.
Северина мовчки стрелила поглядом на забинтовану руку вояка, не питаючись, зняла її з підв'язки і взялася за ґудзики його форми…
– Чим намастила? — по всьому запитав Севери-ну війт, витираючи з чола мадяра краплі поту. І, не мигнувши оком, вона відповіла:
– Зміїною слиною.
…А НА ЗАВТРА кошик із сушеним зіллям, підвішений до сволока мало не над самими дверима Северининої хати, глухо зашипів на господиню із самого ранку.
Те характерне шипіння-сичання вона би розпізнала навіть тоді, коли би була глухою.
Проте Северина не перелякалася.
В хаті, захаращеній чи не під стелю оберемками віників із сушених трав, коріння та галузок, давно було слід чекати якоїсь живності. Ото нарешті й знайшлося місце для гадини. Не всім же козу в хаті тримати. У кози до колін — чортові ноги. Тому козу не тримала, хоч поживне козяче молоко залюбки споживала, як хто приносив їй у подяку за ліки із трави.
А в природі кожна твар хоче жити. І гадина також.
Перед гадиною не мала страху ніколи. Ще мама Катрінка її навчила, що гадюки не треба боятися: вона ніколи з першого разу не кусає, навіть якщо на неї наступить людська нога.
Перший раз гадина не вкусить, бо подумає: людина мене не бачить.
Коли людина наступить на неї вдруге, гадюка собі скаже: це так людина зі мною жартує.
І лиш на третій раз випустить жало. Через те, що людина з нею дрочиться.
А як хто коли догодить гадюці, тому вона буде вдячною, аж поки гадину не вб'ють.
Та вже як хто вб'є гадину, тому сорок гріхів буде відпущено навіки без суду Божого.
Але, казала мама Катрінка, гадина живе на світі лише задля того, щоб укусити людину. Інакше її не приймає земля після Чесного Хреста — Здвиження. Тому вона до пізньої осені лазить — шукає, щоби хтось або їй відібрав життя, або вона позбавила життя іншого. Зате гадину, яка за літо не вкусила ні людину, ні тварину, допускають у гадючий вирій — це найвище царство повзучої живності, це трон усесильності й невразливості.
Та про гадючий вирій і про вибір у ньому цариці із золотими рогами Северина колись розкаже тільки Іванці Борсуковій. А та буде сидіти на порозі із широко розплющеними очима й ловитиме кожне слово, подеколи стискаючи плечима, як стара .жінка, та складаючи долоні в замок.
…З ТОГО РАНКУ тонка чорна гадюка з лискучою шкірою прилаштувалася жити в кошику, коли-не-коли тікаючи на горище крізь шпари в розсохлій дерев'яній стелі.
А Северина відтоді щоранку ставала на стільчик і клала в кошик між: зілля їжу для непроханої пані, що так несподівано заквартирувала в неї…
Та перед цим незмінним ритуалом, вона щоразу незмінне хрестила на всі сторони хату, тоді хрестилася сама — й опускала праву руку на дно кошика.
– …Ти знахарка, москалице? — запитала якось Іванка, щойно подавши їй глечик із молоком і відерце з грибами.
– А хто тобі сказав? — гладила дівчинку по двох тоненьких кісках, викладених круг голови віночком, раз по раз зиркаючи під стелю, чи раптово не вигне з кошика чорну дугу свою гадина.
Треба буде сказати дитині. А то ще перестрашиться, зненацька вчувши сипіння.
– Мама наша мені сказала. Сказала, що твоя мама вродила тебе в понеділок і в понеділок відлучила від грудей. І що ти постишся в понеділок. Тому ти знахарка.
– Іванко, щоб ти від мене навіки знала: хто пеститься в понеділок, тому не лише добре жити на землі, але й не страшно буде помирати.
– Як це?
– Коли людина вмирає, душка її покидає тіло і йде до Божки на небо. І найперше мертва душка зустрічає воротаря раю. А воротарем раю є святий Понеділок. І там, на райській брамі, святий Понеділок розпитує душу про її гріхи на землі. Він, правда, і без розпитування знає всі людські провини, але все-одно розпитує, щоб пересвідчитися, чи душа перед ним не лукавить… не бреше. Лише після того райський брамник переводить умерлу душу через вогненну ріку смерті. І тоді вже показує їй рай і пекло. А там уже сам Спаситель каже, які ворота відчиняти перед праведною чи грішною душею…
– Але мама мені казала, що на брамі раю померлу душу зустрічає святий Петро.
– Може, він називається Петром, а може, просто брамником, а може, Понеділком. Хто його знає? Ніхто там не був, то й правди про його ім'я не знає.
– Чуєш, москалице… — видно було, що Іванка хоче про щось запитати — і не наважується. — Чуєш… а то правда, що в тебе в хаті живе гадина і що ти її раз на тиждень доїш, а потім гадючим молоком людей лікуєш?
Северина не встигла відповісти — бо з кошика нараз зашипіло, а далі тонкий чорний хвіст шмигнув сволоком на горище.
– Правда-а-а-а… — видихнула дитина, затуляючи обома долонями безкровний ротик і незмигно дивлячись на Северину. — Але я нікому не скажу! — швидко заговорила знову. — Нікому — нікому… хіба лише мамі…