…ТАК ПОЧАЛОСЯ нове Северинине життя на новому місці.
Добре, що вона скуштувала наймів. І добре, що мала добрі вуха, то слухала вуйну Марію, скільки жила у приймах. Навіть, коли й не дуже було що слухати. Наймитування навчило мовчазну, але допитливу Северину знати й уміти робити все без сторонньої допомоги.
Шкода лише, що, навчившись в Онуфрійчу-ків усякої — і насамперед чоловічої — роботи, вона так ніколи й не спробувала висидіти щезника (прости. Господи, їй нинішню згадку про нього!), як побріхують дотепер про неї в селі пожадливі до брехонь молодиці. Навіть не пробувала! А могла би — мала час!
Кров її ні до кого не гнала.
Язик за зубами тримати вміла.
Терпіння мала.
А щезника не висиджувала.
Не хотіла мати його силу, а йому — віддавати свою. Бо вже замолоду думала про смерть. Знала: хто в житті із рогатим, парується — вмиратиме тяжче, ніж: від задухи. А Северині Бог дав тяжке — сирітське вкупі із наймитським — життя. То хотіла бодай би легкої смерті, як не могла мати легких щоденних днів.
Язики людям не попришиваєш. Вони такі — мине тиждень-другий і люди-юди позаздрять навіть теперішньому Северининому життю. А зроблене на цьому обійсті її грубими, бо навченими, руками все одно припишуть нечистому.
Бачте, вона від народження нечиста.
У гріху зачата.
У гріху народжена.
Та ще до всього — москалиця.
Бог із ними — із людськими язиками. Хай іде, як іде. Хіба може людина переінакшити те, чого ніколи не переінакшиш?
Якщо Бог розвернув її Долю в ці скелі й безлюддя — значить, вона заслужила такої Долі. А раз так — то треба дякувати Богові. Завтра буде видко, як воно буде далі. Та не тої вона породи, щоби чекати ярма на шиї.
Коли Северина згадує, як покірно, зі складеними перед себе руками, зі схрещеними по-ту-рецьки ногами сидів вуйко Дмитро перед своїми убійниками (а що вони його закатрупили, Северина не сумнівається ні на хвилину!), вона чує, як закипає в ній злість… як він розказував тому хижому чоловікові у воєнній формі про «Січ»… про посла барона Василька…
Северина не розказувала би, бо то не було кому розказувати, вона би була боронилася, як уміла би, а хоч би й з вилами в руках. Навіть, коли б тоді вуйко Дмитро говорив до них «отченашем», воєнні люди би його не розуміли, бо вони прийшли по душу, а не по розказ про «Січ» і не по вуйковий маєток. Казати можна тому, хто чує.
Северина вдивляється перед себе в такий веселий ранковий світ ще трохи сонного Лустуна і чує, що їй тепер так, ніби хто у пропасть її кинув і лишив там без хлібчика-без водички. А вона ще й без тата, без мами.
То як їй складати руки і покірно чекати?! Перед смертю складе. А тепер — ще зарано.
…НАЙПЕРШЕ, ЩО ЗРОБИЛА наступного дня, — перешукала нове своє житло на щезника. Бо все може бути. Хто його знає, яку худобу тримали в стаєнці Косовани? Якщо все більше коней — тут їй довго не нажитися.
Северина змалечку знає, що кінь — то перетворений диявол, який так любив перекидатися в різних тварин, що врешті Господь «поблагословив» його кінською мордою. А ще за свою ж захланність кінь приречений їсти — й ніколи не наїдатися, бо, як був би не висмикував сінце із ясел, де лежав народжений Спаситель, то не був би Ним згодом і проклятий на вічний голод. Через те коневі й не наїстися ніколи.
Воно, звичайно, було би добре, щоб мати тепер коня до роботи.
Але жити й спати зараз там, де в Косованів колись жили коні… навіть Северині страшно.
Ото як не жаліла, а таки відібрала з глиняного глечика жменьку пшениці, взятої у вуйни Онуф-рійчучки для Свят-вечора, та й насипала купками на всіх чотирьох кутах стаєнки.
Зранку буде видно, чи придатне її теперішнє житло для людини, чи воно годиться і для нечистої сили.
Майже цілу ніч Северина знову не зімкнула очей: дослухалася до поривчастого вітру та гучного шелесту лісу за стінами, пугикання сов та далекого вовчого виття.
А вдосвіта, леда зазоріло, обійшла чотири стіни своєї хати — й не на жарт засмутилася, ба, навіть, сполошилася: дві купки пшениці на двох кутах стайні залишились незаймані, а в двох — хтось таки погосподарював. Не проти Божої днини буде сказано, хто.
Тепер Северина знала точно: це місце для життя не є щасливе. Тут нечистий дух аж на двох кутах товктися може.
Але на двох інших — є місце й людині.
Вона знає, що треба робити — підстерегти нечистого. Так, як учила вуйна Онуфрійчучка… ось отак… звичайною дерев'яною рогаткою поцілити у ворону на плоті. По тому випотрошене вороняче опудало підвісити до стелі стаєнки. Хай тепер щезник на вороні цілу ніч верхи їздить, а не Северині спати заважає.
Тимчасом Северина лагодитиме свою хатку до життя. Бо ніхто їй цього не зробить.
…ДО ОСЕНІ над полатаним дахом стаєнки курився дим.
Стіни утеплені глиною з кінським послідом і побілені.
Лише вікно Северина лишила те саме, маленьке, — заледве більше, ніж; на людську долоню. Та хіба що ще піч із лежанкою виклала якусь нетутешню: на цілих три чверті стайні-хати. Отак переступаєш поріг знадвору — й одразу або вилазь на піч, або ступай крок праворуч і падай на лавицю та стіл.
Падати на лежанку з порога нікому: гості до неї не ходили — не було коли та й не було кому гостювати в Северининій хаті.
Світ чим далі — тим стає більше смутним та чорним. І не мають сили його звеселити ні квітучі гори, ні щебет невтомного птаства.
Як дивно, Господи…
Відколи в сороковому році із села втекли румунські урядники, уступивши дорогу урядникам-русакам, з якогось дива вся Панська Долина згадала справжнє Северинине ім'я. Десь водно-мить щезло оте щоденне, багатолітнє шиплячо-зміїне, принизливо-зневажливе і нещадно-байдуже назвисько москалиия, що завжди йшло як не попереду неї, то підло й безжально наздоганяло в спину.
Як плювок.
Як стусан.
Цьохкання батога чи заїзд межиочі.
Змалечку й дотепер.
І хтозна, чому село раптово прозріло при новій владі, відновивши ім'я, дане їй матір'ю?
Чи лише через те, що москалі твердо зайшли в гори?
А може, від неусвідомленого страху земляків перед Северининою кровною приналежністю до теперішніх зайд?
Хтозна… хтозна…
Вона над тим не думала.
СЕВЕРИНА ТАК І НЕ ВСТИГЛА зрозуміти, що трапилося з її односельцями, враз подобрілими до неї, бо за рік почалася нова війна.
І румуни вдруге вернулися в край. А з ними вернулося до неї й старе її ім'я, в якому одночасно злилося її назвисько, й прізвисько, її фамілія, тавро й остаточний вирок — мос-калиця.
Слизьке й холодне, ніби гадюча шкіра.
Гостре, що піка.
Безсердечно припечатане праведниками й праведницями Панської Долини в день її народження й тепер уже незмивне, як залишався незмивним дьоготь на хвіртці материного подвір'я до тої ночі, поки раптово прийшлі великі води не звершили суд над сплячою Катрінкою і її хатою… а може, тільки над її поламаною долею, яка подеколи таки нагадує Северині поламані хребти тутешніх гір.
Коли Северина думає, вона заплющує очі. Тоді не так болить. Та все одно… ховайся — не ховайся з думками, а вони лізуть до голови, як нічні миші з-під підлоги. І нема від них спасу… Ні від мишей, ні від думок.
На тому подвір'ї, де її маму Катрінку наздогнала ганьба й людський осуд, давно ґаздують чужі люди, не знаючи, що Северина обходить свою батьківщину десятими дорогами, лугами понад річкою, коли спускається в село до церкви.
Подеколи їй так кортить лиш одного — на хвильку схилитися над цямринням і зазирнути в темінь старої їхньої криниці. І може, відшукати на її дні обриси материного обличчя. Тремкі, розпливчасті, неясні. Аби лиш обриси.
Северині інколи здається, що мама кличе її з води. Може, тому вона так любить воду. Але не оту, тиху, з криниць чи корита, — а любить воду бунтівну. Дощову раптівку чи неза-гачену воду потоку. Щось у тих водах є потаємного, людського, того, що завжди приховане на споді, але завжди рветься на волю. Як у час повені.
Може, то не вода — а людські пристрасті проривають землю в часи потопів, і так безжально шматують гори й доли, як лиш уміє шматувати людина одна одну?!
Іноді Северина подовгу дивиться в нуртуючий потік — ніби чекає, що ось-ось, колись… десь колись — та й затремтить із-під котрогось каменю тепер уже майже забутий, але такий же бентежний, як образ Божий, образ материн.