Москалиця – Марія Матіос

– Здєсь живьот Москаліца Сєвєріна Катєрі-новна?

Северина подивилася зверху, подумала трошки — й поволі стала перед молодим чоловіком у воєнній формі, в картузі із червоною зірочкою посередині:

– Що ви хотіли, пане-товаришу ґаздо?

– О чьом она спрашиваєт? — звернувся гість до того, чия тінь маячила за дверима надворі.

– Она интєрєсуєтся, чєм інтєрєсуєтєсь ви, то-варіщ капітан.

– Тогда пусть виходіт на уліцу, а то у нєьо слішком темно. Страшновато даже. Только часи тікают.

– Та тут не тільки вона страх нагонить… — пробубнявив про себе вже третій голос знадвору.

І це були єдині слова, які Северина добре зрозуміла. Ще й запідозрила, що знає господаря того голосу: він був із Панської Долини.

На оборі стояв чоловік років сорока п'яти, в такій же воєнній формі, але із синіми петлицями на картузі й гімнастерці.

– Уповноважений міжрайонного МҐБ майор Воронін, — відрекомендувався старший. — Здійснюємо подвірний обхід по перепису населення. Обліковуємо, так сказать, куркулів і небла-гонадьожних. Прошу показати метрику про народження.

Метрики Северина ніколи не мала, бо не треба було.

А як і мала — то вода її взяла разом з її мамою.

Вона так і сказала старшому. Але час свого народження знає точно — Петра-Павла п'ятнадцятого року.

– Петра-Павла — це коли? — перепитав Вороній.

– Це на Петра-Павла. По Йванові Купалові, але за три тижні до Іллі, — стиснула плечима Северина. — А як не знаєте, то запитайте отця їларіона. Він знає. Або подивіться в церковну книжку.

– О чьом она? — запитав старшого молодший.

– У нее отсутствуєт мєтріка і она нє знаєт чіс-ла свого рождєнія.

– Вот темнота-а-а…

– Нє темнота. Она москаліца. Так єьо назива-ют в дєрєвнє. В нєй тєчьот русская кровь.

– Откуда ізвєстно?

– Здєсь все друг о дружкє всьо знают, а коє-кто даже дєлітся с намі своімі знаніямі. — розтлумачив нарешті старший і звернувся до Севе-рини: — Господарство яке тримаєш? Худоба… ну, там коні, корова… Чоловік. Діти.

Северина чула, як у ній чомусь прискорено забилося серце. Вона не боїться гадини — вона й людей не боїться. Хіба лише сторониться. Але зараз у ній, здавалося, забилася вся кров — ніби одне велике-превелике серце. Це велике серце заважало зараз ясно думати.

– Усе, що бачите, — то і є моє господарство. Чоловіка не маю. Діточок також.

Зграя чорно-білих котів під стіною хати ліниво хлебтала молоко.

Северина показала рукою на них:

– Ото й усі діти. Хіба що відкуплю у вас рі-ворвер і застрілю їх, бо вже на голову сідають, так їх розпустила.

– І більше нічого не маєш? — старший офіцер занотовував щось у зошиті.

– Маю. Служницю маю. — відповіла Северина, по черзі подивившись обом у очі. — Показати?

– Служницю? — недовірливо перепитав Во-ронін. — Клич її сюди.

– Не можу покликати. Вона хоч і служниця, а все одно велика паня.

– О чем она? — удруге поцікавився молодший.

– Говоріт, что у нєйо єсть служанка.

– Служанка?! У нєйо?! Прідуріваєтся, конєч-но… — і молодший присвиснув, покрутивши біля скроні пальцем.

– Слухай, москалице… Чи то, Северина… А лісові хлопці тебе часом не навідують ночами? Хата на безлюдді… Ти ще молода. Га, москалице?

Северина нібито опустила очі додолу — а тоді різко, аж молодший здригнувся, проткнула обох поглядом, як пікою:

– Пане-товаришу ґазди! Наговорювати на круглу сироту — то є великий гріх. Зайдіть до хати. Самі подивитеся на мою служницю. А там і про хлопців поговоримо. — І вона переступила поріг, рукою припрошуючи до середини непро-шених гостей.

– Іншим разом, — чомусь неохоче відповів старший і обидва подалися стежкою до кладки.

НІЩО НЕ БРАЛОСЯ відтоді Северининих рук. Одна лише думка свердлила їй мозок, ураз запалений спогадами про те, як у сороковім році забирали її утриманців і як билася Онуфрійчукова Марія головою в хатні стіни, коли воєнні, що прийшли за ними, сказали взяти тільки теплий одяг і їжі на три доби, а все інше — лишити.

Як уже раз прийшли до неї, то і вдруге прийдуть, сказала сама собі Северина — і відтоді все більше пильнувала дорогу. Вилізе в граба, роздивиться на всі боки долину — а далі летить у хату. Щось там мудрує.

А дорога, як гадина, в'ється понад самий потік. І все їй добре із граба видно, аж ген до Нижнього Лустуна. Хто йде, хто конем їде… а ондечки троє вершників усе більшають і більшають із долини, і поблискують проти сонця їхні картузи із зірками.

І Северина зсувається з дерева, стає лицем до схід сонця — і хреститься… хреститься.., та перебирає поблідлими устами нечутну молитву. Ніби когось за щось перепрошує… чи кається… а тоді біжить до хати, не причиняючи дверей.

І так майже щоднини. Майже щоднини… Боже! Їй треба боронитися!

А що роблять ті, у кого повна хата дітей?! Як вони бороняться?

Навіть Северині відомо, що в сільраді є такий папір, який каже весь Лустун — і Верхній, і Нижній — звільнити від живих людей. До ноги.

І звільняють.

Горб за горбом.

Урочище за урочищем.

Хутір за хутором.

Ще трохи — і тут залишаться лише буки та ялиці. Але як так далі піде, то скоро не буде кому притулитися лицем до живого стовбура, обвивши його руками, щоб набратися сили з кори.

І вона знову летить у хату, не зачиняючи дверей. І щось там мудрує. Чи може, молиться. Хтозна…

Якби хто відважний просунув голову поміж зілля й коріння, то, може, й знав би.

А так… ліниві коти дрімають собі в ряд перед порогом, ніби вартують свою господиню.

А їй тільки того й треба.

…КОЛИ НАРЕШТІ ПРИЙШЛИ за нею, вона вже сиділа на лавці під хатою: обтирала яйця. Навіть не так.

Зі стежки, якою до хати наближалася група уповноважених із зірчастими кашкетами, було видно лише одне: Северина сиділа на лавці і між розчепірених колін затискала плетений кошик. Руки втоплені в кіш, але збоку було зрозуміло, що вона там щось перебирає.

– Ну, що… — без особливої церемонії, але доволі приязним голосом, ще здалеку звернувся до неї майор Воронін: — Не прикидайся, а лишай роботу і збирайся, москалице, з нами. Може, твій тато, дякуючи нам, у світі знайдеться… — стояв так близько, що вона втягнула носом запах його поту. Піт був ледве чутний. І якийсь мало не солодкавий. — Що це ти робиш? — зазирнув у кошик. — Бандитам яйця готуєш? Так уже не встигнеш. Хай вибачають. — засміявся до неї дуже білими зубами. — Чекай, а що це ти робиш? — перепитав раптово занепокоєний Воронін, нагнувшись над кошиком трохи нижче, але тут же якось дивно відкинувся назад.

Тимчасом Дмитро Берник — «стрибок», обходив хату, раз по раз поправляючи за плечима ґвера.

Посильний із сільради Василь Полотнюк — найстарший син колишніх сусідів Полотнюків з-під явора в Трав'яному — незрушно стовбичив поодаль Вороніна, ховаючи очі від Северини.

А молоденький русоволосий солдатик відганяв прутиком оводів від зграбного коника-гуцулика, що, фиркаючи, пощипував траву за рогом хати.

Ніхто начебто й не звертав уваги на те, що відбувається на подвір'ї.

У Северині забилося велике — на всі груди — серце.

Аж перейняло дихання.

Але вона, повільно підвівши простоволосу голову із масним — блискучим від овечого масла — волоссям, хрипко сказала:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: