Москалиця – Марія Матіос

Падати на лежанку з порога нікому: гості до неї не ходили — не було коли та й не було кому гостювати в Северининій хаті.

Світ чим далі — тим стає більше смутним та чорним. І не мають сили його звеселити ні квітучі гори, ні щебет невтомного птаства.

Як дивно, Господи…

Відколи в сороковому році із села втекли румунські урядники, уступивши дорогу урядникам-русакам, з якогось дива вся Панська Долина згадала справжнє Северинине ім'я. Десь водно-мить щезло оте щоденне, багатолітнє шиплячо-зміїне, принизливо-зневажливе і нещадно-байдуже назвисько москалиия, що завжди йшло як не попереду неї, то підло й безжально наздоганяло в спину.

Як плювок.

Як стусан.

Цьохкання батога чи заїзд межиочі.

Змалечку й дотепер.

І хтозна, чому село раптово прозріло при новій владі, відновивши ім'я, дане їй матір'ю?

Чи лише через те, що москалі твердо зайшли в гори?

А може, від неусвідомленого страху земляків перед Северининою кровною приналежністю до теперішніх зайд?

Хтозна… хтозна…

Вона над тим не думала.

СЕВЕРИНА ТАК І НЕ ВСТИГЛА зрозуміти, що трапилося з її односельцями, враз подобрілими до неї, бо за рік почалася нова війна.

І румуни вдруге вернулися в край. А з ними вернулося до неї й старе її ім'я, в якому одночасно злилося її назвисько, й прізвисько, її фамілія, тавро й остаточний вирок — мос-калиця.

Слизьке й холодне, ніби гадюча шкіра.

Гостре, що піка.

Безсердечно припечатане праведниками й праведницями Панської Долини в день її народження й тепер уже незмивне, як залишався незмивним дьоготь на хвіртці материного подвір'я до тої ночі, поки раптово прийшлі великі води не звершили суд над сплячою Катрінкою і її хатою… а може, тільки над її поламаною долею, яка подеколи таки нагадує Северині поламані хребти тутешніх гір.

Коли Северина думає, вона заплющує очі. Тоді не так болить. Та все одно… ховайся — не ховайся з думками, а вони лізуть до голови, як нічні миші з-під підлоги. І нема від них спасу… Ні від мишей, ні від думок.

На тому подвір'ї, де її маму Катрінку наздогнала ганьба й людський осуд, давно ґаздують чужі люди, не знаючи, що Северина обходить свою батьківщину десятими дорогами, лугами понад річкою, коли спускається в село до церкви.

Подеколи їй так кортить лиш одного — на хвильку схилитися над цямринням і зазирнути в темінь старої їхньої криниці. І може, відшукати на її дні обриси материного обличчя. Тремкі, розпливчасті, неясні. Аби лиш обриси.

Северині інколи здається, що мама кличе її з води. Може, тому вона так любить воду. Але не оту, тиху, з криниць чи корита, — а любить воду бунтівну. Дощову раптівку чи неза-гачену воду потоку. Щось у тих водах є потаємного, людського, того, що завжди приховане на споді, але завжди рветься на волю. Як у час повені.

Може, то не вода — а людські пристрасті проривають землю в часи потопів, і так безжально шматують гори й доли, як лиш уміє шматувати людина одна одну?!

Іноді Северина подовгу дивиться в нуртуючий потік — ніби чекає, що ось-ось, колись… десь колись — та й затремтить із-під котрогось каменю тепер уже майже забутий, але такий же бентежний, як образ Божий, образ материн.

Проте вода лише голосно піниться, мовби сердиться на неї, як, бува, сердиться жива людина, і зі злості тільки бризкає слиною, чи випускає біле шумовиння із рота.

Тоді Северина вже не думає. Ходить горами — трави збирає, як навчила її вуйна Марія. Северина кожну травку знає. І силу її знає. Тепер трава їй жити дає. Бо худоби вона не тримає. За худобою догляд треба. А їй не хочеться:

надоглядалася чуже, своє тепер немиле.

Землі — лиш та, що навколо стайні.

По людях ходити не ходить.

Наймитує сама в себе.

Жити ж бо з чогось треба.

Але складатися на статки — Боже борони. Онуфрійчуки мали статки…

Ото збирає трави — людям у хворобі помагає. А найліпше яка трава людині стає на поміч? Та, що зібрана там, де людині пуп різали: у своєму краю.

Ондечки скільки хворовитих жінок у селі зробилося, відколи війна триває і відколи на чоловіків голод. То вона їм квіти арніки сушить. Та деревій із хвощем варить. Додасть трохи материнки, чебрецю розтолочить, соннику капне — маєш лік: не треба чоловіка. Як котра дочекається чоловічого сім'я в собі — плодючою, наче земля, буде. Здорову дитинку на світ Божий учинить.

А чоловікам також багато сили чоловічої треба. Скільки порожніх жіночих утроб тепер насіння просить! А де його взяти, того гарантованого ліку для здорового чоловічого сімені, як не в москалиці?

То нате вам, прошу дуже, домнуле-пане-то-варишу, корінчика з матриґану, на горілці настояному. І то небагато — лише дві краплі натще. А за тим молока півлітерки, будьте ласочка, випити. Бо інакше — біда буде: після матриґану гори звернути можна, не те, що здорову жінку під себе кинути. Ще й розумом помилити можна, як злегковажити Северининим приписом пити настоянку тільки по дві краплі… й ані на

грам не більше.

А скільки вона знає, лише нікому не каже, інших секретів про людське здоров'я?! Лиш отими дурними приворотами-відворотами не бавиться. Та силу людську не підкошує.

Бог кожному, хто заслуговує, сам уріже все, що треба. Або доточить, як чого людині бракує.

Отак вона й живе — дні людям продовжує.

Вони їй за те з голоду не дають умерти.

Чи одежину яку з торжка принесуть.

Чи просто поговорять.

Уже добре.

Та ще когось за зіллям пришлють.

У Северининих казанах вічно щось булькає:

пахощі розносить на всю околицю.

Зайти в теперішню її обжиту хату — вже й не зайдеш: уся стеля й стіни сухим зіллям та корінням обвішані.

У хаті темно.

Прохолодно.

День леда крізь мізинне вікно пробиває, хоч бери та й носи відрами світло в хату.

Десять котів у ряд серед білої днини на печі дрімають. Бр-р-р-р!

А якби хто знав, як воно насправді було… Коти до неї самі один за другим поприбивалися. Знала, чим їх заманити із зарослих бур'янами порожніх подвір'їв, звідки кілька років тому позабирали людей у світ, як і Онуфрійчуків. Кого іншого принадиш у цих скалах, як не живу котячу душу? Людей вона й не боїться, й не сторониться — але пускати до себе не хоче. Час тепер не такий, щоби когось пускати ближче, ніж:

на подвір'я. То ж у душу доведеться пускати — не в хату.

А в душі її місця вже ні для кого немає. Заселено там усе навіки.

Чи може, пусто навіки.

І так добре: коли заселено.

І друге добре: коли пусто.

Отож якогось дня Северина наварила казан потовченого валер'янового коріння, розлила його в бляшані тасочки — й порозкладала довкруж хати. Коло корита. На стежці.

До вечора хутірські й приблудні коти почали сходитися на той манливий запах, як оси на грушки-дички. Коти смачно хлебтали густе чорне вариво — й потихеньку влягалися спати, ніби втомлені вояки після тривалої битви.

Северина акуратно склала їх на руку, начебто сонних дітей, занесла в хату, уклала на свою постіль на печі, грубо устелену твердими батогами свіжого зілля, й підсунула тасу молока, розведеного валер'яновою кашкою.

Вона приручала котів так ретельно, як приручала би чоловіка. Бо потребувала захисту. Може, хоч кіт заступиться за людину, якщо з людей нема кому за неї заступитися в цей дурний час. Правду старі люди кажуть: колись за ґаздами вівці слідом ходили, а тепер — лише пси та коти.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: