– А мені казали люде, що ви їсте щодня баранину на срібних полумисках! – промовив згодом Саіб.
– То, мабуть, вас, молодих, хтось старий дурив, – сміливо обізвалась Паміра.
– Одже ж ти, дівчино, сказала правду… Чи не можна зварити нам з десяток яєць та засмажить глечик молока? – спитав Саіб у матері, але стара Чонгариха спустила очі додолу і промовила:
– Маємо тільки п'ятеро яєць. Хіба піду та дістану яєць та молока десь на кутку…
Вона обійшла куток і насилу достала десяток яєць. Паміра затопила в печі і зварила яйця.
– А молока немає у вас? -спитав Мурат.
– У нас на все село дві чи три корови, – сказала Паміра.
– А які у вас гроші, чи золоті, чи срібні? – спитав Саіб. – Мені казали люде, що в нас гроші золоті, а у вас срібні.
– Та то якийсь дурисвіт, мабуть, жартував, – промовила Паміра. – Ми і мідних грошей ледве маємо на хліб, а більше того, що ніяких не маємо.
– Мабуть, і справді з нас глузували якісь старі люде, нехтуючи вас, селян, – сказав Саіб. – Ти, дівчино, розумна, розумніша та краща за дочок пашів!
Паміра зирнула на огнисті Саібові очі й неначе впізнала Саіба після довгої розлуки. Вона одразу його покохала, бо не бачила ще такого красеня.
– Ти не купець, ти й не пан. Ти або княжевич, або царевич, – сказала Паміра до Саіба.
– По чім ти, дівчино, мене впізнала? – спитав Саіб.
– По твоїх очах, по твоїх речах, – промовила сміливо Паміра. – Я бачила купців та панів, але ти не такий. Ти, певно, ще не бачив світу, ні людей, бо, мабуть, зріс в золотих палатах, де, мабуть, на тебе і вітер не віяв, і сонце не світило.
Саіб осміхнувся і здивувався, що молода дівчина неначе по книжці читає його життя.
– Ти, дівчино, і справді вгадала: я царевич, – промовив Саіб і ждав, чи не впадуть мертвими од його очей ці прості люде, як за це теревенив йому Гарун-паша. Одначе вони не померли й стояли мовчки. «Вбрехався Гарун-паша! Казав: як побачать мене мужики, то попадають додолу мертвими. А вони стоять живісінькі!» – подумав Саіб.
– Чи ти пак маєш вже жениха? – спитав Саіб у Паміри.
– Та до моєї Паміри люде шлють та шлють старостів, так що й двері в нас ввечері сливе не зачиняються, а вона не хоче та й не хоче йти заміж, – тихо і боязко обізвалась Чонгариха.
– Чом же ти, Паміро, не йдеш заміж? – спитав Саіб.
– Тим, що нікого ще не полюбила, а може, й тим, що тебе ждала, – сміливо сказала дівчина, осміхаючись.
– Та й гостра ж ти, дівчино, на розум! – обізвався Саіб. – Коли ти правду кажеш, то я візьму тебе за жінку. Будеш зо мною царювати і мені правду казать, бо кругом себе я чую тільки неправду та облесливість, їдь зо мною, дівчино! Давно вже мені сняться такі пишні очі, такі чорні брови, як твої. Якась сила призначила тебе для мене, а мене для тебе; а яка сила, де вона, звідкіль вона, сього я не можу знати. Без тебе і сонце не світитиме для мене…
– Коли ти уподобав так мене, то я поїду з тобою хоч і на край світу, – промовила Паміра, – а як у тебе думка, щоб узять мене тільки за невольницю, то спасибі тобі за таку ласку! Я люблю волю більше, ніж тебе. Моє серце встоює за вольних, за вбогих та за безщасних.
– Та й моє серце до їх горнеться. Ти в цьому мені до мислі, а як до мислі, то і до пари, – сказав Саіб і витяг з кишені капшук червінців і поклав на стіл.
– Це вам, старі, на гостинець та курочка, що несе золоті яєчка. Поставте собі гарну хату, купіть воли та корови, – сказав Саіб. – Бувайте здорові! Вбирайся ж, Паміро, в дорогу!
Паміра вийняла з скрині одежу, вийняла чарівний вінок з рути, зеленого барвінку та павиного пір'я і завинула його в хусточку. Вона попрощалась з батьком та з матір'ю та й сіла на човен з Саібом. Човен поплив, і Паміра заспівала на прощання з батьком та матір'ю пісню. Голос поліг тугою понад берегами.
Пливуть вони день, пливуть і другий. Третього дня вони доплили до чужого царства, де вже царював арабський емір Карапет.
Над морем піднімались високо в небо дикі, стрімкі, скелисті гори. Одні гострі верхи скель були червоні, неначе тліли, як жар, другі стояли чорні, як обгорілі, інші були фіолетові, а вище од усіх вганялась в небо біла гора, закидана льодом та снігом. В синьому чистому небі верхи скель визначались, ніби намальовані пензлем. А під горами стояв палац з позолоченими банями. Кругом його зеленів старий дивний садок, кругом обсаджений пальмами.
Човен пристав до берега. Саіб сказав Памірі:
– Постережи ж та гляди добре човна, а ми з Муратом забіжимо в гості до царя Карапета та подивимось, як проживає мій сусід. Але як я оце піду до нього в палац, коли в мене нема дорогого убрання?
– Скажи Карапетові, що ти не зумисне приїхав до його, а випадком вступив по дорозі, – сказала Паміра.
Саіб та Мурат попростували до палацу. Між двома зубчастими баштами стояла велика брама; коло брами лежали два приковані ланцюгами леви. Саіб та Мурат пройшли через браму, перейшли садок і увійшли в палац. Саіб сказав служникам, щоб оповістили Карапета, що сусід царевич Саіб, гуляючи човном по морі, завернув до палацу і хоче з ним побачитись. Служники ввели Саіба й Мурата в палату. На золотому троні сидів старий цар Карапет з сивою довгою бородою. На йому блищала вишита золотом мантія, а на голові сяв золотий вінець, обсипаний дорогими діяментами. Саіб поклонився йому і привітався з ним.
Старий Карапет гордовито подивився на Саіба з свого трону, бистро окинув оком його просту буденну одежу і не глянув навіть на його товариша. Він схилив голову і щось думав; потім звелів невольникам застелити стіл, попросив гостей на обід, сів і сам поруч з ними, але все насуплював брови і більш мовчав, ніж розмовляв.
Тим часом Карапетова дочка Милексита заглядала з своїх покоїв в залу через віконце з кратками, котре було зроблене високо в стіні, сливе під стелею. Вона була вже немолода, негарна, дуже чорна, ще й горда, як і її батько. Вглядівши палкі Саібові очі, рум'яні щоки та чорні кучері, вона зразу покохала його так, що трохи не вискочила з своїх покоїв та не побігла до царського стола. Стара нянька вхопила її за рукав, вп'ялась руками, мов п'явками, і насилу вдержала її за руку.
Пообідавши з Карапетом, Саіб сказав:
– Вибачай мені, ясний раджо, що я так по-простацькій заїхав до тебе, гуляючи по морю на човні, але смію спитати тебе: чого ти такий сумний та неласкавий до свого сусіди? Може, тебе будлі-чим прогнівав мій батько?
– Та то, Саібе, в мене з твоїми предками давнє ворогування. Двісті год минуло, як прапрадід твого батька воював з моїм прапрапрадідом і одняв од його один город та двоє сіл, забрав сто волів, двісті овечок, три корови, два бугаї та три поросні свині. Це записано в наших старих пергаментах. І я вчора неначе зумисне за це прочитав. Це для мого роду велика гана й приниження. Я не можу бути твоїм щирим приятелем, хоч ти мій сусід…
Саіб прикусив спідню губу, уклонився Карапетові й мовчки вийшов з палацу. Милексита не втерпіла і, заслонивши вид густим серпанком, прожогом вибігла в садок, щоб останній раз глянути на Саіба. Вона дивилась на його з-за кущів троянд, як він ішов між квітками, потім вхопилась за серце і впала на траву. Стара нянька насилу довела її до покоїв.
Саіб сів у човен і поплив коло берегів моря до своєї столиці. Діждавшись ночі, він пристав човном до берега в садку свого батька і повів Паміру до високої башти, котра стояла на скелі над самісіньким берегом серед високих пальм. Він увів її в маленькі, але гарно і чисто прибрані покої в домку, що стояв спостінь з баштою, і звелів їй там зостатись. Мурат покликав одну служницю, Селиму, звелів їй зостатись з Памірою в башті, служити їй і приносить їсти й пити, усякову їжу й вино. Саіб обіцяв одвідувати Паміру, поки він стане царем та й візьме її за жінку.
Саіб з Муратом тихенько вернулись у свої покої та й полягали спати.
III
Вранці в палаці і в місті пройшла чутка, що царевич вернувся. В палаці все заворушилося. Збудили царицю. Цариця прожогом побігла до сина в кімнату і кинулась і вхопила в обнімок та цілувати. Націлувавшись, вона стала сердитись та докорять синові, що він поїхав в світи, її не спитавшись. Почала вона розпитувати, де він був, що він бачив?.. Син розказав все дочиста про свою мандрівку й пригоди, тільки нічого не сказав, що привіз з собою ту красуню, котра все привиджувалась йому у сні.