Віктор прийшов у суботу. В кепці набакир, у начищених до блиску хромовиках, вродливий і прилизаний, мов плакат. Він розсівся на лаві, закинув ногу на ногу, ніби виставляючи напоказ нові чоботи. І відразу ж завів якусь порожню розмову з матір'ю. Говорив довго і одверто хизувався, а потім, наче між іншим, мовив:
– Я оце, тітко, прийшов сватати вашу Ониську…
Мати здивовано звела голову і сказала ображено:
– Хіба, Вікторе, тепер про це з батьками торгуються? В Ониськи своя голова на в'язах. – І, ніби підкреслюючи свою непричетність до того, що діється в хаті, повільно видибала на подвір'я.
Вони довго сиділи вдвох у хаті і мовчали. Кукурікали півні на рушниках, і од їхнього мовчазною співу дзвеніло у вухах.
– То що ж ти скажеш мені, Онисько? – здалеку хлюпнув тривогою Вікторів голос.
– А ти в мене нічого не питав.
– Ти ж знаєш, чого я тут. – Він дивився так благальне і винувато, що в неї все тіло сповнилося лінивою жагою.
– Ти ще не втоптав стежки і до моїх воріт, а вже стукаєш у серце, – струснула з себе млявість.
– Але ж ти кохаєш мене…
– Звідки ти знаєш? – насмішкувато підвела очі.
– Про це говорить усе село…
– Але одна людина цього не говорить. – Ониська відкинула на покуть вишивання і не знала, що робити з своїми руками. Гнівом спалахнули карі зіниці.
Віктор немов уперше побачив її.
– І ти осоромиш мене на все село? – зразу ж збагнув безглузду жалюгідність свого запитання.
– Який ти, Вікторе, – не слова, а сльози текли з її вуст. – Іди звідси геть і можеш набрати на грядці скільки завгодно гарбузів. Хоч підводою приїжджай. – Ониська глумилася над своєю мукою. – Одного тобі мало, бери цілий віз і годуй ними свою пиху…
Він пішов згорбившись, ніби й справді ніс на своїх плечах підводу гарбузів.
Ониська ридала над вишиванням.
ЧОРНА ПІДКОВА
Хмари повзли так низько, що перехожі несподівано виринали з них і так само несподівано тонули. Дівчина задерла голову, ніби хотіла протаранити очима їх клубчасту похмурість. Довгими віями вона торкалася країв хмар, а її очі були єдиними синіми цятками серед передгрозової сірості.
– Я не люблю тебе, – сказала дівчина, дивлячись у небо. – Ти брехав мені…
– Я не брехав тобі…
– Ти не любив мене.
Він дивився в землю і не бачив, що коїться над ними.
– Я люблю тебе. – Хлопець нервово човгав черевиком по зеленому горбику і вже вибив на ньому чорну підкову. – Я люблю тебе…
– Ти просто боїшся втратити мене і залишитись самотнім.
– Дурниці! – раптом загарячився він. – Коли я став байдужим тобі, то…
Вона метнула на нього дві сині блискавки.
– Чому ти весь час дивишся в землю?
Він важко, мов гирі, підняв свої очі і спідлоба глипнув на неї, але за мить його очі знову впали в траву.
– Це не має значення, куди я дивлюся.
– Ти ніколи не дивився мені в очі. Ти завжди був жадібним і нетерплячим, – розстрілювала вона його сумніви. – Ти не хотів бути щасливим зі мною, ти просто хотів ощасливити мене.
Вона раптом заплакала і ледве втрималася, щоб не припасти йому до грудей.
– Я теж хочу бодай одну людину зробити щасливою, – сердито ввігнала підбор у глевку землю і прожогом кинулася геть.
– Почекай! – Він рушив за нею.
Тягуче закашлявся грім, і об листя запорощали великі, мов боруб'яхи, краплі. З хмар виринули двоє. Вони трималися за руки і бігли прямо під клен. Зупинилися захекані і мокрі, щасливі, що знайшли таку густу крону.
– Дивися, підкова, – вигукнув хлопець.
Вони присіли біля чорної дуги, впаяної в зелене божевілля. І якось несподівано зустрілися їхні очі, потім руки і губи.
– Підкову знаходять на щастя, – прошелестіли її вуста.
Ті, що знаходять підкову, ніколи не думають про того, хто загубив її.
ВІН ЗАВАЖАВ ЇЙ СПАТИ
Інколи його за груди хапав довгий і тягучий кашель. Від куріння.
– Гнате, мені обридло твоє бухкання! – кричала вона тоді зі спальні. – Ти заважаєш спати.
Він винувато дивився на коричневі портьєри і казав:
– Добре, Лі, я не кашлятиму.
– Взагалі ти міг би йти на кухню і кашляти там хоч до ранку! – солодко тягнула слова та, котру він називав Лі.
Світло разом з ним переходило до тісної кухні. Перед світом воно втомлювалося і гасло. Мабуть, втомлювався і він. Короткий нервовий сон сповнювався химерними видовиськами. Колись він глузував над позитивними героями убогих романів. Позитивним завжди снився верстат або трактор. А йому тоді снилися всі дівчата, крім Лі. А як не хотілося розлучатися з нею навіть уві сні!
Тепер йому снилися формули, снилися паралельні жирні лінії і вуса головного конструктора. Правда, в Якима Івановича зроду над губами не було щетини, але Гнат у сні чомусь твердо знав, що то все ж його вуса. Одного разу він сказав про це Якимові Івановичу.
– Добре, намотаю це на вус, – відбувся той жартом. – А взагалі такі сни спроста не сняться. Ти, мабуть, виснажився.
Яким Іванович любив Гната, але не виявляв своїх почуттів, щоб не було зайвих розмов. Як-не-як, а Гнат був його зятем. Того разу несподівано для самого себе він запитав:
– Ви часто сваритеся з Лідою?
– Ні, ми ніколи не сваримося…
– І вона ніколи не сичить на тебе?
– Буває. Але тільки тоді, коли я заважаю їй спати…
– Я так і знав, що ти заважаєш їй спати, – кинув Яким Іванович, і його добрі карі очі раптом стали сивіти. Так було завжди, коли він сердився.
– Боже мій, що ти зробив з кухнею! — щоранку жахалася Ліда, оглядаючи купи недопалків. – Ти сам скоро перетворишся в пунктирну лінію…
А Гнат любив свої прокурені ночі. Він любив свої сигарети, свій кашель і свої креслярські знаряддя. Звісно, без кашлю він міг би обійтися, але без таких ночей – ніяк! Він любив свою втому і свої химерні сни. І ще любив сонне бурмотіння дружини.
– Як ти насмалився цих смердючих сигарет…
Ліда не розуміла ні його сигарет, ні його кашлю, ні його снів. І не любила його втому і його ночі.
Коли Гнат зв'язав докупи всі свої думки, коли його безсоння втілилося в химернім павутинні креслень, він прибіг у спальню і схопив Ліду за плечі:
– Лі, як усе здорово вийшло…
– Ну, чого ти? – крізь сонну лінь запитала вона.
– Лі, я знайшов те, що шукав!
– Але ж, милий, хіба через це треба будити все місто?
Він до ранку сидів на кухні і заїдав тютюновим димом її байдужість. Ранком він складав речі в чемодан і говорив їй образливі слова. Вона плакала і відповідала йому тим же.
А потім він стояв у кабінеті тестя, чи то пак головного конструктора, і виливав йому свою образу.
– Я пішов од неї, щоб не заважать їй спати. Я поїду на Північ і ніколи звідти не вернуся…
У Якима Івановича очі були сиві, а голос байдужий.
– Іди й сідай за роботу. Нічого нюні розпускати, – сказав Яким Іванович. І замовк.
Увечері він сам прийшов до Гнатового столу:
– Ліда приходила до мене…
Гнат відкинув з чола чорну чуприну і немов з ями глянув на тестя.
– Що вона говорила?
– Тільки те, що завжди кажуть жінки в таких випадках. – Він обмацував очима незграбну постать зятя і думав, мабуть, про щось дуже далеке. – Я сказав їй: коли люблять – не носять своїх сліз до посередників.
Гнат одягався і ніяк не міг всунути лівий черевик у калошу. Потім вони спускалися з третього поверху і курили сигарети.
На вулиці реготав осінній вечір. Вони йшли крізь його регіт.
Несподівано Яким Іванович вхопив Гната за плечі і повернув лицем до себе:
– Я сказав їй, що ти, може, повернешся до неї, коли вона проснеться. Тоді ти не заважатимеш їй спати.
Він пішов, майже побіг од Гната.
Гнат прийшов у готель і дуже рано вклався в ліжко. Йому снилася Ліда, паралельні лінії і неіснуючі вуса головного конструктора.
ВЕСІЛЛЯ ОПАНАСА КРОКВИ
Ніхто не розумів, що ґелґотів довготелесий та сухоребрий каратель. Але всі бачили, як з його рота виповзали гадюки. Вони довго сичали у вухах, а потім їхнє сичання перекладав на людську мову переляканий учитель з сусіднього села.
– Він каже, що під вашим хутором вчора застрелено троє солдатів. Якби це трапилося тут, вони б забили всіх до одного. А так хочуть повісити лише тих, у кого в сім'ях є партизани. Якщо ж ви не видасте партизанських родичів, то будете знищені всі.
Двісті дідів, бабів, жінок та дітей стояли під божевільно гарячим сонцем, але їм було холодно. Цівки морозу струменіли з чорних отворів автоматів і кулеметів, націлених у всіх разом і ні в кого зокрема. Над натовпом висіли переджнивна спека і передсмертне мовчання. Потім знову з есесівського рота поповзли гадюки.