Цей феноменальний дотеп так розсмішив Шворня, що на нього напала гикавка. Нарешті, зібравши всі сили, щоб подолати регіт, Опанас звернувся до сусідки:
– А тепер. Пашо, скажи, хто з них був найближче до і-і-і-стини?
– Найближче до стіни сидить оте опудало, – сказала Паша на замріяного поета. – Але я не розумію, для чого таке дурне запитання?
– Я питаю, хто з них найближче був до правди?
– Та всі плели чортзна-що! А я просила хлопця, щоб він не їхав автобусом, бо хотіла, щоб стояв він зі мною до світанку. А останній автобус відходить дуже рано – всього о першій годині ночі. Дійшло? – відповіла Паша і, показавши язика невизнаним геніям, вибігла геть.
НЕЙМОВІРНЕ ІНТЕРВ'Ю
Ранком Шворня розбудив телефонний дзвінок. Опанас узяв трубку.
– Слухаю.
– Шворень? Це з редакції "Поетичний дріб'язок". Зараз до вас прийде наш кореспондент. Зустріньте його у всеозброєнні.
Опанас кинув трубку і зарядив пугача. Скоро в кімнату ввалився незграбний і заяложений юнак. Його руда морда була обдерта і вкрита вуграми. Дивився спідлоба полохливо, але нахабно.
– Добрий ранок! Ягоди поспіли. Не ждали? А я от – ніжним тілом у віконце вліз і став.
– Хто ти? – дико вигукнув Опанас, спантеличений появою цього суцільного виродка.
– Я репортер. Я гібрид поезії та прози і газети незаконний син. Ясно? Я мислю образами. Все сказане тут ви можете знайти в моїй збірці "Лакований бруд". Спробуйте зрозуміть.
– Ви з "Поетичного дріб'язку"? – нарешті вибрав паузу, Шворень.
– Я скроплюю там поетичну палітру. Питання перше: де, коли, яким чином ви народилися?
Шворень розкрив рота, але виродок не вгавав:
– Мене мати не родила, я родився сам. Мій талант – це мускули машинні, голова – лабораторний лабіринт. Я останнє слово науки. Стою край шляху в жовтім молочаї – відсидів за ділом я в калині. Да, бувало. Ех, летить жирафа понад житом. До речі, де пройшло ваше дитинство?
– Я народи…
– Ага. Я й забув. Біля хати я серцем порожнім напуваю голодних гусей. Кажуть, каламбур. А дозвольте запитати вас, що таке талант? Не знаєте? Ну, от. Талант – це… Стривайте, я відхилився. Отже, де ви навчалися?
Балакучий виродок навіть не збирався замовкнути.
– Я знаю, що прийде мій час і на мою сорочку тріпотливу ручища покладе. Шо? Мене дивує ваша нескромність. Ви не смієте перебивати гостя, особливо мене. Ага! Я взнав тебе по голосу і звуку. Крокую рибною землею, скидаю чоботи сушить. Гарно? Сам собі заздрю. А ви знаєте: сіно пахне космосом і бронзою, що мені на пам'ятник кують. До вас не дійде.
У Шворня трусилися руки, він гарячкове виробляв план дій.
– Над чим ви зараз працюєте? – захлинався "терорист". – Я очима чую, вухами я бачу, на моїй долоні всесвіт спочиває.
Він підійшов до дзеркала, глянув у нього і здивовано запитав:
– Це що за злодій? Вбивця? Грабіжник?
– Геній, – просичав, Шворень.
– Справді? А я гадав, що тільки я…
– Дайте йому руку, – порадив, Шворень. "Терорист" повернувся до дзеркала і простягнув руку… Шворень стукнув його карафкою по тім'ї і жбурнув гостя за двері.
Хвилину було тихо. Потім під міцними ударами двері затріщали і в свіжі щілини ввірвався життєстверджуючий вірш:
Зорі кукурікають в квасолі,
Сіріус присів на перелаз.
В ковдрі неба в зорянім наколі
Віз я Київ милій напоказ.
У, Шворня не було вибору. Він кинув писати вірші. Двійник більше не з'являвся.
БІЛІ ПРИВИДИ
Білі привиди заходили до вестибюля, гупотіли незграбними ногами, ляскали долонями, і молочні хітони осипалися з них на підлогу.
– Оце так зима! – вигукували одні, бо фантазії на більше в них не вистачало.
– Привіт від Прадіда Мороза! – намагалися жартувати інші, кидаючи вологі пальта через бильце гардероба.
Ліна автоматично посміхалася їм, бо треба ж бути ввічливою. "До чого всі вони нудні і невиразні", – прялася думка. Нудні і невиразні піднімалися в танцзал і приймалися монотонно шліфувати паркет, залицятися до таких самих нудних і невиразних дівчат або збивалися табунцями і страшенно бездумно патякали бозна про що й для чого.
Ні-ні, Ліна не зневажає їх, просто їй страшенно жаль оцих бундючних гиндиків, що з дня на день тринькають свій час та енергію на танцюльках. Так, саме на танцюльках, бо вона не сміє кощунствувати і називати танцями оце шаркотіння.
– Про що задумались, міледі? – рве Лінине прядиво занадто вкрадливий голос. Ага, це той самий, що вчора і позавчора намагався полонити її дотепами й мімікою, взятими напрокат з індійських фільмів.
– Ви знову забули цигарки? – обминає очима його цукеркову посмішку.
– Ви вліпили прямо в десятку, мем.
– Номер? – збагачена його інформацією, Ліна добуває з правої кишені дешевого імпортного півпальта замусолену пачку "Казбеку". Немає сумніву, що цей галантний джентльмен смалить звичайнісінькі гільзи, котрі щовечора набиває якимось дешевеньким тютюном. Але з якою помпою він стукає мундштуком цигарки об коробку! Як велично чиркає сірником!
– Може, ви підніметеся зі мною на один танець?
– Ні, я не опущуся до цього.
– О, ангел показує зуби! Але все-таки?
– Слухайте, – каже вона роздратовано, – це гардероб, а не колекціонерня компліментів з позаторішніх фільмів.
– Громадяни, будьте взаємно ввічливі, – метає лозунг чемний кавалер.
– Відвідувачі, не заважайте працівникам виконувати свої службові обов'язки, – ультрачемно посміхається Ліна.
– Може, леді назвуть своє ім'я?
– Макбет.
– Я чекатиму вас біля виходу.
– Якщо балеро мають зайвий час, вони можуть скоротати його в товаристві однієї з балерин. – Ліна показує пальчиком угору.
– Ты меня не любишь, не жалеешь…
– Гурток художнього читання працює у вівторок і п'ятницю після третьої, – дає йому безплатну довідку. Хвала Всевишньому, заграли прощальний фокс, і тоненька цівочка людей потягнулася за одягом.
Ліна ненавидить свою "професію", але їй страшенно подобається одягати і роздягати людей. Щось є в цьому магічне й незрозуміле, і коли вона нарешті підшукає собі справжню роботу, їй ще довго ввижатимуться букети людських облич, сміятимуться, сумуватимуть і проситимуть очі. Кінець кінцем сюди, крім професійних шаркунів, знічев'я забивається і чимало гарних хлопців та дівчат. Куди не зажене нудьга! Може, і їй колись доведеться марнувати свої вечори в отакому танцзалі, і помирати від нудотних та порожніх розмов, і вислухувати комісовані компліменти, і танцювати, "як поведе партнер"…
Хух!.. Нарешті останнє пальто, останнє "до побачення". Можна й додому, але в тьоті Паші сьогодні жах скільки роботи – нанесли снігу, багна, накидали недокурків біля урн. Ліна пурхає по вестибюлю, а тьотя Паша бурчить і проганяє її додому.
– Може, тебе хтось ще й чекає…
– Хто чекає, той дочекається. – Ліна торохтить совком, шастає віником і обстрілює тьотю Пашу кулеметними чергами вражень, а та докоряє їй за нерозсудливість.
– Колись і кортітиме, щоб залицялися, та ніхто не захоче… Дівування, воно стече, як вода навесні…
Ліна похапцем одягається і водночас переконує тьотю Пашу, що вона зроду-віку і не подумає виходити заміж, бо тепер тільки й чути, що про розлучення, а путніх хлопців дуже мало.
– Та йди вже додому, мороко ти моя гостроноса!.. А в хлопцях ти тямиш, мов коза в рогозі…
Біля виходу її справді чекає білий привид. Він іде поруч, і від його розв'язної галантності не лишилося й сліду. Мимрить щось про погоду і неоковирно жартує. Лінине роздратування дрімає в найтихішому закапелку душі.
– Мені подобається, що ти не ламаєшся і не кривляєшся, – каже білий привид.
– То чого ж сам граєшся в денді?
– А так…
– І мене чекав "а так"?
– Трішечки "а так", а трішечки не "а так".
– – Мені не треба твоїх трішечок!
– А мені треба!
– Слухай, ти негідник чи ні? – ставить вона питання руба.
– Може, й негідник, але не дуже, – зітхає хлопець, і вони замовкають, і йдуть поруч, і думають про своє.
– Можливо, я дурень, – раптом каже Недуженегідник.
– Дійсно, це ймовірно, – погоджується Ліна.
– А ти розумна?
– Хтозна. Мама каже, що я злюка.
– Твоя мама – великий чоловік!
І вони йдуть, а місто спить, а сніг валить і валить, і ліхтарі від снігу такі чудні й казкові, що Ліні здається, ніби вона ступила на іншу планету. І скільки загадок і несподіванок чекають її в цьому дивному, незнайомому, білому, рідному місті!