– Він каже, що ви можете мовчати ще десять хвилин, а тоді він звелить стріляти.
Десять хвилин бігали зморшки по чолах, десять хвилин стікало мовчанням сонце, десять хвилин задубілими очима вдивлялися в закручений шпориш, ніби хотіли віднайти в ньому який порятунок. Потім натовп заворушився, і озерце людей вихлюпнуло наперед тисячолітнього Опанаса Крокву. Він забув навіть уклонитися людям, а пішов прямо на вчителя.
– Скажи цьому кнурові, що то мої сини забили тих вилупків. І ще скажи, хай не сміють мене бити, бо я коростявий. Хай просто вішають.
– Скільки ваших синів у лісі? – переклав учитель запитання есесівця.
– Та всі до одного.
– А хто у вас є дома?
– Була баба, та вмерла.
– А щоб тобі язик не відсох! – висунулася з юрби сива жіноча постать, хіба на яке століття молодша від Опанаса. – Живою мене до могили кладе, та ще й прилюдно. Не втечеш ти від мене, іроде, і на той світ!
Есесівець реготав довго і смачно, коли вчитель переклав йому цей монолог старої.
– Це ваша баба? – спитав Опанаса.
– Угу. Моя. А чия ж іще?
– Правду казав дід, що ваші сини в партизанах? – допитувалися в баби.
– А правду. Хіба такий збреше? Усі соколята наші в лісі гніздяться…
Їх повісили на гігантському в'язі біля колишньої церковки. Здивованими очима дивилися вони на врятованих ними людей і показували вслід карателям свої сині прикушені язики.
Опанас Кроква зроду не мав дітей, а баба Орися, що поєдналася з ним вірьовкою, ніколи не була його дружиною. Кажуть, у юності вони дуже кохалися і хотіли побратись, але батьки не дозволили. Видали Орисю за багатшого.
Може, це правда, а може, людська фантазія творить нову легенду про велику любов, яка вже на смертному одрі зачала життя.
ДУМА ПРО ДІДА
Сиджу під клунею, а дід на низу змагається з сонцем – хто першим закінчить свої денні турботи. Довга тінь од горба вже облизує його ліву ногу, а права ще ступає по сонячній смужці. Гостра коса аж висвистує – так не терпиться дідові докосити останню ручку і нарешті спочити. А тінь уже сягнула дідових колін, потім раптово підскочила до пояса, поповзла на груди.
Я підвівся з місця і став навшпиньки.
– Іванку! – доноситься до мене дідів голос. Він стоїть уже по шию в тіні і жмутком сіна витирає косу. – Чуєш, Іванку?
– Ні, не чую, – кричу, склавши долоні човником.
– То чого ж озиваєшся, ледащо? – Голос у діда лагідний, і я знаю, що він зовсім не сердиться на мене. – Принеси кисет, бо комарі з'їдять.
Це дід, звичайно, лякає мене. Комарі ніколи не з'їдять його, бо він дуже великий і в сто разів сильніший від усіх комарів, що живуть на нашому болоті. Але мені приємно зробити послугу дідові. Я притьмом біжу через грядку до дідового піджака, добуваю з кишені кисет, вибігаю на сінокіс і, стрибаючи через покоси, мчу до діда.
– Ноги не поколи, – чую його настанову. – Летиш, мов заєць переляканий.
– А хіба перелякані зайці швидко бігають?
– Та вже ж що швидко.
– Так, що й ви не доженете?
– Не знаю, не пробував.
– А чому не пробували?
Дід слинить цигарку і лукаво посміхається у вуса.
– Бо за це трудоднів не пишуть.
– А якби писали?
– Однак не взявся б. Не люблю дурне діло робити.
Відповідь не влаштовує мене, і я мов з торби висипаю перед дідом купу запитань.
– Гей-гей, – сміються його пожмакані вуста. – Бери краще косу та неси її до клуні.
Ми йдемо через сінокіс, і темніє над нами небо, і дзвенить земля на тисячу ладів, і я слухаю. Слухаю небо, і слухаю землю, і слухаю дідову мову. І в серце. моє вливається якась незрима сила, що на віки вічні прив'яже мене до цієї землі, до співучої тихої мови.
…Чим густіша паморозь падала на дідову голову, тим більше він любив мене і щедріше розкривав свою душевну скарбницю. Він старів на моїх очах, і йому здавалося, що сила його і навіть саме життя його переливаються в мене, бо не було в діда синів – покосили їх пошесті та кулі…
– Безсмертячко ти моє кирпате, – шепотів дід, коли я засинав під музику його слів.
То були дуже гарні слова, бо поганих дід не говорив мені.
Я часто ображав і кривдив діда то своєю нетямучістю, то жорстоким дитячим егоїзмом. Але дід великодушно пробачав мені, як уміють пробачати великі люди. А дід був великим і простотою своєю, і тим, що не канючив од життя більше, ніж заслужив.
Любив дід читати історію та географію, а ще любив Шевченка та Горького, бо, Шевченко – це, мовляв, селянський письменник, а Горький – городський.
– Правди такої, як у них, ні в кого немає. Інші теж розумні, але не такі. Не селянський і не робочий розум у них. Якщо я не зрозумів, їх, то попроси у них за мене пробачення, коли виростеш.
Що ж, пробачте йому, графе Толстой і Антоне Чехов, не ображайтесь на нього, могутній Франко і ніжна Лесю, не гнівайтеся, Олександре Блок, Володимире Маяковський і Олександре Довженко. І ще й ще інші. А ті, хто бачив, як сам відривав від рота, оддавши останню зернину фронтові, як годував на трьохсотграмовий трудодень своїх внуків, – ті, що бачили це і мовчали або цвірінькотіли римами про кохання, нехай самі підуть до його могили і попросять у нього пробачення. Не збагнули вони ні сили, ні краси, ані роботи його. І якщо не простить він їх, то нехай спалять свої книжки і візьмуться за іншу працю, щоб не була їх старість убогою.
…Я ходив тоді в восьмий клас. Дев'ять кілометрів було до школи. Як на мої чотирнадцять років, то це не так вже й мало.
В неділю дід цілий день читав. Географію, мабуть.
– Іване, піди врубай дров, – сказала мати.
– Чого це саме я?
– Бо я вже не можу, – промовив дід.
– Ви самі книжки читаєте!
– Не пащекуй, Іване! – гримнула мати. – Тільки на язик і проворний.
Я цюкав сиру лозу біля дровітні. Дід повз мене пройшов у клуню. В нього в руці теліпався цупкий конопляний налигач. Я цюкав лозу, а в клуні було тихо.
Раптом ніби обухом хтось гепнув по серцю. Я кинув сокиру в сніг і кинувся в клуню.
– Ді-дусю!
Він стояв і робив мішанку для корови. А від ясел за кожним його рухом жадібно стежила прип'ята цупким налигачем Лиска. Дід глянув на мене і, забачивши переляк на обличчі, стурбувався й сам.
– Що з тобою, Іване?
– Ви йшли з налигачем, і я подумав… Я припав до його древнього кожуха, і ревів, мов дитина, і просив прощення. Увечері дід сказав:
– Ганно, нехай Іванко завтра не йде в школу.
– Чого?
– Раз кажу, то треба.
– Добре, Іванко не піде. – Мати здвигнула плечима.
Але то не була примха. В понеділок діда вже не було. Суворий і прекрасний, він лежав у домовині на старезній дубовій лаві. А надворі світило сонце, скрипів сніг і кукурікали півні на відлигу.
…Я нікого так не люблю, як дідів. Це жива мудрість, неписана історія нашого народу. На своїх зігнутих плечах несуть вони стільки краси і ніжності, що може позаздрити їм будь-хто.
І коли в автобусі я бачу сідоглавого предка мого з в'язанкою бубликів, я чомусь думаю: зараз прийде в хату, добуде свій нехитрий гостинець і скаже своєму Іванкові:
– А глянь, що я приніс від зайця…
Він посадить на коліна своє чорняве чи біляве безсмертячко, і воно, роззявивши ротика, слухатиме його простодушні оповіді, в яких переплететься дійсність і фантазія. І колись обов'язково проснеться в його душі дідова краса, і живитиме його дідова мудрість і дідова мова.
ПОСМІШКИ НІКОГО НЕ ОБРАЖАЮТЬ
Дерева цілий день вимітали небо своїми зеленими мітлами, і надвечір з-за хмар таки виглянуло сонце.
Воно було велике і засоромлене. Гроза обмила втому не лише з вродливої природи – я майже фізично відчував, як у грудях забрунькувала радість. Якась безпричинна і вже зовсім нестатечна радість.
Я сів на лавку в скверику і усміхався деревам, сонцю, пошматованим хмарам і перехожим. Потім поруч зі мною сіла дівчина. Вона, теж радіючи всім єством, жадібно впивала очима красу надвечір'я. На її безпроглядно темних бровах втомлено присіли невидимі клаптики вологи, і від того брови стали трішечки сивуватими і неймовірно красивими.
– Чому ви посміхаєтесь?
Вона здивовано глянула на мене і відповіла
– Хіба я знаю?
Ми сиділи і посміхалися всім і всьому, а я – трішечки – посміхався лише до неї, і вона – трішечки – посміхалася лише для мене. І нам було прекрасно і весело, і між нами не було нічого, крім німої щирості.
А потім на нашій лавці сів сивий-сивий чоловік і теж заходився дарувати всім і всьому свою вечірню посмішку. Він не заважав нам, а ми не заважали йому – простору для посмішок вистачало.