Вино з троянд (новели та гуморески) – Василь Симоненко

– Боже мій, що ти зробив з кухнею! — щоранку жахалася Ліда, оглядаючи купи недопалків. – Ти сам скоро перетворишся в пунктирну лінію…

А Гнат любив свої прокурені ночі. Він любив свої сигарети, свій кашель і свої креслярські знаряддя. Звісно, без кашлю він міг би обійтися, але без таких ночей – ніяк! Він любив свою втому і свої химерні сни. І ще любив сонне бурмотіння дружини.

– Як ти насмалився цих смердючих сигарет…

Ліда не розуміла ні його сигарет, ні його кашлю, ні його снів. І не любила його втому і його ночі.

Коли Гнат зв'язав докупи всі свої думки, коли його безсоння втілилося в химернім павутинні креслень, він прибіг у спальню і схопив Ліду за плечі:

– Лі, як усе здорово вийшло…

– Ну, чого ти? – крізь сонну лінь запитала вона.

– Лі, я знайшов те, що шукав!

– Але ж, милий, хіба через це треба будити все місто?

Він до ранку сидів на кухні і заїдав тютюновим димом її байдужість. Ранком він складав речі в чемодан і говорив їй образливі слова. Вона плакала і відповідала йому тим же.

А потім він стояв у кабінеті тестя, чи то пак головного конструктора, і виливав йому свою образу.

– Я пішов од неї, щоб не заважать їй спати. Я поїду на Північ і ніколи звідти не вернуся…

У Якима Івановича очі були сиві, а голос байдужий.

– Іди й сідай за роботу. Нічого нюні розпускати, – сказав Яким Іванович. І замовк.

Увечері він сам прийшов до Гнатового столу:

– Ліда приходила до мене…

Гнат відкинув з чола чорну чуприну і немов з ями глянув на тестя.

– Що вона говорила?

– Тільки те, що завжди кажуть жінки в таких випадках. – Він обмацував очима незграбну постать зятя і думав, мабуть, про щось дуже далеке. – Я сказав їй: коли люблять – не носять своїх сліз до посередників.

Гнат одягався і ніяк не міг всунути лівий черевик у калошу. Потім вони спускалися з третього поверху і курили сигарети.

На вулиці реготав осінній вечір. Вони йшли крізь його регіт.

Несподівано Яким Іванович вхопив Гната за плечі і повернув лицем до себе:

– Я сказав їй, що ти, може, повернешся до неї, коли вона проснеться. Тоді ти не заважатимеш їй спати.

Він пішов, майже побіг од Гната.

Гнат прийшов у готель і дуже рано вклався в ліжко. Йому снилася Ліда, паралельні лінії і неіснуючі вуса головного конструктора.

ВЕСІЛЛЯ ОПАНАСА КРОКВИ

Ніхто не розумів, що ґелґотів довготелесий та сухоребрий каратель. Але всі бачили, як з його рота виповзали гадюки. Вони довго сичали у вухах, а потім їхнє сичання перекладав на людську мову переляканий учитель з сусіднього села.

– Він каже, що під вашим хутором вчора застрелено троє солдатів. Якби це трапилося тут, вони б забили всіх до одного. А так хочуть повісити лише тих, у кого в сім'ях є партизани. Якщо ж ви не видасте партизанських родичів, то будете знищені всі.

Двісті дідів, бабів, жінок та дітей стояли під божевільно гарячим сонцем, але їм було холодно. Цівки морозу струменіли з чорних отворів автоматів і кулеметів, націлених у всіх разом і ні в кого зокрема. Над натовпом висіли переджнивна спека і передсмертне мовчання. Потім знову з есесівського рота поповзли гадюки.

– Він каже, що ви можете мовчати ще десять хвилин, а тоді він звелить стріляти.

Десять хвилин бігали зморшки по чолах, десять хвилин стікало мовчанням сонце, десять хвилин задубілими очима вдивлялися в закручений шпориш, ніби хотіли віднайти в ньому який порятунок. Потім натовп заворушився, і озерце людей вихлюпнуло наперед тисячолітнього Опанаса Крокву. Він забув навіть уклонитися людям, а пішов прямо на вчителя.

– Скажи цьому кнурові, що то мої сини забили тих вилупків. І ще скажи, хай не сміють мене бити, бо я коростявий. Хай просто вішають.

– Скільки ваших синів у лісі? – переклав учитель запитання есесівця.

– Та всі до одного.

– А хто у вас є дома?

– Була баба, та вмерла.

– А щоб тобі язик не відсох! – висунулася з юрби сива жіноча постать, хіба на яке століття молодша від Опанаса. – Живою мене до могили кладе, та ще й прилюдно. Не втечеш ти від мене, іроде, і на той світ!

Есесівець реготав довго і смачно, коли вчитель переклав йому цей монолог старої.

– Це ваша баба? – спитав Опанаса.

– Угу. Моя. А чия ж іще?

– Правду казав дід, що ваші сини в партизанах? – допитувалися в баби.

– А правду. Хіба такий збреше? Усі соколята наші в лісі гніздяться…

Їх повісили на гігантському в'язі біля колишньої церковки. Здивованими очима дивилися вони на врятованих ними людей і показували вслід карателям свої сині прикушені язики.

Опанас Кроква зроду не мав дітей, а баба Орися, що поєдналася з ним вірьовкою, ніколи не була його дружиною. Кажуть, у юності вони дуже кохалися і хотіли побратись, але батьки не дозволили. Видали Орисю за багатшого.

Може, це правда, а може, людська фантазія творить нову легенду про велику любов, яка вже на смертному одрі зачала життя.

ДУМА ПРО ДІДА

Сиджу під клунею, а дід на низу змагається з сонцем – хто першим закінчить свої денні турботи. Довга тінь од горба вже облизує його ліву ногу, а права ще ступає по сонячній смужці. Гостра коса аж висвистує – так не терпиться дідові докосити останню ручку і нарешті спочити. А тінь уже сягнула дідових колін, потім раптово підскочила до пояса, поповзла на груди.

Я підвівся з місця і став навшпиньки.

– Іванку! – доноситься до мене дідів голос. Він стоїть уже по шию в тіні і жмутком сіна витирає косу. – Чуєш, Іванку?

– Ні, не чую, – кричу, склавши долоні човником.

– То чого ж озиваєшся, ледащо? – Голос у діда лагідний, і я знаю, що він зовсім не сердиться на мене. – Принеси кисет, бо комарі з'їдять.

Це дід, звичайно, лякає мене. Комарі ніколи не з'їдять його, бо він дуже великий і в сто разів сильніший від усіх комарів, що живуть на нашому болоті. Але мені приємно зробити послугу дідові. Я притьмом біжу через грядку до дідового піджака, добуваю з кишені кисет, вибігаю на сінокіс і, стрибаючи через покоси, мчу до діда.

– Ноги не поколи, – чую його настанову. – Летиш, мов заєць переляканий.

– А хіба перелякані зайці швидко бігають?

– Та вже ж що швидко.

– Так, що й ви не доженете?

– Не знаю, не пробував.

– А чому не пробували?

Дід слинить цигарку і лукаво посміхається у вуса.

– Бо за це трудоднів не пишуть.

– А якби писали?

– Однак не взявся б. Не люблю дурне діло робити.

Відповідь не влаштовує мене, і я мов з торби висипаю перед дідом купу запитань.

– Гей-гей, – сміються його пожмакані вуста. – Бери краще косу та неси її до клуні.

Ми йдемо через сінокіс, і темніє над нами небо, і дзвенить земля на тисячу ладів, і я слухаю. Слухаю небо, і слухаю землю, і слухаю дідову мову. І в серце. моє вливається якась незрима сила, що на віки вічні прив'яже мене до цієї землі, до співучої тихої мови.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: