– Боже мій, до чого тепер безсоромна молодь! – зупинився біля нас перехожий, сповнений гніву. Це був такий дисонанс у надвечірній радості, що різонув навіть мої немузикальні вуха. Але я посміхнув ся йому й мовив:
– Це ви, мабуть, не про нас кажете…
– Ні, я про вас! – Перехожий аж тупнув ногою.
– Даруйте, але ми нічого не робимо.
– Хіба можна так зухвало показувати всьому світу своє щастя?
– У нас немає ніякого щастя, – посміхнулася йому дівчина. – У нас є тільки радість.
– І до того ж у кожного своя, – докинув я.
– Ви ображаєте людей, ви своєю поведінкою на водите тінь на теперішню молодь, – вичитував нас перехожий.
– Хіба посмішка може когось образити або накинути тінь? – допитувався я, хоч не сподівався ні якої відповіді.
Я знав, що він повчатиме нас, доки не зіпсує настрою і мені, і дівчині, і вечорові. А потім піде, задоволений собою так, ніби й насправді утнув щось ду же гарне.
– Ну, чого ви сидите перед очима у всіх і шкірите зуби? – дошульпувався він. – Хіба для вас мало закутків?
– Чого це посмішки треба шукати по закутках?
– Бо треба поводитись пристойно.
– Ви, певне, думаєте, що ми закохані? – раптом запитала дівчина.
– У всякому разі, якісь там фіглі-міглі між вами Є, і не треба ними муляти очі порядним людям.
– Та ми навіть незнайомі! – засміялася дівчина.
Від несподіванки він ледве не став кам'яним монументом.
– Як? Ви навіть не знайомі? І ви сидите поруч і посміхаєтесь одне одному перед очима цілого міста?
Мені здавалося, що він репне від гніву. Він так заходився шпарувати нас банальностями, що навіть сонце спіткнулося і нахромилося на вістря тополі. Я хотів уже заткнути вуха і сторчма кинутися куди влучу, але тут озвався отой сивий-сивий чоловік.
– Якого дідька ви прилипли до цих молодят? Нехай собі посміхаються, це ображає тільки бегемотів.
– Через таких потуральників, як ви, і молодь у нас розбещена, – з жовчю напереваги ринув захисник цнотливості на сивочолого.
– Та йдіть геть, бо покличу міліціонера, – втомлено відповів той. – Зануда.
– Це вас треба в міліцію! Безсоромники! – зарепетував ображений, але таки ушнипився йти, і за хвилю його постать, сповнена обуренням і прописними істинами, зникла за остріхом кущів.
А ми знову сиділи і посміхалися. І небо реготало так, що аж видно було його червоні ясна.
СІРИЙ ПАКЕТ
Коли поїзд смикнув вагони і Слава скочив на підніжку, ми збилися докупи і скандували щосили.
– Славі – слава! Славі – слава!
Слава махав нам на прощання якоюсь брошурою, щось кричав, але ми не чули і не хотіли чути, – тоді він висолопив язика і скорчив таку гримасу, що йому могла б позаздрити мавпа.
Таким він і пішов з мого життя, а якщо повернеться, – то, я певна, таким самим. У мене в сумочці лежав сірий пакет. Цю коштовність Слава вручив мені вже на пероні і попрохав:
– Прочитаєш, коли поїзд удаль загуркоче…
Чудний, милий кривляка цей Слава. Я через нього набралася стільки лиха і неприємностей, що повинна б ненавидіти його, як кажуть, усіма фібрами душі. Передусім він недолюблював мою маму, а вона платила йому тією ж монетою так щедро, що навіть при ньому казала мені:
– Коли вже ти віднадиш оце опудало?..
Слава реготав і дражнився:
– Ображаючи мене, тьоха Зінет, ви ображаєте майбутнє. Ми – ваша зміна. Коли ви гратимете в шахи з Магометом або Ісавом, я ще швендятиму по землі і вноситиму посильний вклад у розвиток цивілізації…
– Боже мій, цей дикун базікає про цивілізацію! – драматично вигукувала мама.
У мене на столику стоїть Славине фото, яке я сама в нього попросила. Мама ненавидить цей відбиток, бо Слава на ньому ніби живий. Лукавим поглядом спідлоба оглядає він наше житло, і здається, що з його великих губ ось-ось зірветься насмішка. Невеличку бородавку біля носа я перетворила на симпатичну коричневу мушку, і від цього Слава став ще чуднішим.
…Ми поверталися з вокзалу, потім довго ще в нашій квартирі харчала радіола і дзвеніли чарки, але все було не так, як раніше. А може, це тільки мені було не так, а всім іншим – так. Може, інші попрощалися з Славою навіки ще на вокзалі. Може, інших він не образив так, як мене, отією мавпячою гримасою. Я чекала, що він хоч попрощається зі мною по-людськи. Кривляка!
Коли всі нарешті розповзлися по домівках, я, стомлена, сіла на канапу і роздерла пакет. Роздерла зубами, бо ніколи було шукати ножиці. Роздерла і дістала з пакета… конверт! Звичайнісінький поштовий конверт з маркою в чотири копійки. Мені хотілося побити вчителя, котрий навчив Славу так красиво, ка-лі-гра-фіч-но писати. На конверті були слова: "Розкривати лише в тому разі, якщо кохаєш". Жахливим каліграфічним почерком написав Слава цю засторогу. Жоден раз його рука не здригнулася. Філолог!
Спочатку я кинула конверт на підлогу і люто топтала його ногами. Я мстила тому кривляці за чотири довгих роки, що він забрав у мене. Забрав свавільно, віроломно і кат його знає для чого. Чотири порожні, нікчемні роки! Тисячу чотириста шістдесят один день морочив мені голову, щоб піднести в дар оцей жалюгідний конверт вартістю в п'ять копійок!
Потім я вхопила конверт і розірвала його. Ні, звичайно, не на шматочки, я просто дістала з нього мікроскопічно малий аркушик паперу і прочитала:
"Ще цілий рік ти колекціонуватимеш у залікову книжку дорогоцінні автографи екзаменаторів. Я чекатиму тебе цілий рік (Нахаба! Я чекала чотири роки! Одну тисячу чотириста шістдесят один день), хоч не знаю, чи зважишся ти кинути Київ задля якогось пришелепкуватого баламута. Але я чекатиму. Я кохаю тебе до божевілля. Слава".
І все. Більше ні слова. Навіть клякси не знайшла я на цьому холодному клаптикові паперу. Він таки справді божевільний. Завтра ж куплю гамівну сорочку і відправлю йому терміновою посилкою. Нехай носить на здоров'я!
Невже зараз він уклався на свою плацкарту і спить?..
ПСИХОЛОГІЧНИЙ ПОЄДИНОК
В Опанаса Шворня завжди збиралася літературна публіка. Невизнані генії всідалися за круглим столом і починали дискусії. Ці словесні поєдинки були такі гарячі, що за якихось півгодини кімната наповнювалася димом. А диму ж без вогню не буває.
Одного разу, коли письменники вже порозкривали роти, щоб здивувати світ новими великими думками, , Шворень схопився з свого (точніше, позиченого в сусідки) стільця і закалатав:
– Товариство! Я пропоную влаштувати конкурс.
– Як? – підвів голову гуморист.
– Гм, – чиркнув сірником послідовник Ремарка.
– Що? – перепитав сатирик.
– Коли? – недбало кинув поет, готовий у будь-яку хвилину виявити своє обдарування.
– Валяй, – підвів підсумок реаліст.
– Ну, то слухайте. – Шворень хотів стати на стілець, але сусідка з дверей показала йому електричну праску, і Опанас змушений був продовжувати з підлоги. – Вчора я підслухав прощання двох закоханих. Як ви думаєте, що говорила дівчина юнакові? Певен – не вгадаєте: вона просила, майже благала, щоб він не їхав автобусом, а йшов пішки. Так от: нехай кожен логічно обгрунтує це її прохання. Хто буде найближче до істини, той переможе.
– А хто буде арбітром? – не втримався від запитання реаліст.
– Я дівчину приведу, – роз'яснив Шворень. – Хто перший?
Усі замовкли. За хвилину поет підвівся з місця і закотив очі під лоба. Він належав до новітньої школи, яка, – на заздрість тим, що відмовилися від розділових знаків, – творила красу, користуючись лише останніми.
Риска, дужка, знак окличний, Знак питання симпатичний, Три тире, чотири коми – От вже й істина відома.
– Геніально! – вигукнув Шворень і так заплескав у долоні, що на смерть перелякав рудого кота, який дрімав посеред столу і був його єдиною прикрасою.
Після цього взяв слово послідовник Ремарка:
– Вона знала, що в той вечір він випив багато вина і пива. Отже, йому на кожній зупинці доводилося б вискакувати з автобуса. Тим паче що в нього слабкий сечовий міхур.
Сатирик теж не примусив себе довго чекати:
– Він не мав постійної прописки і до того ж був п'яний. Дівчина боялася, що в автобусі його затримає міліція. Вона, по-моєму, спекулянтка.
Реаліст, почухавши тім'я трохи більше, ніж слід було, випалив одним духом:
– Вона ревнувала його до кондукторші. Не встиг він знову піднести руку до тім'я, як затараторив гуморист:
– Вона працювала з ним в одній установі. Була дуже скупа. Вона боялася, що юнак потрапить під автобус. В такому разі з усіх працівників збирали б по карбованцю на вінок, а дівчина не бажала розлучатися з карбованцем.