Стоїть обшарпаний дідок,картуз хіба що курці на сідало згодився б, такий дохлий, куфайкаблищить, чоботи, штани —страм один. Того й обминали. Дотумкавтоді Свирид, що покупець не просто людина з грішми, а продавець непросто людина з товаром, бо чого ж у тих, хто краще вдягнений,охочіше й купують. То справився, не вирізниш у ряду з-поміж інших:куфайка новісінька, цупко тримається на прострочинах, чоботисолдатські з вивернутими передками, картуз сукняний, приємноважкенький… О! Зразу діло закрутилося колесом. Не мине йпівгодини, дивись, розмели усе, що привіз. Таке, хоч другу ходкуроби!За літо навчився й торгувати. Припрошував покупця не хвацькимивигуками: «Кому ще, найдешевше оддаю, ану підходьте!» —а ласкою іправдою:«Ось крашанки. Одна в одну. Карбованець за десяток».«Ось кружалки на узвар. Антонівські. Як сонце. Карбованець закупку».«Ось півень. На совість годований. Шість прошу…»І то була чиста правда: крашанки одна в одну, кружалки справді зантонівки і справді як сонце, півень годований таки насовість.Продавав Свирид не все, що мав приробленого. Ні. Знав-бо, щогроші не завжди в ходу —що схотів, те за них і придбав. Гроші часомне більш як папірці, що тільки хрускотять. Було таке. Тому завів собі вкоморі найпотаємніший сховок —зладнав засік з лядою під замок ідержав у ньому: три центнери пшениці, лантух обім’ятої кукурудзи,кілька горщиків квасолі, торбу сушених ягід —словом, те, що довгозберігається.І зажив старий міцно, впевнено, як маленька, проте сильнадержава: голими руками не візьмеш. Інколи навіть ловив себе надумці, що йому хочеться чорного дня або хоча б його тіні. Отоді вінсказав би своїм кепкувальникам: «А що!» Схаменувшись, одначе, гнавцю думку геть, соромився її, покашлював, хмурився, сердитий насамого себе, й казав уголос: «Хай живуть люди, чого ж». І зновуповажав себе, як раніше.А вечори які любі та милі насталиСвиридові! Раніш було сидинудьгуй, жди, поки той сон старечий пізній нагодиться, слухай, якмиші торощать по закутках надбане щоденною працею. Бо кітрозледачів, тільки спить та парубкує ночами, стерво… Як людина.179 Поки є в неї і переє —розкошує, ледарює; немає —скиглить. А вже жпорода!..Тепер не те.
Тепер затопить у грубці вечерю зварити (адже щобкошики до автобуса пиряти, сили треба, а щоб сила була, їсти добре),сяде, святковий, на стільчику, супроти дверей і розрівнює долонеюгроші на коліні. Тоді складе їх у стосик і нагнітить чимосьважкеньким: хай злежуються, бо рівні гроші і в руки приємнішебрати…З дрібними клопоту більше: частину на здачу лишити треба,частину обміняти в лавці на паперові. То поподзвонить ними, докидасть лад.Коли виручку перелічено, Свирид розкладав її між сторінками Євангеліятак, щоб знати потім, де яка валюта лежить: десятки —врозділ «Од Матфея», п’ятірки —«Од Луки», троячки —«Од Іоанна»,карбованці —«Од Петра». Далі ховав книжку на комин, прикидавусяким ганчір’ям і чхав так, наче батогом ляскав, бо душила йогопилюка, якою те ганчір’я обросло. Одічхавшись, злазив з печі, ходивпо хаті від дверей до ікони в кутку, почорнілої Варвари-великомучениці, сюди-туди, гуп-гуп новими чобітьми. І підзаохочувальний стукіт підборів тягло його помарширувати,згадувалася служба в солдатах та пісні, співані у походах, нетеперішні, а тодішні; то, дивись, і заспіває, хоч і хрипкувато, зате по-молодецьки, рубаючи слова нашматки, під кожен крок:Всі вим-пе-ли в’ють-сяі це-ні гремлять,Послєд-ній парад нступа-га-єт,Вра-гу не здайоц-ца наш гор-дий «Варг»,Поща-ди ніхто не жела-га-єт…Тоді враз зупиниться посеред хати, мовби наткнувшись наневидиму стіну, скаже: «Тьху! Як здурів!..» —і вкладається спати натверде дерев’ яне ліжко, що вміє рипіти на всі голоси.
За два роки базарування, влітку, а як теплий день випаде, то івзимку, набралося у Свирида грошей стільки, що Євангелієвже й нестулялося, і він, повагавшись, одніс їх на пошту. Вагався довго, боніколи й нічого ще не зберігав у чужих руках, незвично якось і боязкотрохи: бува не оддадуть! Скажуть, де, діду, гроші взяв? І не оддадуть.Коли ж довідався од людей, що держава не тільки зберігав трудовукопійку, а ще й проценти платить, одніс.
Подати, щоправда, не зразуподав, а спитався у Сашка-поштаря, молодого ще поквапливогохлопця в окулярах, що як говорив, ковтав по півслова:— А скільки це, Сашко, за рік процентів набіжить, як я тобі шістсотсорок два карбованці здам?180 Поштар ухопив ручку, застрочив на папірці якісь цифри, шепотів,креслив, аж із пера дрібні крапельки чорнила чвиркали, тоді сказав:—Де’тнадця’ ‘бованців ‘ядесят коп, ді’у.—Ти не спіши,—урезонив його Свирид.—Це тобі не конверти, агроші.— Де-ят-надцять…—по складах повторив Сашко.Свирид вдоволено прокашлявся і витяг гроші, загорнуті в хусточкуй зав’язані.— Перещитай. І виписуй книжечку, хай лежать у тебе.Дома роздивився книжечку як слід: погортав, слинячи палець,подивився листочки на світло. Нічого, хвильки якісь намальованосиненькі. Тільки тонка дуже. І зітхнув: з грішми було краще, веселіше.А це таке, книжечка і все.Якось узимку, коли взялося на відлигу —ляпотить щодня,тумани,—стало Свиридові важко дихати. Так важко, що повітря,здається, тільки до горлянки доходить, а далі ні. «Може, оце й вона?»—подумав Свирид і переказав сусідами, щоб покликали Марфу.Прибігла. Перелякана, очі лихоманно горять. Що, як, чого вам,дядьку? Може, купити чогось, лікаршу викликать?Нетреба. Хіба лікарша Бог? Пора, видно, то йбере. Ач як зраділа!Лікаршу…— Підиперепиши книжку на себе, —сказавтвердо. — Отам накомині. В Євангелії… Поховаєш,як годиться.І ледь не розплакався.— Та щоб поминала, гляди. Там є за що.Марфа плакала. Авін лежав, склавши руки на грудях, і урочистодивився в стелю.— Хреста залізного не став. З труб роблені, порожні всередині, ажгудуть. Купиш дубка. Попа не треба. Нема зараз путніх попів. Музикитеж не треба. Півча хай співає…Відлига стояла довго. Марфа щодня сиділа при дядькові —одпросилася з роботи, а настали морози, Свирид підвівся. Як не булонічого. То знову покликав Марфу.— Принеси книжечку. Підемо завтра перепишемо назад. Видно, щемені не пора…І так щозими, щоосені: то зляже Свирид, то встане, то Марфікнижку перепише, то назад одписує.«Серце у вас, дідусю, комсомольське,—сказала якось лікарша,молоденька й весела. Сама прийшла, прочувши про дідову недугу.—Тільки їсти треба краще».А це вже і влітку не завжди добре старому. Надто ж як задощить.А жаль. Проценти на книжці ростуть, як гриби навколо пенька.Вже до тисячі добирається.181 Коли хвороба попускає, Свирид виходить за двір, сидить під тиномна лавочці, хиткій, підтрухлій у землі. Здалеку його й не помітно: тинсірий і Свирид сірий. Тільки борідка біліє. По ній і впізнають старого.І вітаються, вважай, до неї.Сидить і дивиться на шлях, недавно заасфальтований, гамірний —машина за машиною, сюди-туди. Куди вони їдуть? Що везуть? Ага,оно таке, ніби ящички повезли новенькі.«От якби впав хоч один,—думає Свирид.—Ловкі ящички».А то і не ящички зовсім. То промкомбінатівська машина вату врайон повезла людям на одіж…Прийшов якось до Свирида завклубом Семен, рудий довготелесийпарубійко. Завів балачку про се, про те. Тоді:—Чи немає у вас, Свидире Леонтійовичу, чогось такого, щоб ународний музей його? Вишитої сорочки, бриля, шапки старовинноїабо крайки.—Цього нема,—одказав Свирид.—Косу візьми, як хоч, у хлівівисить, наклепана, ганчіркою промащеною обмотана…— Коса внас уже в,—зітхнув Семен.—Тоді паняйдалі, —буркнув Свирид. І засовався налавочці,шукаючи плечима сонця.Так і необізвався більш.