Григір Тютюнник
ГВИНТ
Аж різь у очах —так ясно, так жовтогаряче надворі від прив’ялогоосіннього сонця, спілих динь-дубівок, жовтосподих гарбузів,позбираних у купки, та запізнілого цвіту гарбузового, на котрий уже йбджоли не сідають, бо не про нього пора, а летять собі далі, начервоний будяк чи падалішню гречку.Летять через Ониськів двір, позаяк їм тут просторо — ні деревця, нікущика, навіть бузини за хатою або дерези, де кублилися б кури,немає в Ониська. Пустир. Та й сама хата так низько при землі, що восінні понурі ночі, як погасне у віконцях світло, вона видається протиінших копичкою злежаного сіна.—Дзик-дзик-дзик…—бринить цілими днями в Ониськовому дворі,попідвіконню, понад стріхою, наче то вітер на скрипці зі струнами-волосіннювитинає… Тому коли повз Ониськову садибу йде хтось долавки або з лавки, господар неодмінно зачепить його словом-другим,а далі, вже немов так собі, між іншим уверне:— Оцемені, братця, якби весілля справляти, то й музик наймати нетреба…79 Скаже й примовкне наякусь часину, мружачи на співбесідникапідсліпувате око, аж доки той незапитає, чого ж це воно так, що —нетреба… Тоді Онисько помуляється, похизується трохи, наче маєщось,та не хоче показати,і вже по тому пояснить:— …бо Павлушкові бджоли через мій двір шлях собі на полепроклали. Чуєш, оно як виграють?Буває, іноді хтось і пристоє з Ониськом, і послухає ту бджолинумузику, й погомонить про се, про те. Однак більшість, особливомолодь, проходять мимо, сказавши тільки «здрастуйте, дядьку» або йтого не сказавши, бо знають, що дядько тугенькі на вухо: все одно непочують.Вдався Онисько ще замолоду собою непоказний, безтелесий, яквисушена тютюнова бадилина.
Що не натягне на плечі, все на ньомутеліпається, мов на одводині, і враз цівочками-стрьопами обростає:чи то батькову сірячину, чи шинелю мадярську, схожу кольором намолоде жабуриння, чи якусь новітню одежину —армійський бушлат,приміром, або пальто лавошне, дешевеньке.І вже зовсім негодящий Онисько до будь-якої роботи: косить зчоловіками сіно —ручку бере таку, як стежка завширшки; сторожуєвночі колгоспну худобу —теля в нього одв’яжеться та в яславкинеться; заходиться вдома грядку полоти —городину позрубує, абур’ ян обійде, бо ото ж —підсліпуватий…Однак хоч би як там цуралася доля котроїсь людини, хоч би як тамобминала, а, дивись, таки навернеться до неї хоч раз на житті ізробить її невпізнанною…Навернулася вона й до Ониська.***Сталося це давно, ще за війни
.Була рання осінь. Годило. Поміж грядками, на обніжках, цілимипівмітками снувалося павутиння і блищало проти місяця, як весняніводи в ручаях. Раденько цвірінькали горобці, гойдаючись насоняшниках —літо з шапок допивали, і, порожніючи, шапки тіскидалися на новенькі стільники. В селі було тихо, мирно, як усякоїпори. І раптом серед цієї крутої, неторканої тиші гримнув вибух накурному Полтавському шляху, струсонув хати, дужою хвилею наліг нашибки і довго стояв потім у безвітряному степу рудим кущем, начеприп’ятий вихор. Трохи згодом у село прибіглаоглушена конячина,впряжена вборону, а навздогінці за нею —блідий, закривавленийпогонич Семен, старший Ониськівсин, зодбитою по лікоть правицеюі видзьобнутим оком: міну розряджав…80 Здавалося, Ониськові того лиха ні розплескати, ні по вітрурозвіяти, коли б до нього не прилучилася отака нежданиця (згодомп’яний Онисько любив казати «б л а г о с л о в і н н я , братця»): доборони, якою хлопець волочив груддя на грейдері, бувпримотузований оривком блискучий, гарно змащений солідоломгвинтледь не метрової довжини —Семенова знахідка. (Саме з цієї оказії іпочиналися Ониськові спогади про своє, хоч і нетривале, зате хмільнещастя бути в селі першою людиною, з котрою навіть фінагент Біланпочав здоровкатись не інакше, як за руку, знімаючи при цьомуформеногокартуза з мідною кокардою).Доки син лежав у лікарні, про гвинт було забуто, а як повернувсята ще й з новеньким скляним оком під розсіченою навпіл бровою —підсліпуватому Ониськові зопалу здалося було, що воно красивіше заживе,—та як показав батькові, як хвацько навчився він крутитиодноруч тугі рівненькі цигарки, у старого й од серця одлягло: живутьякось люди з куксами, вирішив, проживе й Семен.Отоді й згадав Онисько про гвинт.
Кілька днів приглядався донього пильненько, обертав сяк і так, ставив «на попа», обмацувавшироку міцну різьбу, потім загорнув у ганчірку і поніс через місток досвого однолітка Кіндрата Шовкуна, що славився на всю округувмінням робити жорна, тертушки на трибках, дротяні крупорушки,ступки безногим та всяку іншу примусію в залежності від попиту:тертушки —як картопля вродить, жорна та крупорушки —як молотинічим, ступки —як безногих прибуло…Хтозна, об чім гомоніли чоловіки до самого вечора, бо навіть Шовкуниху, жінку рахубну, потайну, на час тої розмови булоспроваджено до сусідів.
Однак смерком, коли Онисько з гвинтом підпахвою вирушив додому, Кіндрат наздогнав його біля містка і,стримуючи лихоманицю в усьому тілі, як той мисливець, що нарештівисидів дичину, зашепотів:—Якщо в пай, кажу, в пайове, приймеш —поміркую, куди твійтовар повернути, а як ні, то дивись. Чуєш, дивись, Онисію Титовичу…І те, що Кіндрат аж двічі, до того ж несміливо, солоденько якосьвимовив «дивись», і те, що він, либонь, уперше в житті назвав свогоневдаху однолітка повним, як усвятцях, ім’ям, та ще й по батькові,так вразило Ониська, що він зовсім був осліп від хвилюванняі, мабутьби, впав у річку, помацки йдучи містком, якби поперед нього негуркотіла якась підвода.Тижнів зо два, як і слід людині, в котрої зроду-віку небуло в рукахнічого путящого й раптом опинилося, Онисько гонорився перед Кіндратом з усієї сили, бив бурла, як то кажуть, всяк натякаючи тим,що він і сам своєму добру ради дасть, однак таки не дав і змушенийбув погодитися на пай.81 Звідтоді він уже не стримів цілоденно біля свого обідраного плоту,аби підбити когось на балачку, а нап’явши обстрьопану мадярськушинелю, цибав щовечора через місток до Кіндрата, високо тримаючиголову й загадково посміхаючись зустрічним, наче хотів сказати їм: «А в мене щось є!»Тим часом у Кіндратовому хлівчику місячними ночами виспівуваврубанок, пахла деревієм суха дубова стружка, веселенько цебенілокрізь шалівку каганчикове світло і було чути, як господар вряди-годимугиче пісні або гомонить сам до себе.
Коли ж приходив Онисько,чоловіки співали вдвох, виводячи чогось старовинного, що неодміннобудить у похилих селян рясні спогади про роменські рушники в куткуна образах, завзяту різдвяну бійку посеред річки, дівочі сорочки,пісненько вишиті на рукавах чорним або калиновим хрестиком, тагнучкі вербові кладки через рови з весняною водою, що й досі ділятьстаре українське село на кутки й прикутки.Після кожної такої пісні, розчулені спогадами, а ще дужче —своєютаємницею, приятелі випивали по ковтку «домашньої», прихованої втирсі під верстаком, і закурювали. Тоді в хлівчику западала тиша,крізь шалівку разом із світлом просмоктувався цигарчаний дим,витягаючи за собою на місячне подвір’ я шепіт прихованої від усьогосвіту мрії:—А макушки які будуть?—Та такі, як з полумисок, а мо’, трохи й менші —подивимось…—Угу… І мірчук, значить, братимемо…—Коли б даром!І знову, десь аж запівніч, витьохкував у хліві рубанок, пахладеревієм суха дубова стружка, снувалася й завмирала під стріхоюстаровинна пісня про двох лебедиків-молодців у смушевих шапкахнабакир та голубих стрічках, що так і стеляться по вітру, по морю, потихій воді…Так воно йшлося довгенько.
А як рушили пізні осінні дощі і ночізробилися мулкими та невеселими, всі кутки й прикутки на селіоблетіла неждана-негадана чутка: Онисько в паю з Кіндратом Шовкуном пускають власну олійницю!Потяглися до Кіндратового двору, мовдо млина, валки піших ікінних забійчан — зхуторів, сіл, слобід. Над річкою густо запахлогарячою олією, день і ніч біляКіндратових воріт не вгававярмарковий гармидер, від котрого, за словами рибалок, навіть щукипопід лозами перестали скидатися й змандрували в глухі ковбані міжочеретами.Село перестало бути глухоманню.До нього, спочатку коли-не-коли, а далі все частіше й частіше,почали наїздити різні уповноважені, фінагент Білан, а такождільничний міліціонер Гапошка —трусій самогонки, крадених 82 буряків, кукурудзи, сіна, соломи, вільшичок з лугу та іншогоколгоспного майна, яке не видавалося на трудодень.Всі ці високі гості безпремінно зупинялися на ночівлю в Кіндрата Шовкуненка (хоч до райцентру рукою подати), бо знали напевне, щогосподар і пригостити як слід спроможеться, і тепленької олійкижбанок у бідарку вкине з оберемком сінця чи соломки та ще йприкаже: «щоб у бічок не мулило»…Робилося все це вдосвіта, поки людське око спить.