А як тільки з-запруга випиналося сонце, біля олійниці тільки й чути було:—Онисію… А бий мене сила Божа —забув, як вас по батькові!Онисію Титовичу, як би мені той… до полудня забити, бо таки жїхатидалеко…—А там, дивись, очима морг-морг, по пазусі долонею ляп-ляп. І палець угору: мовляв —первак…—До полудня, кажу…—Та вже раз іздалеку…—добрішає Онисько, бічком наставляючидядькові кишеню під важку, зогріту в пазусі пляшку, і запускає влантух із соньками широку, як цебро, гільзу з-під німецького снаряда,мірку.—Раз треба, братця, то треба…За короткий час олійникування придбав собі Онисько новукухвайку, прострочену на спині двома красивими дугами, повненькекавалеристське галіфе, обшите шкіряними леями на колінах і в паху,хромові чоботи-витяжки з парубоцькими брижами в халявах, і тепер,ідучи селом, уже не тулився до воряччя, аби поступитися стежкоюзустрічним, бо люди, забачивши Ониська ще здалеку, самі давалийому дорогу, улесливо посміхаючись при цьому, хоч добре знали, що Ониськова гільза-мірчук, доведися бити олію, меншою від тоїпосмішки нестане, а гвинт не придавить макушки дужче, ніж треба…Взимку ж, холодними забійними вечорами, до Ониська внадилисясільські чоловіки —тойпогрітися (адже соломи у господаря повендвір), інший олійки купити або позичити (її в Ониська, як у криниціводи),—і починалася балачка:—От ви всі тут мудрі, розумаки…—прискалюючи п’ яненьке око,заводив Онисько.—Ану ж скажіть мені, чого салозамерзає, а олія —ні! —І, виймаючи з миски прозеленувату картоплю, вщерть залитуолією, пояснював:—Того, к приміру, що соньок теж не замерзає, який би там морозне брався. А свиня —мерзне.
Я сам під хронт бачив у полі мерзлихпідсвинків…—Тобі, Онисію Титовичу,—озветься, бувало, котрийсь із дядьків,—поки оце твоя бере, хату б зіп’ясти, а то й повернутися ніде…—Хе, хату…—поблажливо всміхався Онисько.—А навіщо вонамені здалася —хата? Ти в мене питав? Ні… А отаке чув —не краситьізба вуглами, а красить пирогами? Теж ні… Так дивись!83 При цих словах Онисько скидав з полу ряденце і показувавдядькам глибоке підпілля, щільно заставлене пляшками з олією, що одшийки до шийки були вткані цупкою сірою павутиною.— Бачили? Отож! Я зараз що схочу, те й придбаю: хату, дівку,духову музику —все! Так не хочу… Така моя воля!Однак найчастіше Онисько повертався додому опівночі п’яний,осліплий від горілки і, якщо йому щастило бодай .навпомацки здибатидесь у кутку свою жінку, починав люто бити її сухими, гострими вщиколотках кулачками, доки не втручався Семен. Тоді Онисько вразодходив, хапав хлопця за куксу, ялозив по ній мокрими слизькимигубами й варнякав:— Сьома! Чув, синок… Я тебе озолочу! За гвинт —озолочу!Діжурку, галіфе, самокатну —щохочеш! Невістку? — Вибирай! Занас усяка вискочить, ще й богу дякуватиме!..Скляне Семеновеоко підпливало сльозою і гостро блищало прикаганці. А Онищиха, дивлячись на те, починала ще дужче плакати йдорікати чоловікові:—Боже, Боже, де твоя воля! Дитина через той клятий гвинт рукипозбулася, а він отаке верзе.—Що рука! —вигукував Онисько.—Рука! Зате ж гвинт оно —якрука! Макушку як придавить, то олія з неї так і чвиркає в усі боки!А одного разу перед світом Онисько прокинувся ще нетверезий, зглухими дзвонами в голові, й роздягнутий, простоволосий прибіг до Кіндрата.—Ану Лишень угадай, чого я прийшов? —стримуючи підступнупосмішку, запитав у спантеличеного зі сну односума.—Та скажеш, Онисію Титовичу…—Прийшов виймати гвинт!—Навіщо?! —отетерів Кіндрат.—А на те, щоб ти попробував забити олії без гвинта… Хе-хе,зумієш? М-мудрець превеликий!..І хтозна, чим кінчився б Ониськів блуд, якби все на світі незаморювалося, навіть залізо.
Якось повесні приїхали в олійницю слобідські хлопці, щойнодемобілізовані з-під Берліна, в орденах і медалях, кремезні, бідові,налягли на гвинт, допомагаючи Кіндратові, і —перервали…— Устало железо,—сказав один з них Ониськові, видно, колишніймеханік, роздивляючись два уламки.—Капут, старік. Алес капут.Порвався гвинт, а разом з ним, як сон, як привид, увірвалася й Ониськова доля — б л а г о с л о в і н н я …— А що —«музики», «духовий оркестр»?..—сміялися з Ониськасільські дядьки, коли він уже зносив і кухвайку, і чоботи-витяжки, ігаліфе з шкіряними леями.—Купив, кажеш? Багатир!..84 ***— Дзик-дзик-дзик…—бринить цілими днями над Ониськовоюголовою, вже густо посивілою, попідвіконню, понад стріхою. Бджолилетять. Просторо їм тут, позаяк ні деревця, ні кущика немає в Ониськовому дворі. Пустир. А похизуватися старому за давньоюзвичкою кортить. В’їлося. Так нічим… Хіба ото Павлушковимибджільми, що проклала собі шлях на поле саме через його подвір’я…Онисько, певне, уже б давно помер, коли б у його душі, мовзернятко в цвілому зовні горіхові, не кублилася надія на якийсьчудернацький випадок. Благословіння…