Грамотний – Григір Тютюнник

Григір Тютюнник

ГРАМОТНИЙ

Яків Брус, на прізвисько Ява, за тридцять повоєнних літ обіймавнавперемінно кілька різних посад: то бригадирував, то заступавголову колгоспу, то «брав у руки» ферму, то знову повертався добригадирства. Його кидали на п р о р и в и , як танковий корпус нафронті, і він швидко з тими проривами впорувався —не кмітливістючи сумлінням, а чавунною вдачею своєю. Яву побоювалися навітьмужики і потайки раділи, якщо котромусь із них лучалася нагодапочастувати бригадира безсвідків. Раз Ява прийняв від вас чарку, товважайте, що вам поталанило: він вам і коней дасть (навіть машину,як треба), і на роботу неважку, або прибутну поставить (приміром,вагарем чи обліковцем), і трактор пришле, щоб ви найраніше од усіхприсадибник виорали…

І так вам вестиметься, аж поки до Яви непідкотиться ваш сусіда. Тоді —квит, ваша карта бита. Скажете,приміром, бригадирові неголосно, мовби й не казали нічого, а так собістояли поруч з ним і дивилися в затуманену далеч:—Купивтри тонни брикету на станції, Якове Нестеровичу, треба бякось той, привезти.—Привозь,— одкажеЯва.— Хто ж тобі недає.—Так машину якби…—Я тобі давав машину на цілих півдня. Чого ж ти гав ловив? —похмуро спитає Ява і штовхне вас у груди важким чавуннимпоглядом з-під почорнілого на сонці лоба.— Тоді-бо на станції брикету не було, Нестеровичу.247 Однак бригадир уже не слухатиме вас, повернеться і піде геть —мовчки, показавши вам гладку спину, що повільно здригається у тактході і аж рипить об підкладку піджака. Анадвечір, бач, сусіда вашпригнав собі у двір машину брикету, гуде веселенької пісні, орудуючилопатою, і посилає вам через тин зловтішні оскирячки: ти, мовляв,своє одрозкошував, тепер Ява мій!

Тоді вам нічого не лишається робити, як теж позловтішатися зсусіди, подумавши отак: «Підожди,підожди, він і тобі скоро спину покаже!» Але від цього не легшає. І викидаєте сусідові їжачка в пазуху:—Ти не дуже лишень махай лопатою. Не бачиш хіба: усю куряву вмій двір несе. Дихати нічим!—А я тобі що —вітер у другий бік поверну? —здивовановибанчиться сусіда.—Ди-ихать йому нічим, панові!..Далі —більше. І поворогували. Ні здрастуйте, ні прощайте і взагалі «хай ти пощезнеш!».А днів через два-три сусіда перший кивне вам од своїх воріт і,нервово смикаючи повікою та жуючи зубами цигарку, скаже:— Чув? Микиті Щурикові трактор сю ніч причеп гноюна грядкипритяг. Сім тонн!!І, відчуваючи котячу шкрябанину в грудях —сім тонн! —ви, теперуже разом із сусідою, ненавидите Микиту Щурика!А Ява тим часом сидить ще в когось, в іншому краї села, сидить іп’є. Ні на балачку, ні на пісню його при цьому не тягне. Мовчки їсть,мовчки наливає, мовчки п’ є, лиш повітря носом голосно всапує.Навіть по хаті не роздивляється. Упреться поглядом у стіл і не піднімейого, доки не піде.—Думка олії завтра забити, Нестеровичу…

Одлучитися б якосьтреба,—скаже господар після учти, проводжаючи Яву до воріт, ізабігає поперед нього, щоб хвіртку відчинити.—Завтра —ні,—дивиться Ява у зоряну височінь, і зорі йомудвояться і трояться від пригощання.—Завтра всім скиртувати сіно. У вівторок поїдеш.—І, не попрощавшись (це означало: годі й того, що ятебе в олійницю пускаю), іде додому спати.Були вселі й такі, що не знаменувалися до бригадира. Про таких Ява думавпохмуро-насмішкувато: «Горді… Ну й їжте свою гордість!» І коли хтось ізотаких звертавсядо Явиу якійсь там справі, вінодказував, повільно заплющивши очі:—А я тут —хто! Я тобі тут нуль без палички… Іди до голови. —І так само повільно розплющався, дивлячись не на прохача,а крізьнього.І от сьогодні Яву мають судити.

Хоч і несправжнімдержавнимсудом —товариським, але ж прилюдно, переднедавніми щезапобігайлами. (Взимку Яві виповнилосяшістдесят, і він вийшов напенсію, хоч голова колгоспу вмовляв лишитися). Біля клубуна 248 фанерному щиткові длякінореклами висіло оголошення, що йогосклав сільський кіномеханік —вінже й завклубом, і баяніст, і писарпогаслах —Мишко Чирва. В оголошенні, виконанім густимфіолетовим чорнилом, сповіщалося:УВАГА!!!В НЕДІЛЮ О 18.00 У ПРИМІЩЕННІ С/КЛУБУ ВІДБУДЕТЬСЯ ТОВАРИСЬКИЙ СУД НАД Я. БРУСОМ ТА ПОТЕРПІЛОЮ БОРОЗНЯК МОТРЕЮ КІНДРАТІВНОЮ.ПІСЛЯ СУДУ —ТАНЦІ.У неділю після полудня до клубу почали сходитися люди, здебільшастарі, бо молодші були ще на роботі: вибирали буряки, допасуваличередина осінніх луках, а голова товариського суду Микола Миколайович Матяш, директор сільської восьмирічки, ламав з учнямикукурудзу в полі. Старі сунули помалу, спираючись на ціпки, довго,мружачи незіркі вже очі, вичитували по літерах оголошення ірозсідалися на довгій лавочці під стареньким сільбудом, поскладавшина ціпки висушені сонцями та вітрами руки.

Товариський суд був уселі вперше, і ніхто із старих достеменно не відав, що воно таке.—Думав, думав я, а й не второпаю,—шамкав дід Свиридон Мишлик, у якого жив на шиї вічний фурункул і гнув її набік.—Сказано: товариський суд. Виходе, що Ява і я —товариші…—Атож! —дивився кудись понад ціпком маловидющими, в сльозіочима Павлентій Шкурпела, Свиридонів одноліток.—Ти, як молодшийбув, то косив, а він..: хекав. Знаття, товариші…—І засміявся,кахкаючи, мов старий безголосий селезень. Далі закашлявся збулькотом і писком у грудях і вмовк, щоб снагу до зборів приберегти.—А що, хіба в городі тепер суду вже нема? —беззубодопитуваласяу мужиків бабуня Вухналька, найкраща врайоні (а колись у повіті)шептуха і костоправка.—Є, бабо, суд і в городі,— тлумачили їй.— Тепер два буде! Два,кажу, бабо, два! Стала чутка —скоро судді по дворах ходитимуть…Прийдуть та: «Ану, бабо, признавайтеся, хто Семенові Вузькому ногусклав позаторік, що віні досі в колгоспі кролів краде та по чвертки влавку галопом бігає,—ви? То платіть, бабо, штрах! Іза ногу, і закролі!»І реготалися.Бабуня Вухналька злякалась, зігнулася на лавочці ледь не до землі ікутуляла, кутуляла гостреньким підборіддям, безтямно дивлячись уземлю.— Чуєш, прийдуть і скажуть: ану, бабо…І ще дужче реготалися.

Доки не набридло.Над захід сонця приїхали з поля машини, привезли до школи учніві голову товариського суду Миколу Миколайовича Матяша;249 проскочили мотоциклами один за одним механізатори з польовоготабору, а Мишко Чирва увімкнув радіолу —як на вибори, чи свята, івона зарепетувала на все село, оглушивши старих.— Везуть! —сказав хтось.—Ілько бабу Мотрю везе!Усі, хто був біля клубу, заворушилися і напружили зір.Ілько, рідний онук баби Мотрі Борознячки, «постраждалої»,забачивши людей, ще віддалік почав пригальмовувати машину іпідкотив до клубу повільно. Він висадив бабусю, слабесеньку, господи,як павутинка, взявши її на руки і поставивши на землю, мов дитя.Затим підвів до лавочки —вона тихо постогнувала —і посадивскраю.— Здрастуйте, люди добрі,—немічним голосом мовила Мотря довсіх і вклонилася великою, закутушканою чи не десятком хустинголовою так, що лише очі було видно.Донеї підсунулися, підступилися з усіх боків —і мовчали.А вона попросила:— Скажіть… хай оте не грає, бо головочка ж моя… розпадеться,розколеться, недоколена…Але Мишко Чирва сам побачив бабу Мотрю з віконця кінобудки івимкнув радіолу.—Бабо, осьпослухайте, що я вам скажу,—нахилився до Мотрі Сьома Кухта, лавошний вантажник і знавець усіх законів.—Ви, бабо,от що: сходіть зараз… або хай Ілько підвезе вас до лікарні, і хай вамзнімуть експертизу з голови. Ми того гада полосатого в тюрмуупечемо!—Та, може ж, воно, сину, й само… без тієї спертизи загоїця… Я подорожнику приклала, ватки…—Експертиза —це не лікарство,—пояснив Кухта,—І не уколи.Вам тіки рану обміряють і довідку дадуть про побой.—О-о-ох, ні, сину, нехочу,—захиталаголовою баба Мотря.—Воной так пече… а як щемірятимуть… Можеж, воно й само перестане… Я ж і подорожничку приклала…

Сьома розсердився, закурив і сказав:— Гад полосатий. Зайняв би він мене! —І повів худимигострокостими плечима.—Зайняв би він, чуєш, мене!А до клубу йшли і йшли люди, з усіх кутків села, навіть з хуторів,що тулилися до нього,—гуртами й гурточками всі, хто був удень нароботі, ішли, хоч дома не впорано, і не повечеряно як слід, і діти самізосталися… Хай. Адже судитимуть не когосьтам, а самого ЯВУ!!!Один по одному пройшли в клуб, не зупиняючись коло людей,заклопотано-зосереджені (як і личить суддям) члени товариськогосуду: завідуючий кооперацією Тельнов у військовому галіфеофіцерського крою і цивільному кітелі; за Тельновим сердитопроцокотіло підборчиками по цементованих східцях молодюсіньке й 250 ловке дівчатко Соня Касян, ланкова-передовичка з орденом «Знак Пошани» (брівчата Сонині були так по-дитячому нахмурені, так гнівнотремтіли, що сторонній подумав би: новеньку прокуроршу прислано);за Сонею пройшов і директор школи, голова товариського суду Микола Миколайович Матяш, людина чемна не лише за обов’язком, ай за вдачею: він розкланювався до всіх особисто.Суддів не дуже дарували увагою —всі ждали Яву. А коли нарештізабачили його ще за мостом, умовкли як один.Ява йшов не сам, а зі своїм товаришем і таємним радником Іваном Івановичем Шпугою —драмгуртківським суфлером, вічнимколгоспним об’їждчиком, а нині пенсіонером. Шпуга говорив дужешвидко і дуже чітко —як стукоче дятликна сухім дереві, за що йогопрозвали Ваня-Ваня. Він був не тільки добрим суфлером, а ще йдивитися вмівза гріхами людськими, як ніхто в селі, а може, і в цілімсвіті. Навіть зараз, коли гріх перестав бути насущним для односельців Вані-Вані, він не забув свого другого після суфлерства ремесла.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: