Сьома розсердився, закурив і сказав:— Гад полосатий. Зайняв би він мене! —І повів худимигострокостими плечима.—Зайняв би він, чуєш, мене!А до клубу йшли і йшли люди, з усіх кутків села, навіть з хуторів,що тулилися до нього,—гуртами й гурточками всі, хто був удень нароботі, ішли, хоч дома не впорано, і не повечеряно як слід, і діти самізосталися… Хай. Адже судитимуть не когосьтам, а самого ЯВУ!!!Один по одному пройшли в клуб, не зупиняючись коло людей,заклопотано-зосереджені (як і личить суддям) члени товариськогосуду: завідуючий кооперацією Тельнов у військовому галіфеофіцерського крою і цивільному кітелі; за Тельновим сердитопроцокотіло підборчиками по цементованих східцях молодюсіньке й 250 ловке дівчатко Соня Касян, ланкова-передовичка з орденом «Знак Пошани» (брівчата Сонині були так по-дитячому нахмурені, так гнівнотремтіли, що сторонній подумав би: новеньку прокуроршу прислано);за Сонею пройшов і директор школи, голова товариського суду Микола Миколайович Матяш, людина чемна не лише за обов’язком, ай за вдачею: він розкланювався до всіх особисто.Суддів не дуже дарували увагою —всі ждали Яву. А коли нарештізабачили його ще за мостом, умовкли як один.Ява йшов не сам, а зі своїм товаришем і таємним радником Іваном Івановичем Шпугою —драмгуртківським суфлером, вічнимколгоспним об’їждчиком, а нині пенсіонером. Шпуга говорив дужешвидко і дуже чітко —як стукоче дятликна сухім дереві, за що йогопрозвали Ваня-Ваня. Він був не тільки добрим суфлером, а ще йдивитися вмівза гріхами людськими, як ніхто в селі, а може, і в цілімсвіті. Навіть зараз, коли гріх перестав бути насущним для односельців Вані-Вані, він не забув свого другого після суфлерства ремесла.
Стоїть біля свого двору і водить голівкою (дятлячою) сюди-туди, сюди-туди,так само швидко, як і говорить. Іде з лавки жінка, пудить повенкошик з хлібом і ситром, здоровенька, грудаста… а Ваня-Ваня пильномружить на неї око, і йому видається, що там, під плюшкою, в неї негруди, а торбинки з житом чи буряки.— Ти-багато-не-балакай-з-ними, а-мовчи,—стукотів Ваня-Ваня,задираючи голову до Явиного вуха,—Скажеш: ненарошне,спересердя. Незчувся-й-як, Нерви підвели.Ява заплющився повільно і сказав:— Знаю.Ізнову розплющився, і нічого більше не сказав, а дивився на людбіля клубу. «Ач, назлазилося…» —подумав похмуро. І вже не слухав,що стукоче йому Ваня-Ваня. Він знав, тепер він уже знав, що зробитьпісля суду.Ява ні до кого не привітався, а тільки обвів усіх підпухлими очима.Багато хто не витримував Явиного погляду і нахиляв голову абовідводив очі вбік.Потім приїхали одним «бобиком» голова колгоспу й голова сільради,такі ж заклопотані, як і члени товариськогосуду, і голова колгоспусказав до всіх, поглянувши на годинник:— Заходьте, товариші, будемо починати.І суд почався.Бабу Мотрю (жінки ввели її до залу попід руки) посадили напередній лаві, а Яву —біля вікна, далеко від баби Мотрі, але тежспереду, біля сцени.— Ей, чого бабуні —лава, а тому вуркові —стілець?! — крикнув Мишко Чирва у те віконце, звідки йде кіно.
В залі загули.251 Голова суду Матяш підвівся на освітленій сцені з-за столу,засланого червоним (пообіч нього сиділи Тельнов і Соня Касян),подзвонив олівцем по графину з водою і сказав:— Прошу тиші, товариші, і порядку, бо вийде не суд, а лайка… А ви, товаришу Брус, сядьте, будь ласка, отам на лаві. Як належить занашим статутом.Ява знизав плечима, рипнув стільцем і пересів у передній ряд зліва.— Так от, дорогі товариші,—вичекавши, доки Ява пересяде, повівдалі директор Матяш.—Приступимо до розгляду справи. Кхм… Ви,напевно, вже знаєте, що сталося з усіма нами шанованим донедавна Яковом Нестеровичем Брусом… Тихше, товариші! А сталося таке, щотінь упала на весь наш дружний колектив села. У п’ятницю ввечерітовариш Брус Яків Нестерович ударив… кхм… по голові Мотрю Кіндратівну Борозняк і наніс їй рану. Чим ударив і за яких обставинце сталося, нам розкаже сама Мотря Кіндратівна. Отже, давайтепослухаємо її, все підряд. І прошу не перебивати.В залі стало тихо, що чутно було, як на берестку за клубом туркочедикий голуб.Баба Мотря підвелася, повернулась до людей і, плачучи тихо,почала розпинатися. Вона зняла, по одній усі хустки.—Голову показувати необов’ язково, сказавїй зі сцени Тельнов.—Тут, бабушка, не лікарня.—Та ні, я таки покажу… Хай подивлятьсялюди…—Мотрянахилила голову до зали і, розгрібаючи пальцями скуйовдженусивину, казала, похлинаючисьплачем: —Подивіться ж, людоньки, щовін зо мною зробив, подивіться… Він же мене вбив…Жінки ахнули в залі, чоловіки загули, Ява одвернувся до вікна, а Сьома Кухта крикнув:—Гад полосатий!—Прошу не ображати підсудних,—знову задзвонив олівцем пографину директор Матяш.—Тутсуд!А баба Мотря жалібно квилила:— Веду ж я, людоньки, корову обніжком… За налигач держу. А воно, звісно, скотина нетямуща…
Рвиць мене з налигачем… аж ятрохи не впала… і одкусила півшапки соняха з його…—баба кивнулана Яву,—грядки… Півшапочки… То хіба ж за це вбивають?.. А вінсаме картоплю копав… Та хоч би що сказав, хай би вже вилаяв,абощо…А то хвать корінець соняшниковий, торішній, з землею — і поголові мене… Упала ж я, людоньки милосердні…—Тут дехто з жіноктеж заплакав ухусточки.—І світ мені обертом пішов. Отямилась, ажяк Параска Остапова з того світу достала і в хату повела. Веде, а меніувіччу наче сажа кругом сиплеться… І ноги як мотузяні. Убив,окаянний…252 Ява заплющився і гмикнув:— Якби убив, то ви б тут не стояли…Однак його мало хто почув, лиш ті, що сиділи неподалік, але вонипромовчали. А Ваня-Ваня —він сидів одразу за Явою —просуфлював:—Тихо-тихо, мовчи!—Та хіба його тут судити!! —крикнув з кінобудки Мишко Чирва.—В народний суд його здать! У капезе!!! Хай штани наопашки поносить,без пувичок!—Це вирішить товариський суд —куди його здати! —тоненько,фальцетом гукнув Мишкові в будку Тельнов, почервонівши віднапруги.—Зараз пувичок на штанях не одрізають,—голосно зауваживусезнайкуватий Сьома Кухта.—Тільки реміняки одбирають.—Мотре Кіндратівно, таке запитання до вас,—напустившибрівчата аж на носик, сказала засідателька Соня Касян.—Ви лікарявикликали?— Ні, моя дитино,— зітхнула баба Мотря. Вона вжевиплакалася ізнову, одну за одною, напинала хустки.—Подорожничку приклала з Параскою, спасибі їй, та ватки зверху, то воно й попустило. Нащо жлюдей смикать, як полегшало… Та й, як по правді, боюся я вколів,дочко…—Все одно укол треба,—заявив Сьома Кухта.—Інакше стовбнякшарахне —і хана.На нього зацитькали, сказавши, щоб він «за язик укусився».— Що ж, товариші, тут усе ясно. Інформація потерпілоївичерпна,—сказав директор.—Послухаємо другу сторону,звинувачуваного. Що скажете ви, Яково Нестеровичу?Брус важко, неохоче підвівся, ставши одним боком до суддів,другим до залу, заплющився повільно і не розплющався до кінця своєїмови:—А що тут казать? Ну, вдряпнув соняшничиною зопалу,спересердя… Було таке. Так хай не заробляє. Хіба я свої грядкисаджаю на те, щоб чужими коровами згодовувать? Раз півсонька,вдруге півсонька… Вуличкою хай корову ганяє, а не повз грядкучужу.—То, може, над нами і небо твоє, Якове? —запитав дід Свиридон Мишлик, кривов’язо (від фурункула на шиї) схиливши голову наплече.Люди заусміхалися і цікаво поглядали то на діда, то на Бруса.Ява помовчав, не розплющивши на Свиридона навіть півока, ісказав:— Над моїми грядками… і небо моє.253 У залі знишкли, судді здивовано і суворо дивилися зі сцени униз на Яву, а він повільно розплющився і сів.— Дозвольте сказать,—підвівся голова колгоспу Титар, худий,довгов’язий, у простому спецовочному костюмі.— Стидно, товариші.Не те що говорити про цей ганебний факт —подумати сором. А щопро нас із вами, товариші, в районі скажуть, як узнають? Виростилиотакий урожай проса, кукурудзи, буряка —і от вам, пожалуста,—такий ляпсус…