Грамотний – Григір Тютюнник

Стоїть біля свого двору і водить голівкою (дятлячою) сюди-туди, сюди-туди,так само швидко, як і говорить. Іде з лавки жінка, пудить повенкошик з хлібом і ситром, здоровенька, грудаста… а Ваня-Ваня пильномружить на неї око, і йому видається, що там, під плюшкою, в неї негруди, а торбинки з житом чи буряки.— Ти-багато-не-балакай-з-ними, а-мовчи,—стукотів Ваня-Ваня,задираючи голову до Явиного вуха,—Скажеш: ненарошне,спересердя. Незчувся-й-як, Нерви підвели.Ява заплющився повільно і сказав:— Знаю.Ізнову розплющився, і нічого більше не сказав, а дивився на людбіля клубу. «Ач, назлазилося…» —подумав похмуро. І вже не слухав,що стукоче йому Ваня-Ваня. Він знав, тепер він уже знав, що зробитьпісля суду.Ява ні до кого не привітався, а тільки обвів усіх підпухлими очима.Багато хто не витримував Явиного погляду і нахиляв голову абовідводив очі вбік.Потім приїхали одним «бобиком» голова колгоспу й голова сільради,такі ж заклопотані, як і члени товариськогосуду, і голова колгоспусказав до всіх, поглянувши на годинник:— Заходьте, товариші, будемо починати.І суд почався.Бабу Мотрю (жінки ввели її до залу попід руки) посадили напередній лаві, а Яву —біля вікна, далеко від баби Мотрі, але тежспереду, біля сцени.— Ей, чого бабуні —лава, а тому вуркові —стілець?! — крикнув Мишко Чирва у те віконце, звідки йде кіно.

В залі загули.251 Голова суду Матяш підвівся на освітленій сцені з-за столу,засланого червоним (пообіч нього сиділи Тельнов і Соня Касян),подзвонив олівцем по графину з водою і сказав:— Прошу тиші, товариші, і порядку, бо вийде не суд, а лайка… А ви, товаришу Брус, сядьте, будь ласка, отам на лаві. Як належить занашим статутом.Ява знизав плечима, рипнув стільцем і пересів у передній ряд зліва.— Так от, дорогі товариші,—вичекавши, доки Ява пересяде, повівдалі директор Матяш.—Приступимо до розгляду справи. Кхм… Ви,напевно, вже знаєте, що сталося з усіма нами шанованим донедавна Яковом Нестеровичем Брусом… Тихше, товариші! А сталося таке, щотінь упала на весь наш дружний колектив села. У п’ятницю ввечерітовариш Брус Яків Нестерович ударив… кхм… по голові Мотрю Кіндратівну Борозняк і наніс їй рану. Чим ударив і за яких обставинце сталося, нам розкаже сама Мотря Кіндратівна. Отже, давайтепослухаємо її, все підряд. І прошу не перебивати.В залі стало тихо, що чутно було, як на берестку за клубом туркочедикий голуб.Баба Мотря підвелася, повернулась до людей і, плачучи тихо,почала розпинатися. Вона зняла, по одній усі хустки.—Голову показувати необов’ язково, сказавїй зі сцени Тельнов.—Тут, бабушка, не лікарня.—Та ні, я таки покажу… Хай подивлятьсялюди…—Мотрянахилила голову до зали і, розгрібаючи пальцями скуйовдженусивину, казала, похлинаючисьплачем: —Подивіться ж, людоньки, щовін зо мною зробив, подивіться… Він же мене вбив…Жінки ахнули в залі, чоловіки загули, Ява одвернувся до вікна, а Сьома Кухта крикнув:—Гад полосатий!—Прошу не ображати підсудних,—знову задзвонив олівцем пографину директор Матяш.—Тутсуд!А баба Мотря жалібно квилила:— Веду ж я, людоньки, корову обніжком… За налигач держу. А воно, звісно, скотина нетямуща…

Рвиць мене з налигачем… аж ятрохи не впала… і одкусила півшапки соняха з його…—баба кивнулана Яву,—грядки… Півшапочки… То хіба ж за це вбивають?.. А вінсаме картоплю копав… Та хоч би що сказав, хай би вже вилаяв,абощо…А то хвать корінець соняшниковий, торішній, з землею — і поголові мене… Упала ж я, людоньки милосердні…—Тут дехто з жіноктеж заплакав ухусточки.—І світ мені обертом пішов. Отямилась, ажяк Параска Остапова з того світу достала і в хату повела. Веде, а меніувіччу наче сажа кругом сиплеться… І ноги як мотузяні. Убив,окаянний…252 Ява заплющився і гмикнув:— Якби убив, то ви б тут не стояли…Однак його мало хто почув, лиш ті, що сиділи неподалік, але вонипромовчали. А Ваня-Ваня —він сидів одразу за Явою —просуфлював:—Тихо-тихо, мовчи!—Та хіба його тут судити!! —крикнув з кінобудки Мишко Чирва.—В народний суд його здать! У капезе!!! Хай штани наопашки поносить,без пувичок!—Це вирішить товариський суд —куди його здати! —тоненько,фальцетом гукнув Мишкові в будку Тельнов, почервонівши віднапруги.—Зараз пувичок на штанях не одрізають,—голосно зауваживусезнайкуватий Сьома Кухта.—Тільки реміняки одбирають.—Мотре Кіндратівно, таке запитання до вас,—напустившибрівчата аж на носик, сказала засідателька Соня Касян.—Ви лікарявикликали?— Ні, моя дитино,— зітхнула баба Мотря. Вона вжевиплакалася ізнову, одну за одною, напинала хустки.—Подорожничку приклала з Параскою, спасибі їй, та ватки зверху, то воно й попустило. Нащо жлюдей смикать, як полегшало… Та й, як по правді, боюся я вколів,дочко…—Все одно укол треба,—заявив Сьома Кухта.—Інакше стовбнякшарахне —і хана.На нього зацитькали, сказавши, щоб він «за язик укусився».— Що ж, товариші, тут усе ясно. Інформація потерпілоївичерпна,—сказав директор.—Послухаємо другу сторону,звинувачуваного. Що скажете ви, Яково Нестеровичу?Брус важко, неохоче підвівся, ставши одним боком до суддів,другим до залу, заплющився повільно і не розплющався до кінця своєїмови:—А що тут казать? Ну, вдряпнув соняшничиною зопалу,спересердя… Було таке. Так хай не заробляє. Хіба я свої грядкисаджаю на те, щоб чужими коровами згодовувать? Раз півсонька,вдруге півсонька… Вуличкою хай корову ганяє, а не повз грядкучужу.—То, може, над нами і небо твоє, Якове? —запитав дід Свиридон Мишлик, кривов’язо (від фурункула на шиї) схиливши голову наплече.Люди заусміхалися і цікаво поглядали то на діда, то на Бруса.Ява помовчав, не розплющивши на Свиридона навіть півока, ісказав:— Над моїми грядками… і небо моє.253 У залі знишкли, судді здивовано і суворо дивилися зі сцени униз на Яву, а він повільно розплющився і сів.— Дозвольте сказать,—підвівся голова колгоспу Титар, худий,довгов’язий, у простому спецовочному костюмі.— Стидно, товариші.Не те що говорити про цей ганебний факт —подумати сором. А щопро нас із вами, товариші, в районі скажуть, як узнають? Виростилиотакий урожай проса, кукурудзи, буряка —і от вам, пожалуста,—такий ляпсус…

Це з одного боку. А з другого —нам треба розсудититак, щоб не нарубати зопалу дров. Усі ми, товариші, знаємо, що Яків Нестерович Брус віддав багато сили й енергії для підняття нашогогосподарства. Не було такої ділянки, за яку він узявся б і завалив. Тай кожному з вас, що отут присутні, Яків Нестерович зробив чималодобра. Не було такого дня, щоб він не просив у мене особисто: комумашини, кому коней, кому трактора —і ніхто з вас за це у колгоспнукасу троячок не носив…— Він натурою брав! —вигукнула котрась молодиця, і в залізареготіли.—І втебе, Насте, брав?..—Брав, паразит!—Тихіше, товариші, тихіше.— Хайрозкаже, як він на роботу загадував! Він же ніколи нікого наім’ я неназвав, а постукав пужалном у вікно: «Тобі —на свинарник!»— хльоснув жеребця батогом і поїхав. Іпопробуй скажи йому хочслово…На ці слова Ява встав, повернувся до зали, заплющився і сказав:—А з вами інакше й не можна. З вами тільки так і треба. Бо по-хорошому ви наробите чортів пляшку.

Он Ванько Хутірний,—Яванавзаплюшки кивнув на молодого хлопчину в солдатській гімнастерці,свого наступника по бригадирству.—Той до вас і сяк, і так… по-культурному: Векло Панасівно, Насте Григорівно… чи не пішли б висьогодні на буряки? Лащиться. Ну, а толку? Буряк он і досі вземлісидить. А при мені ви про нього вже давно забули б. Так що я васзнаю. Я нащот вас грамотний.—Брус посміхнувся крізь стиснуті губи,випнувши їх уперед, розплющився і сів на своє місце.—А що, хіба не правда? —вистрочив Ваня-Ваня.—Правда!—Скажи й ти, Іванько,—зашепотіли до молодого бригадира ті, хтосидів поблизу від нього.— Одпаяй, Ванюшо! —гукнув з кінобудки Мишко Чирва.Хлопчина-бригадир устав, рум’ яний, гарненький у тім рум’ янці,мов дівча (Соня Касян, засідателька, сяйнула на нього з-під брівчат), ісказав до Яви:— Там, де я служив, дядьку Якове, є таке прислів’я: «Хитрий Митрій —умер, а дивиться…» Я, звичайно, не бажаю вам смерті ні 254 нормальної, ні від соняшникового корінця. Живіть собі на здоров’я…А буряки ми виберемо вчасно без вашого пужална!Ванькові гаряче заплескали в долоні, і він сів, юно, сором’язливоусміхаючись.— Давайте по суті справи, товариші,—сказав голова суду Микола Миколайович.—Ми ж не на зборах. Слово надається свідкові Парасці Остапівні Книш.Параска, сусідка Мотрі Борознячки, почала з того, що заплакала, і,приковтуючи слова, швидко затараторила:— Дивлюсь я —упала тітка Мотря, як травиночка скошена. А корова сама до двору йде… А він,—тицьнула пальцем у Явину спинусердито, мов багнетом,—лопату на плечі й пішовдо хати. Хоч бипіднестися поміг, вовкулака, хоч би оглянувся. Підбігаю ж я до тітки,а вони ложать і ротом отак, отак — наче позіхнути хочуть… Ікорінякасоняшникова коло них валяєцця.А кров з голови так і юшить…Ухватила я їх…—Ну, далі ясно,—перебив Параску Тельнов. І даремно перебив.—Що ясно? —блиснула на нього сухісінькими очима Параска (тільки що ж плакала!).— Ти ящиками з лавки тягаєш собі все, то тобій ясно! А нам темненько. Ясно йому…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: