Це з одного боку. А з другого —нам треба розсудититак, щоб не нарубати зопалу дров. Усі ми, товариші, знаємо, що Яків Нестерович Брус віддав багато сили й енергії для підняття нашогогосподарства. Не було такої ділянки, за яку він узявся б і завалив. Тай кожному з вас, що отут присутні, Яків Нестерович зробив чималодобра. Не було такого дня, щоб він не просив у мене особисто: комумашини, кому коней, кому трактора —і ніхто з вас за це у колгоспнукасу троячок не носив…— Він натурою брав! —вигукнула котрась молодиця, і в залізареготіли.—І втебе, Насте, брав?..—Брав, паразит!—Тихіше, товариші, тихіше.— Хайрозкаже, як він на роботу загадував! Він же ніколи нікого наім’ я неназвав, а постукав пужалном у вікно: «Тобі —на свинарник!»— хльоснув жеребця батогом і поїхав. Іпопробуй скажи йому хочслово…На ці слова Ява встав, повернувся до зали, заплющився і сказав:—А з вами інакше й не можна. З вами тільки так і треба. Бо по-хорошому ви наробите чортів пляшку.
Он Ванько Хутірний,—Яванавзаплюшки кивнув на молодого хлопчину в солдатській гімнастерці,свого наступника по бригадирству.—Той до вас і сяк, і так… по-культурному: Векло Панасівно, Насте Григорівно… чи не пішли б висьогодні на буряки? Лащиться. Ну, а толку? Буряк он і досі вземлісидить. А при мені ви про нього вже давно забули б. Так що я васзнаю. Я нащот вас грамотний.—Брус посміхнувся крізь стиснуті губи,випнувши їх уперед, розплющився і сів на своє місце.—А що, хіба не правда? —вистрочив Ваня-Ваня.—Правда!—Скажи й ти, Іванько,—зашепотіли до молодого бригадира ті, хтосидів поблизу від нього.— Одпаяй, Ванюшо! —гукнув з кінобудки Мишко Чирва.Хлопчина-бригадир устав, рум’ яний, гарненький у тім рум’ янці,мов дівча (Соня Касян, засідателька, сяйнула на нього з-під брівчат), ісказав до Яви:— Там, де я служив, дядьку Якове, є таке прислів’я: «Хитрий Митрій —умер, а дивиться…» Я, звичайно, не бажаю вам смерті ні 254 нормальної, ні від соняшникового корінця. Живіть собі на здоров’я…А буряки ми виберемо вчасно без вашого пужална!Ванькові гаряче заплескали в долоні, і він сів, юно, сором’язливоусміхаючись.— Давайте по суті справи, товариші,—сказав голова суду Микола Миколайович.—Ми ж не на зборах. Слово надається свідкові Парасці Остапівні Книш.Параска, сусідка Мотрі Борознячки, почала з того, що заплакала, і,приковтуючи слова, швидко затараторила:— Дивлюсь я —упала тітка Мотря, як травиночка скошена. А корова сама до двору йде… А він,—тицьнула пальцем у Явину спинусердито, мов багнетом,—лопату на плечі й пішовдо хати. Хоч бипіднестися поміг, вовкулака, хоч би оглянувся. Підбігаю ж я до тітки,а вони ложать і ротом отак, отак — наче позіхнути хочуть… Ікорінякасоняшникова коло них валяєцця.А кров з голови так і юшить…Ухватила я їх…—Ну, далі ясно,—перебив Параску Тельнов. І даремно перебив.—Що ясно? —блиснула на нього сухісінькими очима Параска (тільки що ж плакала!).— Ти ящиками з лавки тягаєш собі все, то тобій ясно! А нам темненько. Ясно йому…
Тобі теж отамо коло Яковамісце!—Це пр-ровокація!!! —закричав Тельнов, перехиляючись черезчервоний стіл до зали.—Може, й провокація, но правда! —теж підхопився з місцялавошний вантажник Сьома Кухта.—Тільки нетягає ящики, аказьонними, копираційними кіньми возить. Я не раз бачив, так недогнав. Хіба з конем збіжиш?…—То він од тебе втік,—зло усміхнулася Параска.—А я догнала б!Молоді хлопці-механізатори, що стовпилися під «гальоркою» іпихкали цигарками, зареготіли, хтось із-поміж них крикнув весело-заохочувальним баском:— Так його, Парасю, щоб аж дим ішов!Мишко Чирва переливчасто свиснув зі своєї будки. Баба Вухналькаспитала у своєї сусідки:— Кого це вони хочуть бити?Голова суду Микола Миколайович дзвонив по графину і казавскоромовкою:— Товариші, товариші, це вже не суд, а базар і… якась круговапорука. Да-да-да!«Да-да-да» він вимовив з погрозою в голосі, яка не личила йому.А Ява прогув, заплющившись:— А що, побалакали з ними?.. Хіба з ними так балакають? З нимине такої грамоти треба знать! —І сміявся крізь стиснуті губи, самимносом.255 І тут, піднявши руку над головою, устав голова сільради Круглик,чоловік іще молодий, але з авторитетом на обличчі. Голову прислалинедавно із сусіднього скороченого району.— Те, що робилося тільки що в залі,—сказав він, і всі одразупритихли, бо любили послухати нову людину,— називаєтьсяанархізмом. А не таке діло, про яке сказано, що воно нехитре. Якщо йсправді завкооперацією возить собі додому товари, то чого ж занимпішки ганятися? У мене єслужбовий мотоцикл… і яніколи його длядоброго діла непожалію. Аледавайте, товариші, вирішимо спершуодну справу —про вчинок Якова Бруса.—Хай заплатить бабі Мотрі за голову п’ятдесят рублів! —вихопився першим Сьома Кухта.— Немає такого штрафу,—сказав голова суду,—А тільки єтаківиди покарання, зачитую: попередження, громадський осуд,громадська догана, пробачення, штраф у розмірі десяти карбованців.І штраф цей, товаришу Кухта, сплачується в державну касу, а нерозкидається на всі боки… Це довідка для тих, хто не знає статутутовариського суду.
А зараз колегія суду йде на нараду. Прошу встати,товариші.Хто встав, хто ні, хто подався до виходу на перекур. У залі загули,загомоніли, а судді пішли в гримірувальну і зачинилися там.Надворі вже давно споночіло, вмовк дикий голуб на сухому бересті,полетівши у гніздо до своєї голубки, у фойє походжала парочкамимолодь, ждучи танців —суд був їй не цікавий і видавався смішним,—а в глухому підгальорошному кутку зали якась язиката хутірськамолодиця, похапцем облизуючи губи, розповідала жіноцтву:— Поховали в Саєвичах одного діда недавно… А в нього грошикиводилися. Тоді, після похорону, кинулася рідня: зберкнижку забули удіда витягти з костюма!.. Одкопали яму, а вона порожня… Ні діда, нікостюма, ні книжки……—Та не треба мені його грошей, аби тільки головочка загоїлася,бо грядки ж вибирати треба……—Чим же ви, діду, їсте?— Та колись яснами їв, а тепереньки і ясен уже катма….—Ось побачиш, нічого йому не буде. Нуль цілих, нуль десятих, якказав один простуджений.— Та ні, ми йому роги сьогодні таки покрутили!Незабаром з гримірувальні вийшли судді, і голова-директорпрочитав рішення: зобов’язати Якова Бруса вибачитися передтоваришкою Борозняк і оштрафувати його на десять карбованців.— Гроші заплачу,—сказав Ява, не встаючи з місця. Як схоче, то ібольничні заплачу, скільки вона там лежатиме —тиждень, два. А навколішки ставать не буду: хай вуличкою корову ганяє, тоді ніхто їїне займе.256 І перший пішов до виходу.Його провели мовчанкою.***На мосту Ява зупинився, щоб підождати Ваню-Ваню, сплюнув учорну осіннюрічку —тільки латаття, попід берегами полискувало впітьмі —і сказав:—Яз вами ще побалакаю…А від клубу в спину йому зухвало виводила радіола:Червону руту Нешукай вечорами…І сміялася молодь.