Дядько Никін мовчки приставляє ціпок до призьби (без ціпка він,як дитина, немічний), підходить до сусідчиного тину і, байдуже йому,у дворі Одаря чи в хаті, слухає його чи ні, поволеньки заводить:«Ти, Одарко,—скік-ки разів тобі було казано? —той…курей угрядки не пускала б. Того, що, як не кажи, а шкоду роблять, та ще йнемалу. Скік-ки ж можна терпіть, га?» — і довго так виказує, звично,як по писаному, аж поки тітка не вигляне за поріг та не скаже:«Годі, Никоне, йди вже вечерять!»Тоді дядько, підхопивши рукою протез вищеколіна, щоб легшебуло його тягти, ідедо хати і втомлено, так, ніби щойно махав ціпом,каже:«Ху-у-х… Що там у нас на вечерю?»126 Протеінколи йому немовби набридаєбути таким, як він є. Інколи внього вселяється демон заперечення. Це по-моєму. А по-тітчиному: «О,вже його якась лиха година мордує!»Найчастіше це буває тоді, як машина не заводиться. Тоді йомунічого не скажи, бо все буде заперечувати — сердито і вперто. Стане,буває, біля воріт, зіпреться на костур і жде, доки хтось ітиме чиїхатиме повз двір. А на обличчі як написано: ану ж хай хтось спробуєсказати мені, що небо вгорі… зразу одбрию!А тут нагодився молоковоз. Коні мокрі, аж пара з них валує, сам якхлющ: тільки що смуга дощу по той бік річки, де молочарня, пройшла.«Чого це ти, Мироне, мокрий?» —дядько до нього.«Бо дощик намочив»,—смирнесенько усміхається Мирон,надержуючи віжки,—маленький, щупленький як цвіркун.«Де? Кий дощ?»«У Портнівці. Гарний дощик випав, тепленький».«Хе-ге! —вже зловісно вигукує дядько Никін.—Не бреши.
Тамдощу не було. Я ж бачив: хмару он туди потягло»,—показує ціпкомкудись убік.«Та, мо’й таке»,—лагідненько погоджується Мирон і паняє коней, адядько йде до хати і бурчить:«Що ж я —сліпий, не бачив, куди хмара пішла…»А якось посеред літа вирішили ми всім сімейством прибудувати дохати веранду —«щоб було, як у людей». Потесали дерево, заклалифундамент. Заходивсь я біля коробів під вікна.«А то що ти робиш» —не второпав дядько.«Короби в’яжу,—одказую,—щоб вікна було куди вставляти».«Кі вікна, кі короби! —наїжачився враз (тоді його саме «мордувалаякась лиха година»).—Всі стіни будуть глухі. Он у Семена Андріяновича всі глухі».«Так то ж не веранда, а комірчина!»«Зате зимою затишок».«І в нас буде затишок, як повставляємо вікна. Хату ж непродимає?»«Хе-ге, то ж хата, а то веранда».Надвечір дядько одійшов, бо з міста йому привезли зарядженийакумулятор, ходивоколяса біля машини й приспівував:Нехай будуть вікна,нехайбудуть вікна,хіба мені що!—Хе-ге! —доносить до меневітер дядьків голос із кабіни.—Це ти,товаришок, неправильно кажеш. Я свою машину як оці п’ять, пальцівзнаю! Наскрізь!
О! Ну, це ми наторгуємо! Тепер дядько сперечатиметься на базарі зкожним покупцем. А може, поки доб’ємося, і вгомониться, як-не-як,за прибутком їде, а не на розор. До того ж у нього єдва «хе-ге», однедобре, друге —вперте. Зараз він вживає, либонь, добре…Я дивлюся на небо, приоране рожевими скибами хмар —сонцезійшло,—і уявляю собі хрест на Шведській могилі, що вночі, певно,біліє памороззю, а зараз сяє крапельками роси проти сонця, глибоко,аж до дна грудей вдихаю холодне й чисте, як кринична вода зполтавських околиць, повітря. На базарі, куди нас таки підкинувводій за пачку «Біломору», дядько Никін каже мені:— Значить, так, я пішов ставити печаті на льохках та печінці…Чого ти реготиш? Може, наш кабанчик хворий був. Реготить!» А тийди місце займай у м’ясниці і жди мене.Я займаю місце напроти вільного віконця, біля якого вже товпитьсянарод. «Що у тебе, парубче, свинина? Старе? Молоде?»— Прийде хазяїн з печатями —узнаєте,—одказую.Незабаром повертається дядько, збуджений, меткий у рухах, ажметушливий.— Все! Починаємо. Зараз найму рубщика —і починаємо. Я знаю,як з ними балакать…Він іде в куток м’ ясницької, де навколо повнощоких і товстоплечихрубщиків стовпилися дядьки-наймачі, й за хвилину вже веде під рукуякогось пиканя у білому фартусі поверх куфайки, щось шепочучийому над вухо, підморгуючи та ляскаючи себе долонею по кишені, підякою гуде протез. Потім вони обертаються спинами до віконець, детовпиться народ, згорблюються так, ніби прикурюють з однієїпригоршні, й швидко розходяться.Дядько Никін розв’язує лантух і, вдоволений, по-змовницькомупідморгує мені:— Думають, як дядько з села, то ним можна черевикизашнуровувать. Ми теж, брат, не з тирси зроблені… Хотів шість, а яйому —п’ять!—За скільконайняли? —питається внього якась тіточка вновійплюшці, з-під якої звисають довгі китиці од платка. Її хазяїн, нашсусід по віконцю, вже торгує, хвацько вигукуючи:—Ну, що кому свіженького сальця на шпичку та мняс-ця накаклєти!Щекому…—За п’ять,—пошепки відповідаєдядько зтаким виглядом, що тут,мовляв, голубко, треба вміти обернутися.—А ми за три! —радіє тіточка.—Це він вас підкував!Дядько випростовусться над лантухом і ошелешено дивитьсяякийсь час у байдужу спину рубщикові, що підгострює сокиру, тодіобертається до мене й аж надто бадьоро мовить:—Нічого, зате ми його заставимо рубати м’ясо так, як ми схочемо!
—Нічого, нічого! —погоджуюся швидко, бо мені страх як шкодайого… Не двох переплачених карбованців, а його.Дядько Никін, мабуть, зрозумів це по-своєму, бо зашепотівшвидко-швидко:— Та ти, Ілюшо, не соромся. Я… чого, я розумію: студент, учительскоро, а тут стій біля прилавка з м’ясом… А що зробиш? Життя таке. В того щось купив, тому щось продав, тому даром оддав… Так івиручають люди одне одного до смерті… Я б тебе й не брав, та самзнаєш, який з мене грамотій у арифметиці.—Нічого, нічого,—твердо кажу йому.—Будемо починати.Дядько перехиляється через ваги, одчиняє віконце, і пальці в ньогодрібно тремтять.Першим у віконці з’являється старанно припудрене личко змаленькими, кругло нафарбованими губами, схожими на сургучевупечатку.—У вас кабанчик ілі свинка?—А хіба не однаково? —дивується дядько.—Свинина як свинина:молода, свіжа. Вчора закололи. А якщо вже хочете знать, то б у вкабанчик.—Ну, старий твій сьогодні наторгує…—сміється до мене нашрубщик, що вже впорався з половиною роботи. Затим кладе своюгільйотинну сокиру на пень і з люб’ язною посмішкою підходить довіконця.—Вам, гражданочка, який кусочок? Оцей? Ні? Оцей? Пож-жалуста. Два кіло триста,—і за мить уже подав дядькові гроші.—Отак, хазяїн, треба. Вєжліво!Дядько рвучко зсовує шапку на одну брову і щиросердно, тономневинного винуватця вигукує: —Та морока ж його знає, як воно тут увас!..Цезробило нам найкращу рекламу. Люди, що товпилися білявіконця, заусміхалися до дядька, почали пхатися один з попередодного, і той, що опинився першим,—це був широкоплечий чолов’ягау флотському картузі, пошитім колись, видно, з безкозирки —потужним басом, наче в діжку, прогув:—Мені, батьку, онтой шмат, скільки витягне. Та сміливіше,сміливіше! Своє продаєте, не крадене.—Ну, ще кому на каклєти…—кисло гугнявив сусіда, похмурозиркаючи в наш бік, тому що його покупці перейшли до нашоговіконця. І вже бадьоренько, проте з прихованим болем, вигукував: —Пошти даром оддаю!..129 Дядько клав м’ ясо на ваги обережно, щоб стрілка нерозгойдувалась, ледь не кожному накидав більше, примовляючилагідно:— Пожалуста, пожалуста. Скільки хочете, якого хочете,—іобертався до мене: —Помножив?На нього дивилися майже закохано, а на мене, коли япідраховував, насторожено і підозріливо. Ловлячи ці погляди, я тупів,голова сповнювалася туманом, то підраховував приблизно —аби небільше… Мене дратували руки, що перемацькували м’ясо, по кількаразів перекидаючи кожен шматок з боку на бік, гострі трикутні нігті,довгі нафарбовані вії, розмальовані губи. Дядько, намагаючисьторгувати «вєжліво», перепитував: «Скоко?», «Їщо?», «Хватіть?»Найдужче ж мене мучило оте його «помножив?». Коли у нас лишалисявже самі обрізки та недобірки, до віконця підійшла спочатку одна, аза нею друга бабуся, голови й руки в обох трусилися, а очі сльозилися.—А хвостика або ратичок не зосталось, хазяїн? —питалися.—Який же наїдок з хвостика чи ратичок? —дивувався дядько.Бабусі незрячо дивилися йому в груди, жували губами й невідходили:— А тельбушок нема? —питалися.Од них смерділо горілкою, тютюном і брудним одягом. Дядько забезцінь оддав їм лишки м’яса, видно, йому було не по собі, й сказав, нідо кого не звертаючись:— Що воно за народ отакий? У нас баба до останнього дняпорпається в землі, онуків глядить, їсти варить, а ці п’яні тиняютьсята старцюють… Чорт-тьозна, як воно виходить!..Я мовчав, бо заморився од усього.Дядько Никін згорнув порожній лантух, подавив долонею кишеню,щоб гроші вляглися, би пхавїх туди жужмом, і сказав:— Ходімо позаглядаємо по лавках, може, щось путящекупимо тапідобідаймо десь.Одразу ж біли м’ясницької нас обаранив гурт циганок,розпатланих, сяк-так напнутих, у стоптаних черевиках набосоніж.— Давай поворожу, хазяїн, добрий, хороший,ухопила одна знихдядька за руку.—Ти щасливий, багатий, уторгував на свинку, непоскупись на те, що правду скажу.