На згарищі – Григір Тютюнник

Григір Тютюнник

НА ЗГАРИЩІ

— Коли ж почалася Велика Вітчизняна війна, Оксанко?З останньої парти підвелося кирпатеньке дівчатко, невстріливозакліпало очицями.— Війна почалася в тисяча дев’ятсот сорок дру…—і крадькомазирнула на вчителя.Той повагом заплющив очі: не те.— В сорок тре?..Вчитель ворухнув ногою під столом і звалив ціпок. Він гримнув обпідлогу, мов карабін.— Я забула, Федоре Несторовичу,—прошепотіла Оксанка.Учитель обома руками обхопив протез, одсунув його вбік, щоб незаважав, і, обіпершись долонею об стіл, нахилився заціпком.Діти принишкли, похнюпили голівки.— Сідай, Оксанко,—сказав Федір Несторович і одвернувся довікна. Надворі, припадаючи цупким листям до шибок, видзвонюваладика груша, розчахнута вітром. В розщепину провалилась жовтенькападалиця, і, коли стовбури розгойдувало, падалицю чавучило, з неїцідилась на кору прозора юшечка.«Треба б вийняти»,—подумав.До кінця уроку він уже нікого не питав.

А після дзвінка, гримаючизалізними замками на протезі, пошкандибав додому.Надворі було ясно. Об гарячі жерстяні дахи торохкали каштани,підплигували, як на жаровні, і падали на бруківку. У ринвахцвірінькали горобці, попід ворітьми гралися діти.Федір Несторович іноді тупо наїздив протезом накаштан і трохизаточувався.—Дядя п’яні…—цявкнуло з-під воряк якесь хлоп’я.—Цить! —сказало старшеньке.—У дяді ножки немає. Еге ж,дядю?Федір Несторович зупинився, звів очі. В карій глибочині загускладавня розбуркана туга, притамована сплеском лагідної усмішки.— Еге ж, сину, еге…—обізвався весело і рушив далі,уважнодивлячись під ноги.Край селища звернув у вуличку, заслану димом —палили огудинняна грядках —і зупинився. Звідси було добре видно поле, смужкузрізаних соняшників під горою і ліс, що вже починав жевріти. З-залісу підіймалася хмарина, і сонце сіяло в долину жовту каламуть —мабуть, на дощ. А скрізь на обрії небо було чисте й голубе, лише де-не-де лежали на ньому золотаві хмарки, мов огребки соломи після жнив.Дома Федір Несторович довго нишпорив у коморі, доки знайшовстаренькі, ще госпітальські милиці. Вони були густо побиті шашіллю іобліплені павутиною; шкіра на підпахвах пересохла і порепалась.Декілька разів пройшовся з ними по хаті, порипуючи і сколупуючидолівку. Потім відчепив протез. Холоша одразу спорожніла,сплюснулась, тіло втратило рівновагу і впевненість.

Знадвору увійшла Одарка —вироблена, але чепурна ще жінка зчорними од землі руками. Федір Несторович квартирував у неїзвідтоді, як повернувся з госпіталю —у пожмаканій шинелі, зостанньою новенькою медаллю поверх неї, з плисковатим речовиммішком за плечима і на милицях, пофарбованих у колір військовогогрузовика.— Ви б, може, й плащ наділи? —спитала Одарка.—Воно таке, якна дощ…Потім ще довго стояла посеред двору і сумними очима дивиласяйому вслід. А він ішов обніжком, розгойдуючись між милицями,далеко вперед викидаючи ногу. Плащ на спині напнувся халабудою,плечі гостро піднялися вгору, рукава підсукалися по лікті.В степу запахло розворушеною лемешами землею. У рілляхпорпалося гайвороння, з улоговин виглядали коров’ ячі спини іпідіймалися прозорі голубі дими —видно, пастухи палили бур’янища.Федорові Несторовичу пригадалося, як у дитинстві шльопав босиминогами по розбитій чередою степовій дорозі, крутапилюга гарячимиструмочками цідилася крізь пальці, а вітерецьвиносив з-поміж кіптеплий дух спілого жита. Корова йшло зпасьби додому повагом,немовз роботи, телятко терлосяу неї під боком і лізло до вим’я 25 Заходило сонце, у вузенькиххутірських вуличках стояла червонакурява,в садках вариласяна триніжках вечеря, гупали об землю спіліяблука… Життя здавалося тоді вічно щасливим.Вийшов на луки. Милиці стали дужче вгрузати в пухкедерновиння.

Заблищали зелені калюжки, вткані жабуринням, од Пслапотягло сирими глеїстими берегами.Ліс обняв тихим шелестом листя, лопотінням спілих кисличок,зарябіли увіччю мережива тіней.Стежка пішла вниз, через яруги, занесені ще з весни трухлимочеретом, хмизом і пір’ям із старих воронячих гнізд. Йти стало важче.Але Федір Несторович, сам того не і помічаючи, надолужав —спотикався, хекав, виважувався на милицях, переплигуючи високізапруди.І в тому незлобивому шелесті лісу, і в димах, і в кожномунесподіваному зламі стежки —вчувалася йому докора за те, що отакдовго сюди не навідувався.За ярками звернув на іншу стежину —свою… Вона майже зовсім убугилі і подорожнику, обіч неї на травах не сіріла курявичка, збиталюдськими ногами: недовго жила стежка після того, як забули її люди.І Федір Несторович сердився на людей, хоч поміж ними бачив лишесамого себе.Вийшов на просторе узлісся з одинокою Макаровою хатою надсамою річкою і опинився біля кладовища. Хрести на ньому майже всіпопідгнивали й попадали, а ті, що позалишалися, вщерть зарослибур’ янами і чагарником. Тільки коло пам’ ятника —незграбноїцегляноїтумби,—під яким лежали порубані махновцямичервоноармійці, було простругано і струшено піском —там лежав істарший Макарів син, Пилип. У цеглу на тумбі вже по війні вмазав Макар старе чересло, а до нього приклепав бляшану зірку. З рокамизаклепка ослабла, з’їдена іржею, і у вітряну-погоду зірка вертілась ісюрчала, як млинок.Федір Несторович попрямував до своєї колишньої садиби і ледвевпізнав її серед інших згарищ —так вона заросла і здичавіла. Лишена тічку, де колись молотили, вибивали соняшники, лущили квасолю,де не було жодної грудочки землі, якої б він не роздавив босою п’ятою,і жодної спички, якої б не загнав у дитинстві,—лише там непроглядали крізь густий спориш латочки голої, свійської землі.Федір Несторович підійшов до колодязя. Він перекосився і вгрузтак, що зверху залишився тільки низенький, у дві цямрини, зрубець,густо полатаний мохом. Заглянув униз. Водабула близько. В нійплавало сміття, стриміли жаби, розчепіривши лапки і вирячивши внебо цукаті холодні очі.

Федір Несторович ширнув у воду милицею, іжаби поринали.26 — Ач, прокляті! —сказав ображено і навіть гнівно, так наче йомувкрай треба було набрати тієї води…Та ось у колодязі якось одразу споночіло, вода увійшла глибше,зловісно заблищала зеленими бульбашками.Федір Несторович озирнувся —з-за Макарової хати викочуваласяхмара, вкриваючи галявину передчасними сутінками. Креснулаблискавка, торохнув грім, немов на залізний дах сипнули повнушаньку каштанів. І на якусь єдину мить між народженням і смертюблискавиці він уздрів на тлі хмари білі стіни своєї старенької хати,перехнябленої, з потрісканою низького призьбою, по якійспантеличено снували червоненькі божі корівки, ховаючись віднегоди у призьб’яні шпарки. Скаженіючий вітер торгикав ворітьми,оббивав на акаціях руді плюсклі млиночки, і вони хурчали в повітрі,як джмелі. А він з батьком вештався кругом копиці сіна, намагаючисьудержати її вилами.-—Терницю, Федю, терницю скиньмо наверх! —кричав батько ізавзято виблискував очима.Але копичку таки перекинуло, і сіно цілими оберемками покотилосяв грядки. Тоді батько жбурнули вила й сказали:— Ну й грець з ним. Хай несе. Далі як до конопель, бреше, незанесе,—плюнули і пішли в хату, несучи в похилих плечах косарськувтому.А він залишився посеред двору —міцний, дебелий, івітер не мігпохитнути його на дужих ногах, тільки чуприну рвав, аж викручував.Потім рушив дощ. Причілкова стіна почорніла, у дворі забіліликрейдяні калюжки. В них плавало сіно і руді акацієві млиночки.Катерина сварилася крізь мокре вікно, сердитенько ламаючиполохливі тонкі брови, а син прилип п’ятірнями до чорної шибки і,склавши губи мов до сопілки, робив якісь звуки —мабуть,перекривляв грім. Навколо ротика лежали в нього глибоченькіпопружки, як у всіх дітей, що недавно покинули цмолити маминуцицю.Увечері, після дощу, хутір оповила темінь, і трудно було розібрати,де блищать калюжки, а де —латки землі. Він сидів за столом і читавпри каганці історію древньої Греції; батько сік у ночовках тютюновебадилля, а Катерина примостилася з Дмитриком на полу і співочегомоніла до нього: «Не та-ак, зовсім не так, ось як треба: сорока-ворона на припічку сиділа, діткам кашку нарила…» —тицькалапальцем у долоню, показуючи, як поралася сорока. Синуважно слухаві повторював.

Його слова рядочками лягали між грецькими походами ітиранською гризнею: «Рока-рона а прицьку діра, діді какшу варира…»— Егей, чоловічої —зринуло над узліссям.—Сюди-и-и…Федір Несторович поворухнувся, з картуза полилася закомірхолодна вода —йшов дощ. Ледве добрав, що то кличейого Макар.27 Старий стояв у роздзяплених дверях своєї хати в якійсь куцині,нап’ятій на голову, і розмахував руками:—Сюди-и-и!Федір Несторович повисмикував згрязюки милиці —їхприсмоктало, і пішов з дворища, тягнучи по мокрому бур’ яніпорожню холошу.—Ая у вікно виглянув,—заторочив назустріч Макар, — Дивлюся,чоловік на дощі гибіє…Він підсліпувато мружився і пхався бородою прямо вобличчя Федорові Несторовичу.— Чи це ти, Федько! А я й не впізнав. Своїх одвідати прийшов?Колись, ще до війни, Федір Несторович любив заходжати до Макарів. У них була велика сім’я —дев’ять душ. Обідали завждиразом, обсівши низенький столик посеред хати так щільно, що десятуложку вже нікуди було й просунути. У сорок першому Макаровиххлопців забрали на війну, дівчат —уГерманію, а Макариху разом знаймолодшим, Сашком, розірвало снарядом у грядках. Тільки клаптиксинових штанців знайшов Макар…Тепер у Макаровій хаті було порожньо, вона здавалася непомірновеликою.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )
Додати коментар