Його слова рядочками лягали між грецькими походами ітиранською гризнею: «Рока-рона а прицьку діра, діді какшу варира…»— Егей, чоловічої —зринуло над узліссям.—Сюди-и-и…Федір Несторович поворухнувся, з картуза полилася закомірхолодна вода —йшов дощ. Ледве добрав, що то кличейого Макар.27 Старий стояв у роздзяплених дверях своєї хати в якійсь куцині,нап’ятій на голову, і розмахував руками:—Сюди-и-и!Федір Несторович повисмикував згрязюки милиці —їхприсмоктало, і пішов з дворища, тягнучи по мокрому бур’ яніпорожню холошу.—Ая у вікно виглянув,—заторочив назустріч Макар, — Дивлюся,чоловік на дощі гибіє…Він підсліпувато мружився і пхався бородою прямо вобличчя Федорові Несторовичу.— Чи це ти, Федько! А я й не впізнав. Своїх одвідати прийшов?Колись, ще до війни, Федір Несторович любив заходжати до Макарів. У них була велика сім’я —дев’ять душ. Обідали завждиразом, обсівши низенький столик посеред хати так щільно, що десятуложку вже нікуди було й просунути. У сорок першому Макаровиххлопців забрали на війну, дівчат —уГерманію, а Макариху разом знаймолодшим, Сашком, розірвало снарядом у грядках. Тільки клаптиксинових штанців знайшов Макар…Тепер у Макаровій хаті було порожньо, вона здавалася непомірновеликою.
З кожного закутка так і тхнуло пусткою. На полу,скрутившись клубочком, лежало козеня. Побачивши чужого, скікнулона долівку, стало дибки і гримнулось лобом об милицю.— Як живете, дядьку? —спитав Федір Несторович, стягаючи зголови мокрого картуза.Макар поклав козеня на лежанку, прикрив якимсь лахміттям.— Живу, Федю, як ото чобіт уночі, —то в рів ступить, то вкизяк…Хіба в мої літа —живуть? Жду, коли чорти зашморгнуть, та й квит. А ти ж як, молодиці собі ще не нагледів?Федір Несторович нахилив голову, не знаючи, що й казать.—Якщо той, так бери. Докиж його бовкуном жити… А мертві за цев горло не вчепляться.Макар примостився біля лави а стільчику і почав рипіти терпугомпо гумі.— А я оце заходився калоші клеїти. Заїздили домене позавчораякісь інженери, воду з колодязяна термотер прикидали навіщось та йказали: «Кращої води, дєдушка, ніж у вас, немаєпо всій Расєї…» Оцевони й камеру покинули, спасибі їм, бо я клеєні калоші ще з війни такпонаравив, що лавошні як узую, так немов тобі зовсім босий.Макар бадляв камеру, розминаючи її пальцями, як чинбар телячушкіру. Перекладав з руки в руку різні кописточки, оббитітертушками, і вже вкотре розповідав Федорові Несторовичуподробиці того, як у їхню хату влучила бомба на йогоочах, як уповітрі довго вирувало пір’ я з подушок, а літак кружляв так низько,що навіть було видно ошкірені льотчикові зуби і блискучу стрічку на 28 комбінезоні. І не було в тій розповіді ні трагічних зворотів, ні зітхань,була лише стареча потуга пригадати все таким, яким воно булонасправді.— Воно всього й не затямиш,—бідкався Макар,—бо у старогопам’ять, як ото дим: все вгору та вгору…
Надворі почало розгодинюватися. В хаті повиднішало так, що настелі стало чітко видно сині плями. На долівку закапала вода —розмірено, мов стукіт годинника. Але Макар не звертав на те уваги, бовін трохи недочував.—Буду я вирушати,—сказав Федір Несторович, підводячись.—А то вже як знаєш.Макар поклав терпуг, висякався і знову заходився шатирити гуму.— Навідаєшся удруге, забігай.Сонце заходило червоно. Дощові крапельки на деревах і в травахмерехтіли червоно-зеленими іскорками, сповнили ліс тоненькимдзвоном. Хмара сповзла за річку і зупинилася там, розгорнувши надлісом велетенські вороні крила. Десь далеко вгорі, над ожередамисоломи, скидалися блискавки, поторохкувало.Федір Несторович погойдався слідом за грозою, обминаючи калюжій зрошені кущі. З-під землі, розмитої дощем, з-під бур’янячого корінняпідіймався над узліссям ледь відчутний, гіркуватий дух мокрої сажі йстарої обпаленої цегли. Дихали трухлявиною старі пні.І знову були яруги, глибше і ширше розриті дощовою водою; і знову Федорові Несторовичу доводилося виважуватись, плигаючи через них.А вітер рвучко бив мокру холошу, намотував її на милицю, заважаючийти.Сутеніло. На левадах білими озерами розлігсятуман, в ньомунеясно чорніли кущі верболозу, мов курені на бакші.
З туману назустріч Федорові Несторовичу вибрела якась постать,наблизилася бігцем. То були Одарка —тремтяча, мокра як хлющ.Видно, ждала отут під копичкою, доки він повернеться…— Пізно вже, —сказала.—Невстигнете і до уроків підготуватися.І пішла попереду, оббиваючи чобітьми росу на травах. Федір Несторович уповільнив ходу.— Я вже приготувався,—сказав сам собі, зітхнув і зновузаквапився, загойдався на милицях, далеко вперед викидаючи ногу.