На перекаті – Григір Тютюнник

Григір Тютюнник

НА ПЕРЕКАТІ

Німий сидів у човні й важко відсапувався. По його твердих, якжорнове каміння, грудях, налитих дикою молодою силою,скочувалися крапельки води; вони поблискували в густих, зведених доперенісся бровах і на плечах,що вичахали від недавньої ще напруги іледь помітно тремтіли.Німий діставав з рубцюватого піщаного дна на перекатікруглобоке, одшліфоване бистроводдям каміння, човном возив йогодо берега і складав попід кручами —те каміння мало статифундаментом майбутньої хати. Чиєї саме —німому було байдуже:йому були потрібні гроші.Над річкою стояла тиша, тільки коли-не-коли в лісі диркотів насухому довгому сучку дятел —чи то кликав самицю, чи то бавився,скупаний сонцем,—густо гули оси, що поселилися торік у старихвербових дуплах над самою водою.

Човен, прип’ятий ланцюгом дошелюжиння, трохи водило по завороті, притискало бортом до берега ізнову тягло на бистрину; вода на перекаті ледь чутно шепелявила,тручись об високі чорні валуни, і пахло криничною свіжістю.Німий нахилився до корми, де лежала його одежа і в’язочка осоки зпляшкою молока всередині, дістав звідти холодну червонобокукислицю і став їсти, важко рухаючи враз отерплими щелепами.З-за кущів на кручі долинули людські голоси —чоловічий іжіночий,зарипіли на твердому піску колеса і кінські копита, однакнімий того не чув, а видобув з картуза цигарку, скручену ще на березі 117 сухими руками, і закурив, натягаючись з такою силою, що йому ажщоки западали двома глибокими ямками.Підвода зупинилась якраз напроти човна, і згори загукали:— Ага-га, Павлентію! Де ти є?Потім шелеснули кущі, зкручі покотилися і забулькали коло човнагрудочки землі — тільки тоді німий озирнувся, широко заусміхавсядядькові, що стояв угорі збатогом за халявою, і показав на мигах, щовін, мовляв, відпочиває, а каміння вже натяг —ондечки воно.

Виплигнув з човна і заходився викидати валунці на кручу,напружуючи кожен м’яз, кожну жилочку на засмаглому, зрошеномубризками тілі й показуючи на пальцях, скільки коштує коженвалунець: оцей, менший, пудів на три (три пальці),—тридцятькопійок, а оцей, більший, пудів на чотири (чотири пальці),—сороккопійок…Дядько з жінкою клали по одному каменю на лантух і, згорблені,хекаючи та заточуючись, зносили до підводи. А німий, дивлячись наних, сміявся, прицмокуючи язиком, і співчутливо кивав головою.Коли розраховувались, дядько довго длубався в кишенях, зітхав,наморщував лоба, перемацуючи мокрі, пожмакані, обліпленітютюновою потертю карбованці, і клав їх у широку Павлентієвудолоню, приказуючи веселою скоромовкою:—Двадцять камінців по тридцять копійок —це два карбованці. Тап’ять по сорок —руб сорок… Так що якраз на півлітра! Бери —і поруках! Де наше не пропадало…

Німий, вдаючи, буцімто невдоловений, сердито поводив плечима ійшов до човна, а коли підвода рушала, доганяв дядька, тицькав йомукарбованця здачі, весело сміявся очима й гучно ляпав його межиплечі: мовляв, Павлентій зайвого не бере,—хоча й знав, що одержавлише половину заробленого…Йому було потрібно лише два карбованці —на вечір. І він щоднятерпляче ждав тої миті, коли сонце торкнеться гори по той бік річки,під кручами в тіні задзижчать комарі, а оси зникнуть у дуплах,заснуть, тоді приковував човен і луками навпростець ішов до села,посвистуючи на лелек, що цибали поміж покосами сіна, та ганяючисьза ящірками, щоб хоч одна покинула хвіст…Дома він одягав чисту сорочку, що аж рипіла на його натрудженихм’язах, суконне галіфе, хромові чоботи і йшов до лавки.Купивши чвертку і сто грамів дорогих цукерок, німий ховався тут-таки ж, у лавошному дворі, за хуру ящиків та порожніх бочок з-підгасу, навхильці випивав горілку і, загорнувши цукерки вхолоднийлопух, щоб не розтали в кишені, йшов до клубу. Там ужеграли набаяні, танцювали на круглому цементованому тічку і витриндикуваличастівок, завезених студентами, що приїздили недавно полотикартоплю.118 По проспекту вєтєр вєєт,Врем’я к ночі клоніцца,Парень дєвушку целуєт —Хочет познакоміцца…Німий одразу впізнавав свою дівчину, натоптувату рожевощоку Ганю, міцно брав її за руку і виводив з кола.

Галя потихенькусміялась, лескотно якось і м’яко, пробувала для годиться випручатируку, а коли відходили від гурту і світло, що падало з двох стовпів натічок, лишалося позаду, припадала голівкою до його плеча ізаплющувалапокірні лагідні очі: веди, мовляв, куди хочеш, кудизаманеться…Потім вони ходили луками, їли цукерки і обіймалися посередпахощів скошеного сіна, аж доки на сході не займалася велика, якяблуко, досвітня зоря…А другого дня німий знову вергав камінняабо викопував з кручнад водою чорні, важкі, немов одлиті з чавуну дуби, підмиті рікою щекілька століть тому —місцеві теслі розкошелювалисяза ті дубки інодіна десятку, а то й на дві, бо з них виходили добрячі меблі, лутки,одвірки, а якщо дуб траплявся довгенький, то й сволоки,—перевозивчовном сіно з лісового берега на присільський або трусив кислиці наузвар про зиму, заробляючи собі на вечір два карбованці, а то йбільше —аби до лавки було з чим сходити…

Однак сьогодні Павлентій не поспішав додому, хоч сонце вжедавненько зайшло і вода на перекаті зашуміла тихіше й потаємніше, апопід кручами в заворотах, де поночіше, почали скидатися соменята.Німий чекав на свого давнього ворога —колишнього об’ їждчика,потім голову кооперації, потім заготовачаяєць та приймальникаметалобрухту —нинішнього лісника Захарія Шашла.В полудень, відпочиваючи у човні на сіні, котрим було висланоднище, Павлентій бачив, як Шашло, з ружжом за плечима,перехопився лісницьким човном через річку і зник у шалині —видно,пішов на колгоспну пасіку, до котрої, як господар лісу, підставив ісвоїх три вулики…Та раптом він знову вискочив на кручу, постояв якусь хвилюнашорошившись і притьмом кинувся за кущ.Незабаром неподалік від нього заворушився у верхів’ях верболіз, іна берег вийшло двійко хлоп’ят з в’язанками обчухраного шелюгу заплечима —мабуть, на верші або кошики порізали.

Вони прошкувалипрямо на засідку, про щось розмовляючи і сміючись.Німий підхопився зднища і, вчепившись руками вборти, увесьнапружився, немов звір перед стрибком. З горла у нього вирвалося 1 В е р ш а —один з видів ятера, сплетеного з тоненьких лозинок.119 щось схоже на клекіт старого припутня, але хлопчики на тому боці непочули його. І в цю ж мить з-за куща, під котрим засів Шашло,вихопилося полум’ я; блискуче проти сонця тиховоддя вкрилосявеликими й маленькими колами —то сплеснулася від пострілу риба.Хлопчики отетеріло зупинилися, кинули в’язанки —по десяткухворостин, стрибнули з переляку у воду, і течія понесла їх униз, доперекату. Шашло вискочив із засідки, кричав їм щось і розмахувавдробовиком, потім забрав шелюг і пішов геть.Німий, різко налягаючи на весло, погнав човна за хлопчиками,легко, одною рукою, повитягав їх з води, висадив на берег і, докивони підтюпцем бігли до села, хляпаючи мокрими холішками,задумливо дивився їм услід, і в горлі у нього перекочувалися якісьніжні, нікому не зрозумілі звуки…Тепер німий сидів у човні й ждав, коли Шашло повернеться, ще йсам не знаючи, як помститься йому —і за себе, і за хлопчиків звеликими переляканими очима та мокрими холішками,—ждав,забувши навіть про Ганю, і про чвертку, і про запашні ночі посередлук з великою, як яблуко, зорею край неба…***Те сталося давно, коли німому було десять чи одинадцять років,коли він, як і всі діти, пас череду і, як усі діти, бігав на стернища поколоски.Осіньтого року випала дощова, вимочені й підпалені сонцем стернізчорніли, колоски лежали на землі, немов упечатані в неї —так їхприбило зливами,—і вже ось-ось мали прорости, бо пахли солодом.Павлушко збирав їх у старенький лантушок, натоптував ногою, щобзаодно вони й обмолочувалися —дома буде менше роботи,—і зновузбирав, рачкуючи від колоска до колоска і грузнучи коліньми в пухкійпроволоженій землі.Далеко встепу заожередами соломи вставала, вищала й розпухалачорна громова туча. Вона разу раз замішувалася червонимиблискавицями, а трохи перегодом над стернями прокочувався грімглухий, далекий і нестрашний.

Павлушко поспішав, бо лантух був іщене повен, а туча насувалася швидко —тому він майже не підводивголови, похапцем вибирав з-поміж пожухлих стернин важкі, одсиріліна дощ колоски, аж доки йому боляче, наче вогнем, обпекло спину.Павлушко упав з переляку на землю: подумав спочатку, що йоговдарила блискавка, а коли глянув гарячими од сліз очима вгору, топобачив верхи на копі колгоспного об’ їждчика Захарія Шашла збатіжком в одній руці і з кількома порожніми мішечками в другій,—знову зіщулився і припав до землі, як перепеля. Захарій щось кричав і 120 гарцював навколо нього, а коли замахнувся вдруге, Павлушкопідхопився на ноги і, волочачи за собою лантушок, щодуху побіг досела.Дома він не плакав і не жалівся матері, а обмолотив качалкоюколоски, провіяв на поривчастому передгрозовому вітрі зерно ізабився за піч, навіть не повечерявши. А вночі, перевертаючись збоку на бік, сичав, скімлив від болю і гарячково, спросоння дряпавнігтями стіну…Відтоді німий, забачивши Шашла, не усміхався до нього довірливо ілагідно, як то робив при зустрічі з односельцями, а зводив до перенісягусті широкі брови і зорив на колишнього об’ їждчика такими дикими,недобрими очима, що той аж не витримав якось, ухопив хлопця заплече і, повернувши до себе обличчям, сказав:—Ти ди’, яке скажене та злопам’ ятне! Пойми, дурнику без’язикий:сказано мені було гнать —я й гнав… Усіх, пойми, всіх! Кхе-хе… А тидумав, тільки тебе? Всіх, брат, усіх… Ну от бач! Приходь, я тобісолодких яблук натрушу… І свистун зроблю. То хоч свистітимеш,якщо вже Бог речі позбавив…По тому, як він улесливо сміявся та прицмокував товстими, мовкінські п’явки, губами, і по тому, як запобігливо зазирав йому в очі,німий зрозумів, що Шашло боїться його —тоді вже міцного, дебелогохлопчака —і хоче помиритися.З того часу він уже не позирав на Шашла спідлоба недобримипотайними очима. Тепер у них було більше зневаги. Але й усміхатися —єдине, чим німий виказував свою симпатію до знайомих інезнайомих,—теж не усміхавсь, а дивився здебільшого кудись мимо Шашла…***Нарічку налягла ніч —суха і тепла, як перед грозою. Сміливішепочали скидатися соми, ляпаючи хвостами то там, то сям; зашелестіликрильми якісь пічні птахи, а німий сидів у човні, пильно вдивляючисьу протилежний берег, увесь напружений і зіркий, як беркут наполюванні… Потім тихо причалив до лісникового човна, котрийніколи ніким не приковувався, і, зіпхнувши його з берега, пустивзаводою.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )
Додати коментар