Павлушко поспішав, бо лантух був іщене повен, а туча насувалася швидко —тому він майже не підводивголови, похапцем вибирав з-поміж пожухлих стернин важкі, одсиріліна дощ колоски, аж доки йому боляче, наче вогнем, обпекло спину.Павлушко упав з переляку на землю: подумав спочатку, що йоговдарила блискавка, а коли глянув гарячими од сліз очима вгору, топобачив верхи на копі колгоспного об’ їждчика Захарія Шашла збатіжком в одній руці і з кількома порожніми мішечками в другій,—знову зіщулився і припав до землі, як перепеля. Захарій щось кричав і 120 гарцював навколо нього, а коли замахнувся вдруге, Павлушкопідхопився на ноги і, волочачи за собою лантушок, щодуху побіг досела.Дома він не плакав і не жалівся матері, а обмолотив качалкоюколоски, провіяв на поривчастому передгрозовому вітрі зерно ізабився за піч, навіть не повечерявши. А вночі, перевертаючись збоку на бік, сичав, скімлив від болю і гарячково, спросоння дряпавнігтями стіну…Відтоді німий, забачивши Шашла, не усміхався до нього довірливо ілагідно, як то робив при зустрічі з односельцями, а зводив до перенісягусті широкі брови і зорив на колишнього об’ їждчика такими дикими,недобрими очима, що той аж не витримав якось, ухопив хлопця заплече і, повернувши до себе обличчям, сказав:—Ти ди’, яке скажене та злопам’ ятне! Пойми, дурнику без’язикий:сказано мені було гнать —я й гнав… Усіх, пойми, всіх! Кхе-хе… А тидумав, тільки тебе? Всіх, брат, усіх… Ну от бач! Приходь, я тобісолодких яблук натрушу… І свистун зроблю. То хоч свистітимеш,якщо вже Бог речі позбавив…По тому, як він улесливо сміявся та прицмокував товстими, мовкінські п’явки, губами, і по тому, як запобігливо зазирав йому в очі,німий зрозумів, що Шашло боїться його —тоді вже міцного, дебелогохлопчака —і хоче помиритися.З того часу він уже не позирав на Шашла спідлоба недобримипотайними очима. Тепер у них було більше зневаги. Але й усміхатися —єдине, чим німий виказував свою симпатію до знайомих інезнайомих,—теж не усміхавсь, а дивився здебільшого кудись мимо Шашла…***Нарічку налягла ніч —суха і тепла, як перед грозою. Сміливішепочали скидатися соми, ляпаючи хвостами то там, то сям; зашелестіликрильми якісь пічні птахи, а німий сидів у човні, пильно вдивляючисьу протилежний берег, увесь напружений і зіркий, як беркут наполюванні… Потім тихо причалив до лісникового човна, котрийніколи ніким не приковувався, і, зіпхнувши його з берега, пустивзаводою.
Човен одразу зник у темряві, і було чути, як він лунко бився наперекаті об каміння, тріщав, а затим похлинувся водою, і на річцізнову стало тихо. Німий пристав до свого берега, якраз напроти тогомісця, звідки мав з’явитися Шашло, і запалив цигарку.Невдовзі на протилежному боці шелеснули кущі, й на синювату призорях піщану косу вийшла чітко окреслена людська постать. Німийодразу ж помітив її і рвучко, глибоко затягся цигаркою.121 — Х-ет, чорти! —пробубонів Шашло.—Знову зцибрили човна…Шукайтепер… Ей, хто там блискає? Ану, келиш перевези! Це я,Шашло, лісник!..Павлентій відчув, що його кличуть, проте не поспішав, а раз по разпахкав димом і недобре посміхався в темряву.— Он ди’, чи не німак, бува? —здогадався Шашло, підкинуврушницю і вистрелив.Тільки тоді німий відштовхнувся веслом од кручі і, беручи трохипроти течії, рушив до протилежного берега.— О, я ж бо й знав, що це ти!—зрадів Захарій.— Кричу, кричу, ати, брат, ні гу-гу…Він ухопив човен за носок, стяг на косу, потім обережно вмостив усіно глечик —Павлентій здогадався, що то мед,—укинув два куликишелюгу, зв’язані тепер в один, і, розхитуючи човна, усівся сам.— Паняй,—махнув рукою.Німий вигріб на течію, поклав весло на коліна, і човен, набираючишвидкість, боком пішов на перекат.Сходив місяць, і було видно, як над водою струмує прозоримипасомцями молоденький туман, а в кущах зблискує дрібна, щенедорідна роса… Сомки вже не скидалися й не чмокали попідберегами —злякалися світла.Шашло спочатку сидів спокійно, гадаючи, що Павлентій хочевисадити його якнайближче до села, одначе, коли до перекатулишилося вже палицею докинути і вода підчовном зловісно засичала,бо тут було мілко, став навколішки і накричав:—Ти що, здурів? Верни до берега! Верни, кажу, зараза німа!Павлентій спритно виплигнувз човна, хитнувся від натискусильної течії, що аж підламувала йому ноги в колінах, проте невпав, алише сперся на весло, відчуваючи, як ступні занурюються в холоднийрізучий пісок. Він бачив, як човен —його човен! —ударило кормоюоб валун, окрутнуло, знову вдарило і ще з більшою швидкістю понеслона цілу низку каміння, зеленкуватого при низькому місяці.— А-а-а…—несамовито заволав Шашло уже десь далеко внизу.Потім звідти долинув тріск, буйне, переможне завивання течії, котруніби враз перетнули греблею, і все стихло.Німий вибрався на берег і сів на кручі.Трохи перегодом повз нього, тоскно підвиваючи і схлипуючи,пробіг Шашло. У цівках дробовика, що теліпався в нього за плечима,хлюпотіла вода.Незабаром у селі завалували собаки і довго ще не вгамовувалися.Але німий того не чув. Він дістав з картуза кисет, шматок газети ізаходився крутити цигарку спокійними, безтрепетними пальцями.