Григір Тютюнник
ОБНОВА
Купаюся в річці поміж лататтям. Ряска лоскочеться, гусяче пір’яплаваєпопід берегами, на мілині,—вода там гаряча і м’ яка, якдощовелітепло,— а по мосту люди йдуть, базарові. Малеча гукаєдоних з річки:— Тітко, чуєте, тітко! Дайте базарового!Дядьків нечіпають, бо ті сердитіші та й нез нашого села, а з Опішні —у нас їх називають «горщешниками». Везуть хурами горшки,пересипані половою: не розпродалися, того й тверезі всі і небалакучі…Сунуть люди та й сунуть, гурточками й поодинці —мовчки: немаєбазарового. Хитається під ногами й колесами вутленький місток —112 улітку він завжди хитається, а взимку ні, бо палі обмерзають досамого дна.Аж ось і мати йдуть. Піджачок сіренький у смужку, хустка, чоботи,спідниця —все старе, а кошик новий, жовтий, з рогозу.— Мамо, мамо! —кличу, підпливаючи до мосту.—Чого ви тамнакупили?А вони стали, кошик до ніг притулили, посміхаються невесело.— Та нічого такого,—кажуть.—Кошик ось і калоші тобі. Вдягайся,підемо додому обідати, та приміряєш.Пливу сажнями до берега —це мене тато, як ще живі були,сажнями навчили плавати,—хапаюся руками за теплі верболозовікоси і видираюся на кручу. Потім швиденько вдягаюся.Сорочка на мені —аж торохтить. Дебела одежина!
Ношу вжеп’ятий рік, і не рветься, бо з плащ-палатки. Оце, буває, мативиперуть, поставлять на спориші посеред двору сушити, то вона йстоїть, як жлукто, і не падає. А як вітряно, тоще й гуде потихеньку…Вдягаю сорочку, тремчу, аж зуб на зуб не попадає —перекупався.Тоді довгенько витанцьовую на одній нозі, доки в холошу влучу, азаодно ще й приказую, щоб вода з вуха вилилася: «Коту, коту, вилийводу —чи на дощ, чи на грім, чи наблискавку…»Штани в мене чудні. Привезли оце якось у лавку картинки всякі —на тій сливи намальовано, сині, великі, як воляче око, на тій грушічервонобокі в листочках —і матерії сувій для пайщиків: одна смугазелена, друга сиза, третя теж зелена, четверта теж сиза… Так мама йнабрали. «Парубчак уже,—сказали,— пора штанці шить ізсправжньоїматерії».Понесли кроїти, а дядько Чмут, кравець, подивились-подивилисьна ту матерію та й кажуть: «Оце, Прісько, як хочеш: або зверху допаху буде зелене, а нижченько сизе, або одна холоша буде сиза, адруга зелена. Так що вибирай».Мати зітхнули й сказали: «Та хай уже буде одна така, а друга така».Натягую штани і попадаю спочатку в зелену холошу, а потім у сизу.Зелена трохи ширша, видно, дядько Чмут десь не такрізнули —старівони вже, підсліпуваті, та й рука нетверда..— Змерз? —питаються мати з мосту.
А качки попід очеретами: ках-ках-ках…—наче реготять. Хіба жпарубки мерзнуть? Це мама частенько мені кажуть. А я сміюся самсобі, червонію та й думаю: який там парубок, як у мене холошінеоднакові!Збігаю на міст. Дошки гарячі, пахнуть сіном, дьогтем ітрухлявиною. А мама рушник з кошика —рвиць:— Оце тобі обнова,—кажуть і цвітуть: раді.Зазираю в кошик, а там калоші. Головками на мене блись-блись.Нові, ажсміються.113 —А вони однакові?..—питаю.—Авжеж. Одинадцятий номер.—Так великі ж…—Нічого. Якраз на валянки. Пошиємо на зиму з отої татовоїдіжурки —я вже й клоччя напитала,—та й носитимеш.—А зараз як?—А зараз…—мама трохи знітилися,—а зараз напхаємо чогось уноски, то не спадатимуть. Вдень босенький побігаєш, а ввечері, досільбуду, взуватимеш.—Та, мо’, коли і взую… А так —чого мені до того сільбуду?—Отакої! А Наталя ж? —шепочуть на вухо, всміхаючись.—Невісточка ж наша.—Та,—кажу,—гетьте…Хоч самому так радісно, так солодко. Невісточка..; Може, йсправді, хтозна. Як їй тато з війни й самокатку привіз, женську, безрами, і на плаття, і на спідниці, і хрому на чоботи, і годинничокмаленький на руку… А в мене ж ото штани смугасті й сорочка-торохтун, Хтозна.А мама:— Бач, засоромилося парубча…— і«брехушку» мені пальцямилоскочуть, начея маленький,— А ти,—сміються,—сором’язливий, як ітато, Колись — тоді тебеще й на світі небуло, ну ось-ось мав знайтися —пригорнув мене до себе та й каже: «А я тебе, Прісю, боявся.
Оце,було, побачу в сільбуді й кажу собі: от зараз візьму й підійду, —а сам із місця незрушу. Так ноги й в’януть. Тоді починаю лічити: раз, два,три… Ітак інколи до сотні, а все ненасмію». Й регоче, було, І ясміюся, бо таки ж я перша до нього підійшла…Мама зітхають, і ми довго йдемо мовчки. Я знаю, про що вонизараз думають, і не хочу заважати їм. Толочу босими ногами прив’ялугарячу траву в покосах, з неї раз по раз вилітають великі й дрібні, рудій зелені коники, хурчать крильцями і знову зникають, ховаються. Надлуками стоїть волога отав’яча задуха, хоч сонце вже й не пече, а в лузіпоміж верболозами миготить павутиння, жовтіє майже стиглий хміль —скоро осінь…От уже й хату нашу видно. Щоправда, не нашу, а покійної баби Погончихи. Бабу не вбило —сама вмерла, бо й так довго жила:дев’яносто дев’ ять років і шість місяців. Оце, лучалося, йде селом,згорбилася, аж ціпок у підборіддя тиць, тиць… Маленька така, яквузлик. І хата в неї була маленька й теж стара. Прожили вони одинвік: баба сто років, і хата сто років, баба згорбилась, і хата згорбилась.Потім баба вмерла. Якраз під війну.
Несла з низу гарбуз, спіткнулася,впала і вмерла. А гарбуз покотився вниз і шубовснув у криницю. Тодів ній ще вода була —холодна та чиста, і на березі по вінцях м’ята 114 росла, а тепер тільки жаби живуть, мулок допивають, та вільховігорішки плавають…Звідтоді ми й живемо в бабиній хаті, бо нашу розбомбило. Поночі унас завжди: стріха низько, вікна теж, улітку кропивою заростають, авзимку їх снігом замітає. Оце, буває, побачить курка якусь мураху нашибці, підбіжить та дзьобом у скло тук-тук. Наче гості. А де в нас тігості візьмуться?..Сідаю обідати, а стіна на покутті випнулась, підпирає мене достолу і полускує десь усередині. Мабуть, вона скоро впаде. Можна бстіл відсунути далі, та з місця не зрушається: ніжки вмазані в долівкуледь не на чверть —скільки разів баба примазувала хату за свій вік?Однак думати мені про це ніколи, бо мама вже якусь побовтюшкуна стіл ставляють, і я припадаю до неї з ложкою.А їм нетерплячка.
Дістають зкошика обнову та:— Ну ж бо, примір.Хтозна, що й робити: і їсти хочеться, й калоші прибути кортить.—Ось ми по-городському зробимо,—обіцяють мама, довгонишпорять у запічку і дістають звідти панчохи. Халявки в них щесякі-такі, а там, де були ступні, само рам’я.— Зараз ми двох зайцівуб’ємо: халявки, де ціліші, попідв’ язуємо —під холошами воно невидно буде, а оце, здіромаччям, у носок заховаємо. От і неспадатимуть.Доки влаштувалися, сонце за байрак скотилося. В хаті од заходузробилося червоно й прохолодніше, перестало лущати в стінах,—певне, шашіль поснула,—горобці попід стріхою запурхали,вмощуючись на ночівлю. А надворі по небу —багряне мереживо,деркачі в лазу турчать, ластів’яччя поміж дворами в’ ється —незабаром йому відлітати…І враз мені так сумно стає, так незатишно, ніби я оце востаннє йдуселом у великих нових калошах, що з незвички трохи водять мене постежці,—ніби й мені скоро теж кудись відлітати…Іду до мосту, депарубота збирається. Парубота —це такі, як і я,тільки холоші в них однакові та попідстригані вони чепурніше, безпокосів на потилиці, як оце в мене, бо ж у них дядьки, діди, у декогонавіть батьки є, а ми з мамою самі вже сьомий рік.На греблі, біля пожежного ящика, з котрого дітвора вже давновиносила пісок на хатки, зборище: хлопці сидять на перилах,розхитують місток, дівчата верещать, наче їм і справді страшно. Відводи холодком тягне, туманець понад кущами лепехи моститься —тепла ніч буде.От уже йпісні хтось заводить:Ой, у полі корито,Ой, у полі корито,115 Ой, у полі корито,Повне води налито…Це хлопці.