А дівчата, знаючи, що далі слова пісні буде нібитоненароком перероблено на сороміцькі, грубі, спішать перебитихлопців і починають своєї:Бєла кофта, чорний бантик,Ох, зачем розв’язував?Я любила тіб’я тайно,Ох, зачем розказував?..Мене вже помітили, гукають:—Егей, Ванько! Іди швидше, бо нікому хтору брать.—Го-го-го!—Ха-ха!—Тепер ми дамо!Івраз у гурті знишкли, притислисядо перил. А явже зірвавсябувбігти і теж став: мостом, поминаючи гурт, ішла Наталя, а поруч з нею —батько, завжди похмурий, зприплющеними очима, наче боявся, щовних хтось колись загляне. Він ніколи не повертає голови до людей,коли проходить мимо, і ніколи не каже повністю «здрастуйте» або «добридень», а каже «ндра» або «дрень».Я його не соромлюсь, як інші хлопці батьків своїх дівчат, я йогобоюсь і намагаюся обходити. Особливо після того, як він колисьвикликав мене до себе в кабінет і сказав, заплющивши очі:«Поганяй у райком комсомолу і скажи, щоб виписали тобі путівкуна стройку нафтопроводу. Хоч на штани заробиш… Та гляди бовкни,що твій батько в полоні був, то ще й не пошлють».«Тато вже три роки, як загинули,—кажу,—при чім же тут вони?»А він: «Ну якщо ти такий розумний, то виходь завтра насвинарник».З того часу і по сей день він до мене ні разу більше не обізвався,навіть свого «ндра» не сказав. І зараз не скаже, хоч і з Наталею.Як би мені їх обминути?..А вони вже близько. Від хвилювання я не бачу їх, тільки чую, якпорипують його чоботи і хльоскає по халявах цупкий німецький плащ —наче туман мені в очах став. А коли вони порівнялися зі мною, якинувся мимо них до гурту, немов страх поспішаю, але не зробив ідвох кроків, як спіткнувся, зашкопиртав, калоші мої поспадали йпосунулися з греблі, а панчохи, саме рам’я, розмоталися на півдороги,як гадюччя.Я ще встиг помітити, як Наталя низько нахилила голову і сказала,мабуть, згарячу, проте дуже тихо: «Здрастуйте…»
А він бгикнув,позирнув на панчохи, знову заплющився і порипів чобітьми геть,глухо кинувши Наталі якесь слово. Я не почув його. І взагалі вже 116 нічого не чув, крім тиші, що враз запала в гурті на мосту, і гупаннявласного серця.Потім сталося те, чого я згодом і сам не міг збагнути, бо не знав,звідки воно взялося: я вхопив грудку, крикнув: «І-і-іх!» —і доки воналетіла, волав:— Так вам смішно? Так вам —потіха? То нате вам, собаки! Н-на!Грудка влучила в Наталину голову. Япочув, як вона зойкнула, якздивованоі злякано зойкнули на мосту, як загупали по моїй спинійого важкі кулаки, забиваючи мені дух, а від мосту хтось тоненько йнедужо рішуче гукав:— Як вам несоромно, дядьку? Як вам можна!.. А ще…Потім хтось надівав мені калоші, тихенько плакав і шепотів:—Навіщо ти його, Ванько, займав…Навіщо?—Ех, чудопал!..