Перед грозою – Григір Тютюнник

Григір Тютюнник

ПЕРЕД ГРОЗОЮ

Тієї весни Мотря щодня виглядала Василька коло воріт. Отак, яксонце навзаходи, рипала вона з хати у двір і, загрібаючи ногамиторішнє сміття, човпла до хвіртки. З вікна, припавши лицем дошибки, перелякано стежила за нею Поля, молодша Васильковасестричка.—Не бійся, дурненька,—гомоніла Мотря знадвору.—Я ж осьо! Я тільки Василька вигляну. Василько Полі рибки принесе… А що!Вона тицькала пальцем у шибку і вертіла ним, як свердликом,напроти Полиного пупика. Поля сміялася тій забаві.Дійшовши до тину, Мотря злягала на нього в’ялими, давнопорожніми грудьми і починала дивитися вздовж вулички, в той бік,звідки мав повернутися Василько. Він приходив завжди смерком, по-старечому зморений,забрьоханий по плечі, і, ляпаючи долонею об мокру торбину, щездалеку раденько гукав:«Є, мамо, рибка. І пліточки, і дерунчики є…»Мотря теж раділа, тулилася до сина й шепотіла: «От любий. Завтрами юшечки на снідання зваримо…»

Потім Василько ніс вудки до хліва, гарненько складав їх на кілочки,вбиті під стріхою, і йшов у хату.Мати висипала рибу у велику луджену миску, заливала водою і,помітивши серед дріб’язку щось величеньке, тоненько вигукувала:«Ого, який деруняка!»Але сьогодні у вуличці було порожньо й тихо. За селом високо внебі, над молодими пшеницями, кружляла гайвороняча зграя: торозтягалась у довгу чорну смужку, то знову зливалася в кім’ях,нагадуючи дикий бджолиний рій.Кра-крах…—чулося здалеку.Заходило сонце, мінялося барвами небо:,то жовтогарячими, тогусто-червоними, то просинюватими, доки не загускло у німійвечоровій прозелені. І вже невидно було чорної зграї над пшеницями,чувся лише далекий тривожний гелгіт.Наступаланіч, а Василько так і не прийшов.

В той день він прокинувся рано. Мати пішла на роботу, аПоля щеспала. У шибки цебеніло сонце, тремтіло на стіні рожевими плямами вголубих рисочках. Попідвіконню вистрибували наїжені від ранковоїпрохолоди горобці й цвірінькали на сонце. Їхні голівки теж було виднона стіні.Василько знайшов у запічку важкі од латок штанці, великузасмальцьовану гімнастьорку —батьків подарунок із фронту —і ставодягатися. З вивороту в штанцях було багато стрьопів, пальці щораззачіпалися за них, тому Василько довго плигав на одній нозі, докинатяг обидві холоші. Потім у сінях знайшов іржаву саперну лопатку,вищерблену осколком, і пішов у хлів копати черв’яків.У хліві, крім ластів’ячого гнізда під кроквою, нічого не було. Старийгнійна тому місці, де стояла колись корова, видихався і пах сироюльоховою землею. Василько розгріб у куточку сухе сміття, щоб копати,і натрапив на кубельце від коров’ячої ратиці. Воно було давнє ізашкарубло, мов череп’яне. Василькові запахло теплим вранішніммолоком. Згадалася корова. У неї були різні роги: один, довгий,красиво вигнутий, стримів угору, а другий, скручений у бійці, лізпрямо в око.

І вже земля з-під лопатки не відгонила Василькові льохом. Він чув,як молоко цвіркало в дійницю. Туга біла цівка глухо шурхала в пінуабо стьобала об луджені війця і висвистувала. Мати цідила молококрізь чистий полотняний рушник і набирала кухлик йому. Воношумувало, лоскотало ніс, на губах залишалися теплі бульбашки ілопались…Василько проковтнув слину і обернувся до ластів’ят.— Сидите? —гукнув до жовтих дзьобиків, що стриміли з гнізда.—Тато й мама на вас роби, а ви тільки репай… Он павук перед самимдзьобом гойдається —хіба повилазило? —Потім зітхнув і сказав те,що чув колись від батька: —Ото немає на вас хворостини…Черв’ячки попадалися різні: товсті і тонкі, прудкі і кволі. Василькоскладав їх у стару іржаву баночку з-під консервів, приказуючи:— Оцей —на дерунчика, бо він любить, щоб перед нимвикручувались, а оцей ледащо —на пліточку або на вустирку…Доки він отак порався, сонце підбилося височенько і стояло уже вдверях, заглядаючи до хліва.

Прилетіли ластівки і заходилися годуватипташенят. Василькові теж схотілося їсти. Він затоптав перекопануземлю, виніс, черв’ яків на сонце, щоб неповилазили, і побіг у хату.Поля прокинулись і плакала, одкинувши голівку назад, так щосльози котилися не по щоках, а побіляпух.— Чого ревеш? —гримнув на неї Василько.—Іди, будемо снідать.Поля замовкла, вилізла з під мокрого пожовклого ганчір’я іподибаладо столу.—Знову вбурилася! —здивовано вигукнув Василько і хотівударити сестру, але враз одійшов і в’їдливо загиготів: — А щеназивається молода…На столі серед сонячного світла стояла миска з учорашнім борщем.Борщ устоявся, зверху була тільки чиставода, а насподі чорніло усякезілля.Василько помішав борщ. Чиста вода зробилася темно-зеленою, азісподу спливли шматочки риби, теж зелені, і знов поринали на дно.Поля сопла, лізла над миску, намагаючись догнати рибку.—Ану не бовтайся! —крикнув Василько і огрів Полю ложкою. Воназнову заплакала, роззявивши позелененого ротика. Василько знайшову борщі риб’ячу голову і подав сестрі.—Цить, я більше не буду.Поля затисла голівку в кулак, посмоктала трохи і поклала на стіл.—Ти що? —здивувався Василько. —А очі? Очі їж!—Я боюся, —сказала Поля, —вони дивляться.—Хе, дурна! Ось як треба…Василько обережно видовбав кругленьке око і вкинув у рот.— А! —прицмокнув.—Солодке, як березовий сік.Поля засміялась і почала видряпувати друге око.43 — Ну, тепер я пішов по рибу,—сказав Василько, —а ти грайся і неплач. Я тобі за те петриків од річки принесу.Він приставив до лоба два розчепірених пальці і задки потанцювавдо дверей, приспівуючи: «Петрику, петрику, вистав ріжки на чотиридоріжки…»— А зараз цим гратися? —запитала Поля.— Черепочками. А то так зроби собі куклу з ганчір’я.Закинувши вудочки на плече, Василько почимчикував до річки. У вуличці стояли давні калюжі, жовті од гнилої соломи і кінськихкізячків. У них купалися посмітюхи і блищало сонце. Василько необминав калюж, бо вода була тепліша, ніж земля, і зогрівала ноги.

Налуках між купинками ще не зійшла роса, і Василькові довелосязакотити холоші, щоб не забейкатись. У траві стрибали жабенята,билися холодними рильцями об голі литки і перекидалися голічерева,показуючи червоненькі пузця.Василько клав жабенят на купинки і волав щосили:— Марш по калюжах, самураї!..На річці теж було багато сонця, вода виблискувала, як нікель,різала в очі і двоїла поплавок. Верболози принишкли, немов зів’ яли,листя на них аж посивіло.Ставало парко.Кльову не було.Василько повикидав вудочки на берег і поліз у кущі збиратипетриків. Вони були теплі, сухі й торохтіли в пазусі, як волоські горіхи.Сонце вгрівало дужче й дужче, висмоктуючи з землі гарячу душнувологу. Василька розморило. Він поховав удочки в осоці, пригнув доземлі густий верболозовий кущ і, підібгавши ноги, бічком приліг нагілля. Воно лагідно прийняло на себе легеньке тіло, погойдалося трохи,лоскочучи траву гарячим листом, і завмерло…У полудень знявся вітер.Кущ почало гойдати. А Василькові снилося, що вінлежить уколисці, підвішеній до сволока чотирма линовками, і гойдається.Поруч стоїть мати, тримає у нього перед очима гілочку червонихпорічок, сміється і щось каже йому, а в самої котяться сльози…Василько прокинувся і побачив небо. Високо під білими хмаркамиплив шуліка, тримаючи в обіймах жовтий жмутик.— Айга-а-а, —линуло од села,—айга-а-а…«Курча взяв», —подумав Василько, схопився на ноги і тежзакричав хрипким після спання насирому голосом:— Айга, айга, ворюго нещасний…Потім ухопив палицю і пожбурив у шуліку, але не докинув ізаходився вудити: спочатку сипнув у воду жменьку землі —дляпринади, тоді гарненько поплював на черв’ячка і сказав:— Ловись, рибко, велика й маленька…

Василько знав, що на тому місці, куди він закинув, отак у півводи,є старий вербовий пень, присмоктаний піском, а коло нього завждитруться деруни. Вони беруть спрожогу, наввипередки. Але сьогодні йдеруни чомусь не брали. Поплавок лежав, немов у калюжі.Жарінь спала. Трава і листя на кущах запахли терпкоюпрохолодою. Дноу річці потемніло: звідти вже зринала ніч.Василькозахвилювався, почав закидати вудочку майже раз по раз і мінятичерв’яків, бо ті, що побували у воді, здавалися йому негодящими.Але й це не допомогло. Тоді вінподрався на вільху, що майже лягластовбуром на річку. Згори вода була прозорішою, дножовтіло, як віск.Навколо пенька справді стояли деруни, уткнувшись у нього тупимигорбатими головами.— Е-есь до ви! —зловтішно прошепотів Василько і закинув прямов гурт. Проте жоден дерунець навіть хвостом неповорухнув.—Ну? —спантеличено запитав Василько і став підводити черв’якапрямо під пісок кожному. Деруни одверталися або лягали на дно.—Ну! —вже закричав Василько.—Ну! Ну!..Вода почала темніти, смуги на дерунячих спинах злилися. А згодомі пенька не стало видно. Василько сплигнув на землю і подався попідберегом, закидаючи вудочку між латахами. Гачок десь зачепився загілочку і одірвавсь, але він не помічав того у пітьмі і продовжувавшморгати волосінню, доки не загубив і поплавка…Од села потягло низами гіркий бур’янячий дим. Кой-де у вікнахненадовго заблимали каганчики і знову погасли —люди повечеряли.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: