Григір Тютюнник
ПЕЧЕНА КАРТОПЛЯ
Під сосною, на теплому твердому піску, змішаному з падалишньоюглицею, лежить Тимоха —смирний, неговіркий, трохи тюхтійкуватийхлопець. Лежить і дивиться в небо. Поруч, на зеленій галявині, щоклинцем видається з вільшини, і далі, в лузі, на купині, пасутьсякорови. Тимосі чути, як вони густо, волого дмухають у траву, повільноджвякають пашу, риплять ратицями, переступаючи з ноги на ногу.Сонце вже перейшло за полудень. Червонясте, по-осінньому линявейого проміння навскіс лежитьпоміж соснами, зогріває жовті вощаністовбури, точить зподряпин та надчухрів густу жовтогарячу живицю,і від неї в бору пахне ладаном.Тимоха майже щодня буває всосні —то гіллячко збирає, тошишки, то глицю гребе на топливо про зиму —і знає, на якій сосні йскільки живиці виступить за день, бо вночі вона тужавіє і нетече, апригріє сонце —розм’яка, бубнявіє і сповзає по корі вниз. Тимохадере її потроху в бляшану баночку з-під консервів і складає дома встарий, непотрібний у господарстві глечик.
Потім зносить його нагору, ставить десь у кутку, а сам лягає на оберемок сіна чи околоту йлежить, заплющивши очі, тихо посміхаючись сам до себе, бо живицяпахне молодими шишками, стріха шарудить од вітру, і Тимосіздається, що він у сосні…— Тимохо, Тимохо! А йди сюди…—гукає з лугу Палажечка,чепурненька, метка, хоч уже трохи й підтоптана дівчина, з котрою Тимосі випала черга пасти.«І чого б я ото йшов?» —мляво розмірковує хлопець, не одводячипогляду від неба, соснового гілля, що ледь помітно гойдається на тлібілої пухнастої хмарини, наче змітаючи її геть з високості.«Чого я там не бачив?»— Тимохо, ти чув чи ні? «Он диви, наврипилась!»—дивується хлопець, знехотя повертаючиголову в той бік, звідки чути Палажеччин голос.— Чого тобі?Дівчина стоїть на високій купинці з верчиком золотавого рясногохмелю і усміхаючись тицькає його теляті.—Ну, на, дурне, понюхай… Це ж хміль! Бач —хміль…—Чого тобі? —ще раз питає Тимоха і, не чекаючи відповіді, зновприлягає на пісок.—Погнали до картоплища,—каже Палажечка, ховаючисьлукавими очима в хміль.—З якої напасті?—Там паша краща… —Ги! «Краща»…—посміхається в небо Тимоха.—Кращої, ніж тут,ніде немає.—А тобі ліньки?—Хи! «Ліньки»… Кажу ж тобі, що кращої паші піде більш немає…Потім довгенько мовчить, стежачи за тим, як хмаринапідкрадається до сонця, займаючись одним краєм, і вже згодомдодає:— Раз я кажу, то, видно ж, знаю…
Палажечка голосно зітхав, пестить телятко долонею по м’якихрожевих губах:— Геть, ступай собі!Присіла на купинку, погралася жовтими пухнастими горішкамихмелю, приміряла з них намисто і знову зітхнула:—Ми б там картоплі напекли…—Те! Придумалося…—пхикає Тимоха.—«Картоплі»… До картоплісолі треба.—Так у мене сало є…—Скільки?—Четвертинка…В лузі чути гомін, хтось мантачить косу —вжіть, вжіть, вжіть. Точоловіки, в кого є худобина, обкошують осоку навколо кущів —правління дозволило. Над вільшиною підіймається прозорийцигарчаний димок і, ледве виткнувшись із-поміж листя, щезає,розмаяний вітром.— Так погнали? —допитується Палажечка.Тимоха неохоче підводиться з теплого піску, довгенько гребетьсяп’ятірнею в густій, давно не стриженій чуприні, вибираючиз неї сухупокручену глицю.— Якщо заради картоплі, то про мене…—бурмоче,—а якщо зарадипаші, то кращої, кажу…
Однак Палажечка вже не слухає його, прудко стрибає з купинки накупинку, і за хвилю її дзвінкий раденький голос чути вже з лугу:— Гейіди, Шута! Ач’ка!Корови одна по одній, обчухруючи рогами листя з вільшичок,вибродять на галявину. Вздрівши Тимоху, зупиняються, кліпають нанього лагідними довірливими очима, в котрих ще не згасла п’янканасолода від зеленої трав’ яної юшки, що так і залишилася на заїдахвід дотику чутливих губ до запашної лугової мішаниці.Тимосі стає шкода корів, і дзвінкий голос Палажечки, і те, що вонакрутиться, мов дзиґа, навертаючи корів до картоплища, викликає внього похмуру глузливу посмішку: «Ач як басує, стара!»Супроти Тимохи Палажечка й справді вже немолода: йомудев’ятнадцятий, а їй двадцять чотири. Пора б заміж, та нікому брати,позаяк хлопців, її однолітків, призвано на службу, а ті, що 76 демобілізувалися, побачивши світу, в селі залишатися не схотіли: той у Донбас подався, на шахти, інший в місто, на заводи. Були, щоправда,й такі, котрим немає за ким покинути стару матір чи батька, і вонипішли в механізатори. Але таких знаходилося небагато, та й женилисявони якось по-чудернацькому: або на зовсім молоденьких, вчорашніхшколярках, або йшли вприйми до вдів, у котрих уже й хати є, іхазяйство бодай латане, та своє — як-не-як, а з тріски все ж непочинати…
Так і лишилася Палажечка незаміжньо, хоч і гарна собою, і дороботи щира. Вечорами ходила до сільбуду, співала з молодшимидівчатками тих пісень, що й вони, переучувалася танцювати по-їхньому, а не так, як уміла раніше, поблажливо сміялася, коли хлопці знового покоління парубків сміливо, хай трохи й незграбно, пробувалиобійняти її за плечі, а то й за стан, знаючи, що Палажечка нічия йтому гоноритися їй невидне око…Поступово навчилася Палажечка вдавати з себе молодшу,щасливішу й безтурботнішу, аніж то було насправді. І молодь, надтодівчатка, не проминали нагоди поглузувати з неї проміж себе, а як напоганий настрій, то й прямо у вічі. Тоді Палажечка по кілька днів непотикалася до сільбуду, цілі вечори висиджувала дома за староюнемічною матір’ю, а бувало, що й плакала потихеньку від неї, вженікого з себе не вдаючи і ні під кого не підробляючись…Улітку ж, коли в село наїздили Палажеччині подруги,понаряджувані, звісно, в найдорожчі свої плаття, огрядненькі, зчистими невиробленими обличчями, з бідовими дітьми й чоловіками —залізничниками або шахтарями, дівчині було найтяжче.
І не тому,що подруги безпремінно співчували їй, кликали з собоюнаввипередки, обіцяючи влаштувати на чисту роботу й оддати заміж.«В нас это просто», —запевняли вони енергійно, особливопідкреслюючи оте «в нас», бо вважали себе, звичайно, нетутешніми……В ярку, біля картоплища, глухо, затишно і навіть млосно відкрутого, незайманого вітром духу прогрітих лопухів та курячоїсліпоти, сирої, захованої від сонця низової землі й трухлого вільховогопаліччя.Паші немає, і корови стоять купкою, нудьгуються, раз по разпоглядаючи на пастухів. Лише теляткам розвага: гасають у лопушаччі,бо воно їх лоскоче, розгедзькує, чіпляючи на хвости тугі кім’яхичервоних реп’яшків.Тимоха розіклав багаття, намостив під боки сухого картоплиння ізнову, як під сосною, ліг, уп’явшись очима в небо. З ярка воно, мов зями, здавалося нижчим і куцішим, а сам ярок —глибшим,крутосхилішим.Палажечка принесла в пелені картоплі —не дуже великої, але й недрібної: щоб швидше спеклася. —Ти яку любиш? —поспитала Тимоху лагідненько й заклопотано,так, немоввони були чоловік і жінка,—червону чи білу?Тимоха помовчав, роздумуючинад тим, яка краща, але так нічогой не придумавши, сказав:—Усяку. Аби тільки пісковата, а не водяна…—А у вас заведено пекти картопельку в грубці? — невмовче Палажечка.—В кого це у нас? —не второпає Тимоха.—Ну, дома…—Ги! «Заведено»… Як нічого вечеряти, то заведено, а як є, то незаведено…Сонце вже сховалося за вільшечки, пустило крізь листя тоненькірожеві стріли.
І дим угорі, над багаттям, порожевів, як узимку насході сонця з бовдурів. Розгарячені грою телятка наскакувалиспрожогу на вогнище, зупинялися, хекали, широко розчепірившипередні ноги, і дивилися на полум’я дурненькими очима. Палажечцістало сумно сидіти мовчки, і вона загомоніла до телят:— А що, жижа?Бач —жижа… Мень-мень-мень… Іди я тобі нашийці пограю… Оттакої ми любимо, оттакої…Картопля перестала сичати. Жарок пригас. У ярку смачно запахлопідпеченою скоринкою. А лопухи, почувши холодок,—настовбурчилися, тихо зарипіли, випростовуючись, ітеж запахли —низовинним, росою, ніччю…