Григір Тютюнник
ПРОТИ МІСЯЦЯ
—Ладку, та заграй ще… Ладимире, та не цієї ж бо!Ладко напівпрезирливо, напівсонно замружує очі, притуляєтьсящокою до баяна й спроквола, ледаченько снуєпальцями по блискучихпри місяці ґудзиках.На лавочці, під бузком, шушукаються і чмихотять дівчата, біліютьхустинки, солодко пахне духами збита полькою курявичка. В ярупоміж деревами ворушаться тіні —кущі то, чи хлопці з дівчатами, чи,може, хтось телятко прип’яв на ніч попастися, щоб голова сільради небачив, бо то ярок сільрадівський…Хлопці теж сидять на лавочці, однак не біля дівчат, а під оградкою,де баяніст. Курять, шеретують насіння, а буває, що й зареготять, якхтось чудне «одпалить». Іноді котрийсь підведеться, позасиляє руки вкишені й неквапом, розгойдуючи не такими вже й широкимиплечима, рушить до дівчат. Тоді під бузком на мить принишкнуть ізнову: чмих-чмих-чмих… Не глузливо, але не дуже й привітно, а так,немов даючи знати, чия де сидить…—Нацю, ану посунься!—Не хо…—Скину!—То бре’…—Нацю!
Потім —вереск, зойкання, регіт. Хтось упав з лавочки, і йогопідводять усі гуртом.Угорі над яром шелестять осички. Їхні крони, осяяні низькиммісяцем, займаються червоним і тремтять, як полум’я, на свічках.Шоломи у бійців над братською могилою, що напроти сільбуду, тежчервоніють, кладуть на гіпсові обличчя солдатів суворі непорушні тіні.85 Ладко прислухається до шелесту осичок, глушить баян, і тоді стаєчути, як зітхають міхи влад невеселій і нікому, навіть гармоністовіневідомій мелодії —бо він її не видумує нарошне й не слухає, а тількибачить поміж хатами в кінці вулички близько розвішане крайнебо,наче там, за городами, воно й починається, тільки чує, як десь увільшині сонно озивається одуд, повіває молодою осіннюхолоднарічка з низів, гуркочуть дубові дошки на мосту —видно, з таборумолоко повезли на сепаратор,—і ніч не одразу ковтає той гуркіт, аякусь хвилю котить його лугом, складає попід кущами верболозу вдупласті пні, щоб узимку, як селяни прийдуть з лантухами бити їх натопливо, той гуркіт оживі подайся ще далі, в сагу, на торф’янікар’єри за селом, а то й до самих байраків під горою…Ладко підводить голову, наче прокидається, і зподивом, однак нерозплющуючись, прислухається до басів, у котрих ще відлунюєдаленіючегуркотіння, а над ним високо-високо внебі в’ єтьсялагідний дзюркіт осокорячого листя…
Ажось мелодія увірвалася,немов засоромилася, що її підслухають, та й перелетіла в ярок, наосички… Ладко голосно, з дитячим прихлипом, зітхнув і почепив баянна оградку —грубо, недбало, як візник порожню шаньку.—Ладку, та заграй же й нам! —улесливенько просять дівчата, бознають, що гармоніст любить, аби його вкоськували, отак ажпричучикували любенькими словами, однак не дуже й настирливо, ато зовсім покине грати.—Я ж пиляв,—понуро одказує хлопець.—Так то ж ти щось городське. Ми не знаємо, як його й танцювати.Аж померзли вже…—А-а! —хмеліє раптовою радістю Ладко.—Так ви б так одразу йказали!Підводиться, закидає назад важку скуйовджену чуприну і гупаєчобітьми під бузок.— Ану, хто тут змерз?..—питається шибеникувато і, затамувавшиподих, сторожко, ревниво вичікує якусь мить, щоб усі —і хлопці, йдівчата —встигли злякатися: хлопці за своїх дівчат, а дівчата —саміза себе…Ладко бо страх який дужий. В селі й досі пам’ятають, як він збатьком ще до парубкування зрубав одного разу вільху в лузі насволочок —украв. Вільха була товстенька, тому батько, чоловічок ужевутлий, в годах, узявся за верхняк, а Ладко виважив окоренок та так івгруз по коліна в гливкій купині. Постояв трохи, пересапнув з вільхоюна плечах, а тоді й каже батькові: «Ану лишень, тату, покиньте, мо’, яне так грузнутиму»,—і потяг вільху самотужки. А на ранок упіймали збатьком лікарського жеребчика, впрягли в майбутній сволочок, щобпопробувати —потягне чи ні? Жеребчик смикнув разів зо два і впавна передні ноги…86 — Так хто тут змерз, питаю? —вже прискіпується Ладко, і чимдовше мовчать під бузком та біля оградки, тим гучніше гамселить уйого просторих грудях велике й лагідне серце, і гаряча хвилязбудження трепетно лоскочеться в жилах. Дівчата щільніше тулятьсяодна до одної, прискають у долоні й не озиваються —так, наче їх інемає. Тоді Ладко не витримує, ступає до лавочки ще один крок і,розчепіривши рукитак, що тінь від них злітає аж на сільбудськійстіні, хапає в обійми першу-ліпшу.І знову ґвалт, і знову регіт.Нечути вже більше, як шелестить-видзвонюєлистя на осичках, видно тільки, як воно тремтить іперекидається млинка, полискуючи при місяці білимипідспіддячками. Замовкаєв низах біля річки здивований одуд, ісолдати над братськоюмогилою —теж хлопці молоді —мовчать,ховаючи скорботну суворість своїх облич у місячно-рожеві тіні підшоломів…Раніше парубки сердилися на Ладка, що вінотак любісінькозалицяється до їхніх дівчат. А зараз —ні. Бо не подужають йогонавіть гуртом. Пробували вже. Понапивалися якось на Жовтневісвята, змовилися між собою та й обступили Ладка з усіх боків.—Чого ти тут розперізуєшся? —почав найсміливіший і поворушивкулаками в кишенях.—А то що? —невинно запитав Ладко.—А то —в пику…—Мене?—Тебе!—Ти?!—Всі…—Ану ж!—Ось ходім…—Пішли.
І гурт мовчки, урочисто посунув за сільбуд, Ладко попереду, хлопці —слідом. Доки йшли —охололи й знову, але вже не так упевненозаходилися сердити самі себе.—Так що?—Тоді взнаєш…—Ану ж удар!—Та ні, бий ти…Довгенько отак гедзькалися, проштовхувалися по черзі до Ладка,рішуче гасили цигарки, замірялися, тоді таки зчепилися. Ладко згрібкількох парубчаків у обійми, стулив докупи й притис до стіни. Притис —і надержує. Хлопці пручаються, стогнуть, вже й потверезішали, а Ладко не знає, що з ними далі робити, і серце в нього б’ється рівно талагідно, як уві сні.— А що,—питається,—погуляли?..87 А хлопці:— Та не дуже налягай, Ладимире, бо сільбуд розвалимо!На тому й розійшлися. Ладко враз посумнішав, начепив баян черезплече і пограв на свій куток, а хлопці знову поп’яніли і довго щевихвалялися перед дівчатами, що взяла таки їхня і що в них теж душане злопуцька……Вже й місяць підбився височенько, вийшов з-за дерев у ярку та йстав посеред неба, викрадаючи насвітло дівочі намиста, сережки,скляні приколки. Хлопці почали цигикати на баяні, погукати, співати,аби якось одманити Ладка від дівчат до оградки:Ой, пригортала ненька,Як був я маленький.А тепер, тепер пригортає Дружина вірненька…
Прокинувся одуд, теж у пісню встряв, перебиває хлопців:— У-ду-ду… у-ду-ду…А Ладко не чує ні одуда, ні пісні сумної, хоч страх як любитьспівати її, а ще дужче —підгравати на баяні. Не чує, бо сталася з нимдивина: обіймаючи знайомі плечі «своїх» дівчат, натрапив зненацькана незнайомі… Вузенькі, тендітні, вони враз ніби скам’ яніли, як тількидо них доторкнулися важкі, глухі на силу руки, і в груди Ладковірішуче вперлися дві маленькі теплі долоні.—Облиште, як вам не соромно! —прошепотіла дівчина, низьконахиляючи голову.—Ти ба, які ми! —здивувався хлопець.—Ану ж чи й справдіцяці?..Дістав сірники і, як робив це завжди зі «своїми» дівчатами,присвітив біля самого обличчя «чужої».
Дівчина прудко одвернулась,проте Ладко таки встиг побачити великі налякані й водночас лагідніочі, які бувають в слухняних сиріт і підстрелених пташок.— То я ненарошне…—примирливо буркнув хлопець і навітьвідсунувся трохи геть.— Хіба ж воно вночі розбереш…Потім ще кілька разів черкав сірником, вдаючи, буцім ніяк неприпалить цигарки. Але дівчина щоразу одверталася до ярка абозатулялася ліктем, так що Ладко бачив тільки тоненьку білу шию таблискучі рогові шпильки в густому, синюватому при місяці волоссі,дбайливо зібраному в простенький вузол.—Чия ви є, що я вас не бачив? —осмілився нарешті запитати івідсунувся ще далі, не знаючи, яким чином показати своюделікатність до чужої людини.—Я нетутешня,—тихо озвалася дівчина.—Мене прислали сюдивикладати музику та співи…88 —А! —зрадів Ладко відверто, по-дитячому, як звик робити цезавжди, коли йому справді було радісно.—Та й як вам у нас?—Нічого, дівчина винувато посміхнулася.—Дико тільки якось….— Ави небійтеся! —вигукнув Ладко, раптом захвилювавшись, іхлопці під оградкою, що принишкли були на перекур, пранцюватореготнули.—…небійтеся, кажу. Приїжджим у нас завжди так муровидається. А далі —звикнете. Ось побачите!Дівчина обережно зітхнула, глянула скоса на Ладка і склала рукина колінах, як першокласниця.От уже й місяць став угорі, як дозорець, і вітер улігся, принишк надосвіття.