Десь за річкою глухо озвався з-під стріхи перший півень. А одуд замовк —мабуть, теж приморився.—Ви гарно граєте,—сказала дівчина перегодом.—Якби ж то! —сумно озвався Ладко і, вже не сміючи присунутисяближче (вчителька ж!), гаряче зашепотів: —От скажіть мені, чоговоно так: як граю й не слухаю, виходить щось інтересне-інтересне… І красиве! А почну прислухатися —тікає… І пальці мені наче судомоюзводить, наче я, як той Кожум’яка, цілий день кожі м’ яв…—А звідки ж ви знаєте, що —красиве? —лукаво посміхнуласядівчина.—Хтозна,—зітхнув Ладко.—На слух не беру, а знать —знаю.— То ви просто не довіряєте собі. Вірніше, не насмієте довіритися…А ви —насмійте! Візьміть і насмійте! Це, звичайно, грубо —«візьмітьнасмійте», але, розумієте… само воно може і не прийде…
До мене ось,наприклад, не прийшло, хоч я і вчилася гарно і пробувала насміти…Не прийшло.Дівчата вже давно пересіли од бузку до оградки, пошушукалися,почмихотіли, всяк даючи Ладкові знати, що то вони з нього, з йогозалицянь до «чужої»,—і заспівали тієї ж таки пісні, що й хлопці, алевже на свій лад:Ой,пригортала ненька,Як була я маленька.Атепер, тепер пригортає Міймилий-миленький…Потім вулиця почала розходитися. Дівчата —зітхаючи,бо ненатанцювалися; хлопці —тюгукаючи, бо не охрипли, як завжди,горланячи під Ладків баян. Дівчина теж пішла слідом за гуртом,нахиливши голову і не озираючись на Ладка,—видно, соромилася,—авін стояв біля сільбуду з баяном на грудях, освітлений місяцем ісумний, що не наважився провести її до школи або хоч на півдороги —не посмів…
Перед світом з лугу хвилястими валками покотив туман.Бовтнуласяв річці перша, видно найголоднішащука. Місяць зблід, іразом з ним зблідли скорботні солдатські обличчя, схилені добронзового вінка біля ніг… А туман все котив і котив селом,обгортаючи й зрошуючи гіпсові скатки на широких солдатськихплечах.І вже перед тим, як на сході затремтіло бузкове родиво дня, білярічки, за густими просинюватими лозами, тихо озвалися баси,спочатку самі, потім непомітно, як два ручаї у виярку, злилися знесміливими тремтливими підголосками і вже в парі пішли на левади,у вулички змореного зорею села, переціджуючи голубий ранок чистоюросою першої радості першого відкриття…