Сито,сито… – Григір Тютюнник

Григір Тютюнник

СИТО СИТО…

Оце тобі якраз: тільки примостився на стільчику подивитися, якмати в печі розтоплятимуть, а воно вже хтось дверима торгикає. І язнаю —хто: або тітка Харитина, або тітка Олександра, або ще хтось.Ворожити прийшли. Ну, то я вам сьогодні наворожу, раз не далиподивитися, як у печі розтоплятиметься і що на вечерю злагоджено.— Ану, Ільку, піди одсунь,—кажуть мати, а в самих сльози з очей —кіть, кіть: жарину в клоччі роздмухували, так воно в очі й зайшло.Біжу в сіни. А там снігу по кісточки: понамітало крізь шпарки вдверях. От і попробуй одчиняти, та ще босяка! Казали колись матерідід Мурмило: кинь мені, молодице, на мого Йванька, а я вже прийду внеділю та двері тобі в лисиці візьму, бо ото ж розсохлися…Поворожили, взнали, що Йванько живий і зараз у танкістах, та йпішли собі. А в сіни як намітало, так і намітає… От і попробуй теперодчиняти!— Хто там? —питаю так сердито, що миші на горі, чую, так іприснули в усі боки.

А клямка у мене перед носом стриб-стриб, клац-клац, а сніг ущілини пшак-пшак…І за пазуху трохи сипнуло.— Хто там? —прискіпуюся.— Та це я, Ілюшо, тітка Олена. Хіба ти не впізнав?Ба! Не впізнав. Як би ж я впізнав крізь двері! Та ще вночі. Одсунувшвиденько, асам — шмиг до хати, а мороз мене —хльось по ногах:таки догнав! І тітка ж слідом.—Добривечір, Одарко! до матері. Адо мене: —Здоров, зятику…—Драстуйте! кричу ще сердитіше, ніж у сінях, і розтираю ноги.«Зятику, зятику»! Тутось ноги померзли, а їм —«зятику».Навприпились.Вони завжди отак зо мною здоровкаються, та що й підморгують, якмаленькому.А чого б це я був їхнім зятем? Думають, як у них є Натка, то я наній непримінно й женитимусь! А мо’, я несхочу, мо’, я після війни на Донбас поїду й візьму собі лікаршу, як он дядько Пилип. «Зятику!»Казали б уже: поворожіть…—А я оце, Одарко, до тебе,—топчуться біля порога тітка, бо такиж бачать, що ми й досі не вечеряли, а воно як на те ще й хмизоксирий, не займається, і соломи на розпал немає.—Хіба щось погане приснилося? —питають мати і зновузаходжуються дмухати в жарину.

Тітка Олена теж нахиляються до припічка і теж надувають щокиглечичком —ще дужче, ніж мати, бо мати ж заморилися, а тітка ні.Дмуть, а клоччя курить і не займається. Куріло-куріло, тоді цоп —зайнялося. В хаті враз повиднішало, і від усього тіні поробилися: і одлави, і від мене, і од тітки з матір’ ю. А вікно —як осліпло. Наче йогознадвору куликом затулили…Клоччя горить, а тітка зраділи, хапають бликунчика, світятьмерщій і ставлять на карниз. І ми з матір’ю теж зраділи. Всі пораділи,бо тітці кортить швидше поворожити, матері оддихнуть, а мені теперне бігти вдруге до сусідів по жарину.— Так, кажеш, Олено, сон приснився поганий? —питають матистурбовано.А я беру старе одпалене рогачилно і ширяю ним у хмизок: хайрозгоряється швидше, боїсти хочеться.— Та хтозна, як тобі й сказать,—зітхають тітка.—Мені він сю нічснився наче й непогано, а оце увечері приходила Горпина Степанівська —вона ж йому дядина —та й розказує: бачився їй Дмитро позавчора, це якраз під п’ятницю, так погано: наче стоїть,сердешний, по груди в зеленій воді, без картуза і в сорочці з червоноюманишкою, а на спині в нього —крижина, тонка та широка, ажгнеться… А ламатись —чогось не ламається. Стоїть, сміється… А тодіначеобізвався: «Зніміть змене, дядино, каже, оцю крижину, бо мені 66 ж у спину холодно…» Так я оце й прийшла до тебе, Одарочко,спитати: к чому воно отой сон?— Ет, —стиха озиваються мити, нахиляються до печі й дивлятьсяна вогонь.. То якби він приснивсякомусь із родичів по першомуколіну, то щоб можна було вгадувати. А дядина —що? Сказано: чужачужина…Тітка зраділи так, аж порожевіли. Чи, може, то од полум’я в печі? А в матері очі смутні чогось, і жарок у них тріпочеться —тежневеселий.— А тобі що снилося? —питаються.Тітка похапцем зітхають і починають розказувати:—А мені отаке: наче йду я житом, отам десь на Оліяновому ярку…—Зелене жито чи спіле? —перебивають мати.—Оцього вже тобі й не скажу, забула…—бідкаються тітка.—Пам’ятаю тільки, що ворушиться й ноги мені остюками лоскоче…Воно таке вітряно, чи що, і хмарно… Іду я; та й іду. Коли це з-під нігяк залопотить крильми —перепел…—Он диви! —радіють мати.—Це таке, як на свідання. А жито —значить, живий…— Так вітряно ж і хмарно…—сумніваються тітка.Тут уже, думаю, і мені можна встряти.— Коли б не вітряно, —кажу, —й не хмарно! На фронті ж…А тітка:—Справді: на хронті ж…—Та до матері:—Боже ж, розумний у тебе хлопець, Одарко! Пошли, господи, щобвоно й надалі таким росло.Мати якусь часину примовчують —пишаються, тоді починаютьгладити мене по голові —раз, і вдруге, і втрете… Довгенько. А згодом:— Якби ж воно не така лиха година, то, мо’, з нього щось і вийшлоб. А то ж бачиш: ні вдягти, ні взути… Сидить цілими днями в хаті, яктой пічкур у норі. Про школу вже й не нагадую, бо як тільки заїкнусь,так і в плачі… Вже й учителька разів п’ять приходила, кличе, а воно жні в чому…В печі розгоряється дужче й дужче, в хаті робиться червоно, а нашибках так і виграють, так і поводять блискучими дзьобами різьбленіз криги та інею «селезні». І сичать… Чи то пак хмизок у челюстяхсичить і пускає на холодну черінь білу паруючу пінку —то з ньогосирість виходить.От і куліш закипаєв горнятку — знову куліш! — атітка не йдуть.— Можеб, ти мені, Одарко, й на сито прикинула? —питаютьсянесміливо.Ну от, я ж так і знав! «Зятику, зятику»! Казали б ужезразу:поворожіть… А то ще й підморгують…67 —Чом не прикинути,—погоджуються мати.—Можна й прикинути.Лаштуй, сину, примусію.—Там уже скоро обичайка розколеться, —бубоню сердитенько,однак таки лізу па піч за підситком і ножицями.Лаштувати примусію недовго.

Треба тільки поставити підситок на-попа, затиснути між коліньми і вткнуть гостряками в обичайку трохирозчепірені ножиці. Далі мати беруться вказівним пальцем підколечко з одного боку, а я (яким схочу) під колечко з другого боку.Тоді мати кажуть: «Господи, благослови» —і починається…В підситку, там, де я втикаю ножиці, вже й дірочки поробилися відтого ворожіння, і обичайка накололась. Ну, нічого, завтравколюватиму ще отуто, сьогодні й так обійдеться.— Налаштував, —кажу.Беремося з матір’ю пальцями під колечка і йдемо насеред хати. Одпідситка на стіні з’являється велика довгаста тінь, крізь клітинкивидно, як у печі виграє полум’я, а в піднебінні займаються дрібненькіцяточки сажі й ганяються одна за одною…—Ну, господи, благослови,—кажуть мати. А тітка й дихатиперестали, і очі в них великі-великі поробилися, до підситка так іприкипіли. От чудні! Краще б на мене дивилися, бо я, як схочу,так ізроблю: схочу —і випаде, що дядько Дмитро живі, а схочу —і випаде,що їх немає! Он учора приходила ворожити баба Шльопчиха, так я йзробив, що їхнього зятя немає… Ото щоб знали, як мене з лукипроганяти! Рвав колись на їхній луці квасець, а вонипобачили йпрогнали… Так я їм учора й зробив!—Чуєш, господи, благослови,—ще раз кажуть мати і починаютьнашіптувати причту: —Сито, сито! Ти святу муку сієш—і в добро і внедобро: на хрестини й на поминки, навесілля й на минини… Скажиж мені святу правду: живий Одарчин Митро чи його немає… Якживий —повернись лі поруч, як немає —праворуч…Потім ми всі принишкаємо і дивимося на підситок. Оцю хвилину янайдужче люблю, бо тепер усе залежить від мене: підштовхну колечколіворуч —і підситок обернеться ліворуч, підштовхну праворуч — іпідситок обернеться праворуч…

Куди ж його заразобернути?.. Ащояк зовсім непідштовхувати?.. Чвже колись так зробив. Ото сміхубуло! Мити проказали причту, а я не підштовхую; мати що разпроказали, а я непідштовхую. І стоїть підситок —ні сюди ні туди…«Чого ж він ото нічого не показує?» — питають у матері. А вониподумали, подумали та й кажуть: «Видно, у полонпотрапив козак, боякби на нашому боці остався, то вже б таки щось показало…»Оглядаюсь на тітку, а вони, бідні, аж тремтять, аж у лиці міняться —видно, і поворожить кортить, і бояться, щоб не випало, немовдядька їхнього немає… Ну, що от мені з ними робити? Прикидаю собі:як-не-як, а тітка Олена така хороші. Вони мені й базарового раз 68 давали (свистун опішнянський та ще й голосний), і гарбуза печеноговолоського приносили восени, і санчата з пеньками отам колись, як явжезовсім ухоркався був, помогли дотягти аж до самого двору… А лаяли тільки раз: як я вкрав у них чавунчика на дріб до рогатки. Такто ж я сам і ґаву піймав: треба було зразу ж його й потрощити, щоб нісліду, ні виду, а я взяв та й залишив половинку про чорний день.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )
Додати коментар