Григір Тютюнник
СМІХОТА
Н о в е л а
«Ти, Демидику, пий. Ще випий та закуси добренько. Може,картопелька вихолонула, то я свіженької всмажу,—навала Килясвоєму небожеві Демидові Пиляю, найкращому в селі тесляреві йстолярові, і підсовувала йому то хліб, нарізаний тоненько, не по-селянському, то виделку, важку, з імлисто-блакитного срібла, топляшку, почату вже.—Наїдайся під зав’язку, бо в тебе ж оно самакость, як подивиться».«Кость»,—подумав Пиляй, зморено усміхаючись: наробився за деньбіля пилорами. І пив, наливаючи в чарку рівно ковток, щоб несп’яніти в чужій хаті, і закушував теплою смаженою картоплею зогірком, і розмірковував, чого б то дядина отак йому годила. Ранішебуло і здоровкалась не дуже, а це —ба.Демид і справді був худий, далі нікуди. Що породи такої, а то ще і вроботі скажений: не поклич їсти, сам не здумав. Шия тонка, саміжили, вважай, сухожилля та борлак гострий, і комір сорочки, хоч бувзастебнутий, опадав кругом неї так низько, що видно було засмаглуямку під горлянкою. Коли Пиляй закидав голову назад, випиваючисвій ковток з чарки, то ключиці під сорочкою випиналися двомадужками, а як сутулився над сковородою з картоплею, на спині виднобуло гострі хребці.
Сидів Пиляй у старовинному кріслі на гнутих ніжках (такі зараз умузеях стоять) і видавався в ньому не мужиком, а довгошиїмпідлітком —може, тому, що крісло було широке як для його статури.Рушника нового, аж рипучого, що Киля подала заслати коліна, Демид,подякувавши, не взяв, щоб не забруднити об штани робочі впилорамівському мазуті й сосновій живиці, а поклав на обидва худі тагострі коліна свій картуз із круглою, наче її циркулем обвели, рудоюплямою від поту й посіченою на козирку матерією, крізь яку виглядавстарий жовтий картон. Для роботи картуз.Киля теж підсіла до столу супроти небожа, згорнула в пеленіпоморщені білі руки і дивилася, як він їсть. А в очах, вицвіло-горіхових, масних од ласки, ворушилося два жовті лисичі хвостики:виль-виль, виль-виль…
Пиляй бачив ті хвостики краєм ока і міг биприщикнути їх поглядом чи словом (він не любив лукавих), алестримувався: як-не-як —дядина.І частувався мовчки.566 Домочадівка була не руда і не прокислувата, якою скупенькі людиодбувають непроханого гостя чи далекого родича, а —первак, вогонь.Пиляй наливав ще ковток, роздивлявся чарку, обертаючи її за ніжку, ідумав, що такими чарками пили, мабуть, іще за царя та й то неселяни —так і бризкала вона у всі боки малиновими скалками протинадвечірнього сонця у вікнах,—а од смаженої картоплі відмовився.«Демид, тітко-дядино, ніякою їжею не вередує,—сказав.—Демидові так: хоч і вовна, аби кишка повна. А про те, що сама кость —не дивіться. Бо кость у Демида залізна. Демид, тітко-дядино, якструже фуганком, то метрову, якщо не довшу, стружку жене. Та неякусь там, а берестову».Говорив Пиляй не дуже привітно, одначе й не похмуро, а так, якзвик говорити з усіма,—хай то начальство буде, родич, товариш а читак собі людина: розважно і в толок, наче брав кожне слово надолоню, роздивлявся його з усіх боків, тоді подавав тітці, щоб і вонароздивилася.
Коли ж Демидові треба було казати щось про себе,як отзараз, то робив він це так, ніби йшлося не про нього, а про сторонню,хоч і добре знану й шановану людину на ім’ я Демид. В іншого такамова про себе схожа була б на вихвальки або пиху дурну, а в Пиляя —лише на чисту правду, від якої нічого не віднімеш і додати не додаси:«Демид, тітко-дядино, хоч і худий, ну не блєдний, як у тій пісніспівається: «Ой, машина, колпак мєдний, сидить милий худой-блєдний»…—І навіть не усміхнувся. Суворо сказав. Пиляй завждисуворо жартував.«Та я ж не про те, матінкорідна, що ти кволь, неміч абощо,—ажстрахнулася Киля, і зробила круглі очі, і руками замахала на Демида,як на дим.—Я про те, щоб ти наївся, натоптав пузце. Бо коли ж я щеотак тебе причастую, як ти щоденно на роботу та й на роботу, усеповз двір та й повз двір, наче дядина тобі чужа чужина…» —У Килиному голосі забриніли сльози, вона вмовкла, ще й кінчикомхустки попід очима двічі махнула.Пиляй знав, що сльози ті несправжні, тому навіть не глянув натітку, а лиш круто скинув одну брову, подержав її так здивовано-напружену і знов опустив.
Мовляв, хай полоскоче людина себежалощами, коли їй так хочеться. І знову налив ковток і випивнепоспіхом, роздивляючись поверх чарки по хаті, у якій ніколи засорок з лишком років не був: малим —батьки не пускали, авиріс —сам не хотів.Щоправда, отам відразу по війні одважився був понести дядьковівечерю на різдво. Ішов до хрещеної матері, а ноги самі занесли удядьків двір. І не тому, що дядько і дядина родичі —дядько і дядинатоді ні з ким у світі не родичалися,—а щоб подивитися, як у них ухаті. Казали-бо, що там чого тільки й немає: і телефон, і патефон, ім’який диван, і підлога дерев’ яна, і годинник аж під стелю, ще й 567 бемкає… Казать казали, а чи бачив хто насправді —хтозна: дядинане любила, щоб до неї в дім ходили, і, вгледівши, що хтось тампхається у двір, вибігала на ґанок або тихенько, щоб той, хтоприйшов, не почув, накидала защіпку. Демид, тоді ще Демидко, знавце, чув од людей, від батька й матері, та от —заманулося побачититой годинник, що аж під стелю. А мо’, він ще й забамкає при ньому?..Якби хоч раз!І завернув у дядьків двір.Ніч була темна. Тільки від снігу і видно по селу; стежки риплять наморозі, собаки валують —діти вечерю носять, бідненьку, повоєнну.Ввійшов у двір, прогупав чобітьми повз причілок, щоб не застатихазяїв зненацька, заглянув у щілину між віконницями —світиться.
Кахикнув для сміливості… І в цей час його хтось боляче, мовковальськими кліщами, ухопив за плече. Обернувся —дядько. Безшапки, у кожушанці наопашки, кітель розстебнутий, а з-під ньогосорочка випущена біліє. Видно, з-за хати вивернувся. «Ти чогошпигуєш тут попідвіконню, га-а? Хто направив, кажи, га?» —Чути:випивши.Тоді впізнав Демида і розціпив пальці-кліщі на плечі. «А-а, цети…—Засопів спокійніше, мирніше.—Чого тобі, послали за чимось?Чи так, провідать?»Демид швидко, затинаючись, пробелькотів те, чого баба навчила:«Добрий вечір, з святим вечором… Казали батько й мати… щоб явам… вечерю поніс. Осьо…» —підняв угору, щоб дядько побачивмаленький білий вузлик. Там було два пироги —з квасолею один і збуряком та калиною другий. «Цсс! —Дядько низько нахилився до Демида й заозирався в темряву.—Який батько? Що ти мелеш? Батькаж немає вже!.. «Батько»… Хто тобі насовітував нести нам вечерю —мати?»«Ні… Я сам»,—признався Демид і опустив вузлик.«Не треба нам вечері. Дядько випростався. —У нас є щовечеряти.—Попорпався в кишені (там шелестіло) і вклав Демидові вруку новенький лопотючий папірець-грошину.—На. І як треба будематері грошей чи ще чогось, хай прийде і скаже, дам. А попівщину несмій мені розносити, бо в сільраду викличу і вчительші скажу. Неподивлюся, що родич».—І пішов на ґанок, клацнув засовом.Демид не поніс вечерю і до хрещеної, а побіг додому, роздягсяшвиденько і вже з печі сказав бабі й матері, що злякався собак.«Казала ж тобі: не йди. Не послухав»,—дорікнула мати.«Кортить же,—заступилася баба.—Ломаку треба було взять,одмахався б. Ми було…» —І вона почала розказувати, як було колись.А Демид сидів під комином, тулився спиною до найтеплішоїмісцини і тихо плакав-сичав від огиди до самого себе.
«Казали батько…» Немає ж батька! Як би ж вони казали, як їх нема!.. Отже жневдоба!»«Чого ти там? Чи, може, ще й покусали?» —спитала мати.Демид заплакав уголос, висунув голову з печі і закричав на бабу,що тихо, згорблено хрестилася до старого рушника в кутку:«Чого ви направили мене казати отако: «Казали батько й мати»?!Тата ж немає!»Баба перестала хреститися, згорбилася ще дужче й мовчала. Потімозвалася винувато:«Це ж примовка, онучку, така… Я її такою затямила ще змалку.Звиняй дурній своїй бабі…» —І теж заплакала…Пиляй аж губами пересмикнув од цієї згадки, налив чарку ледь невщерть і випив.—Оце по-геройскому,—похвалила Киля.—А то цідиш ковточками,наче вона позичена. Ти ж, я знаю, любиш душу покропити. Закуси жтепер, пригніти її кляту.Пиляй черкнув долонею по устах, чепурно, ледь-ледь і вклонивсятітці повільно, самою лише головою, як те люблять великої гідностілюди, і сидів з картузом на колінах, обдивлявся хату. Схоже, її вжедавно не одвідував живий дух людський і вона почала вмирати: стінипопід лутками позаростали зеленою пліснявою, угорі по кутках висілитемно-сірі капшуки павутиння, схожі на ластів’ячі гнізда, стеля пообидва боки від сволокапровисла, а на підлозі з широкої, колисьдзвінкої дошки, пофарбованої у ту ж фарбу, що і в сільраді, задядькового життя, сивів при низькому сонці густий пухнастий пил іна ньому було видно Килині та Демидові сліди від дверей до столу.«Так чого б я, дитино, в тебе просила?» —долинув голос тітки.«То скажете, дядино»,—відказав, не обертаючись.«Я б просила в тебе, щоб ти, Демидику, хрест дядькові своємурідненькому зробив».