Демид довго мовчав, мовби не почув, дивився на жовті стільці,вони колись були жовті, а зараз почорніли і подірчавіли од шашелі,дивився на рушники на стінах, вишивані, селянські… дивився надядькові портрети, а їх була повна хата: дядько в кітелі зеленому (хочніколи у війську не був), такому, як і в Демида, картузі, тільки в Демидакартуз став сірий і посеред нього була жовта пляма од поту,дивився на дядька в кітелі білім і в білому картузі, дивився на дядьказ тіткою, де вони сидять обоє в галстуках. Тітка стрижена коротенько,очі примружені, а губи складені так, що як поглянеш, то он яке цебе,а в дядька очі і брови так настроєні, що й дивитися ніяково.І згадав Демид, як щонеділі в дядьковому вікні стояв синійпатефон і співав на всю вулицю: «Ой ты радость молодая,невозможная». Така пісня. Дивився на підлогу, зроблену із дошкиширокої і дзвінкої, пофарбованої сільрадівською фарбою, яка вже 569 почала здуватися і злущуватись, дядька ж бо не було вже, і черезвінця чарки бачив він по дві, по три літери на рушниках, і всі тілітери означали не дядини прізвище, ім’ я та по батькові, а чиїсь чужі.«То що ж ви хотіли, дядино?»«Та оце ж, синок, хотіла, кажу, тебе попросить, щоб ти зробивдядькові хрест на могилу».Демид знову довго мовчав, тоді сказав:«То як же воно, тітко, буде, дядько ж у хрести не вірив?..»«Та то ж, Демидику, було тоді, коли ми були молоді, а зараз і вінуже старенький там лежить, і я уже десь… Учора вуж ліз через поріг,то покликала Данила, щоб заколов, то ж уже знак прийшов, що годівже, тітко, жить. Так що, зробиш?»Демид долив із пляшки, випив поволі і дививсь на рушники: отойрушник —пригірщ пшона, отой рушник —мисочка кукурудзи, отойрушник —сухарик, а он отой рушник —втішливе слово тітчине, а затим словом стояло в очах лисичих два хвостики: виль-виль, виль-виль.«Ну, якщо так хочете, то зроблю, чого ж».«Я б тебе так просила. Тож, коли молоді були, то… молоде, звісно,дурне, а тепер хотілося б лягти біля хазяїна, і щоб хрести, бо скрізь жехрести стоять, а ми хіба не такі?»Демид слухав її і думав:«Ні, не такі. Авжеж люди, господи милостивий, тут обкрадали ітуди хочуть піти і там обкрасти».
«Добре, тітко, зроблю хрест».І пішов п’яненький уже, пішов вуличкою, зустрів сусіда свого Головню Петра і каже:«От тітка вамовила-заказала хрест на дядька, то оце думаю, з чогойого зробить?» Петро засміявся та й каже:«Гм… і що, гм, зробиш?»П’яний був.«Зроблю»,—сказав Демид і пішов додому.Потім він ходив лісом, а ліс він знав, і шукав грушу, дику грушу, ізнайшов, бо він знав усі груші в лісі. Знайшов усохлу грушу, постукавїї обушком попід прикорнем —глухо гуде, тут згнило всередині,стукнув вище —нічого, дзвенить, значить, серцевина жива. Спиляв її,привіз кіньми колгоспними, сказавши, що піде на реманент. А верхівку до себе привіз, обпилював, обтісував, обстругував, а колигруша показала своє тіло і свої жили сині і червоні, він тоді побачив,що з неї хреста на дядька не вийде, та він і ждав цього, що не вийде.Робив хрест місяців зо два, та все згадував, та все згадував.Згадував духовий оркестр, який ішов у білих костюмах чогось і впилюзі, згадував стахановку, яка приїхала з Москви, і всі її трошкибоялись, хоч вона жила з ним по сусідству, згадував, як ішов нафронт, згадував, як у дядька грав патефон, згадував материні 570 розповіді про рушники, згадував бабині прокльони і робив хрест. А зробивши, поклав його на візок і вночі повіз на кладовище. Сам віз.Як віл-бовкун.
Віз і радів, що ніхто його не бачить, бо вже ж Петророзказав, що він дядькові ставить хрест. Привіз на кладовище, набугрі там ще горбки виднілися проти місяця, а тут, внизу, трава рослата акації опадали цвітом: пожовк він, рано впав, сонце спекло ібджоли не напаслися.«Отут десь, отут десь,—думав Демид,—лежать і мої, і Петрові, ідядька Степана, отут десь і досі мати ходить і не знайде, де ж хтолежить».Відтак за акацією звалив хрест із візка, викопав яму і боявся, щоблопата не натрапила на цеглину чи кістку, укинув у неї хрест, хочтяжко було —груша дичка, налита соком, вкопав, обтоптав, обгупавчобітьми при місяці і, сказавши: «Слава богу», покотив порожній візокназад. Їхав селом, візок підстрибував на вибоях, а він думав: «Славабогу, що не ризикнув, слава богу».А другого дня пішла селом сміхота: «Поставив Демид хрест не надядькові, а на порожньому місці». І коли Демид ішов на роботу,дядина перестріла його біля двору .й сказала:«Що ж ти, Демидику, забув, до дядько лежить, чи що? Та боже жмій, ми ж таки родичі?»Демид дивився їй просто в очі і не змигнув навіть оком, і довгомовчав, а дядина зирила на нього очима недобрими, тоді сказав:«Я, дядино, зробив такий хрест, як сонце, і мені було шкодаставити його над одним чоловіком. То я й поставив його над усіма.Отакий хрест. Поставив його над дядьком, над тими, кому дядькозалив сала за шкуру, і над тими, що про це нічого не знають. Надпам’яттю. Звиняйте, мені вже пора в плотню»…