Драматична поема Лесі Українки ,,На полі крові (1909) пропонує нестандартний погляд на історію зради Іуди. Згідно з апокрифічною версією, на яку спиралася поетеса, він, продавши Христа, не повісився, а купив за отримані гроші клапоть неродючої землі біля Єрусалима. На цій території Леся Українка змальовує зустріч і бесіду двох дійових осіб: Іуди і Прочанина, яка переходить у філософську та морально-етичну дискусію. На основі самоаналізу Іуди, його переконань досліджується анатомія зради, трагедія людини, нездатної піднятися до висот духу. До якого б самозахисту не вдавався Іуда – виправдати зраду неможливо.
Леся Українка
НА ПОЛІ КРОВІ
Драматична поема
Глуха містина в околиці Єрусалимській. Попід глинищем, серед колючих хащів та
червонястого бур'яну, що росте на солонці, розчищено невеличку нивку, але скілька
кривих дерев з червоною корою зоставлено зрідка по ній. Чоловік, худий і зниділий, але з
природи кремезний та тривкий, копає ту нивку великою мотикою і часто викидав каміння
з землі, від часу до часу спиняючись та втираючи піт з обличчя.
Дідок-прочанин іде поз нивку стежкою, що звертає вбік з великого Єрусалимського
шляху. Прочанин важко дише і налягає на ціпок, ідучи, бо день душний. На ціпку вгорі
прив'язана тиковка хилитається порожня і калатає. Чоловік, що працює, оглянувся на
мить, почувши ге калатання, але зараз же нахилився знов до праці.
Прочанин
(спиняється коло працівника)
Благослови господь твою роботу,
мій брате!
Працівник мовчить, не одривається від роботи і не дивиться на
прочанина.
(Прочанин тихо до себе.)
Він, либонь, глухий.
(Голосніше.)
Мій друже!
Благаю ревне, дай мені водиці!
Хоч я ще й небагато увійшов,
а вже всю воду випив,— душно, бачиш,
а тиковка мала.
Чоловік
(показує на кухоль з водою, захований у бур'яні)
Он, можеш взяти.
Прочанин
(жадібно приникає до кухля і довго п'є; потім, напившись)
Нехай господь тобі продовжить віку,
що ти мене порятував.
Чоловік знов не подає знаку, що чув сі слова.
Скажи,
де ти береш тут воду? Я піду
та й наберу собі й тобі. Куди тут
по воду йти?
Чоловік
Туди.
(Показує мотикою в той бік, звідки прочанин прийшов,
і знов нахиляється до праці.)
Прочанин
Назад… Ну, знаєш,
мій синочку, пробач мені, старому,
Леся Українка. На полі крові 2
я підтоптався вже за довгий вік,
ліниві ноги стали.
(Сідав на межі під деревом.)
Світ не близький
мені додому йти. Я з Галілеї.
Ходив оце в Єрусалим на прощу,
там маю родичів — сестру і тітку,—
от з ними й паску їв. А ти, мій сину,
єрусалимський?
Чоловік
Ні…
(Поспішно.)
Єрусалимський!
Авжеж!.. Хіба, ти думаєш, я звідки?
Прочанин
Та я не думаю нічого. Так от
спитав собі… А поле се — твоє?
Чоловік
Авжеж, моє. Чиє ж би мало бути?
Прочанин
Ото яка чудна балачка в тебе!
То я тому спитав, бо пам'ятаю,
що як ішов я се в Єрусалим,
то ся містина облогом стояла
і нивки сеї наче не було,
хоч люди вже здебільша обробились
у полі й по городах. Десь недавно
купив ти сюю землю?
Чоловік
(неохоче)
Та… недавно.
Прочанин
(оглядає містину уважним оком хлібороба)
А скільки дав за неї?
Чоловік
(так само неохоче)
Небагато.
(З понурим глузуванням.)
А ти хіба перекупити хочеш?
Прочанин
(добродушно)
Та ні, нащо ж мені? Я не тутешній.
А дорого, либонь, земля коштує
коло Єрусалима?
Чоловік
Як для кого.
Леся Українка. На полі крові 3
Прочанин
Ну, тобто, значить, як яка земля.
Чоловік
(злісно)
Не як яка земля, а як для кого!
Я так сказав, то так і розумій.
Прочанин
(трохи збентежений його тоном, підводиться. Здержано)
Я розумію. Ти, відай, убогий,
то й дорого тобі дались ті гроші,
що ти за землю заплатив. Багач
сказав би, може: ´Се земля дешеваª,—
адже тепер я зрозумів тебе?
Чоловік
(шорстко)
Мені не треба твого розуміння.
Напився, відпочив ти,— ну й іди.
Мені з тобою ніколи базікать.
Прочанин
(відступив було ображений, потім спинився)
Ні, все ж я так не можу відійти!
Слова твої шорсткі, а серце добре.
Твоя водиця справді мов цілюща,—
вона мені аж сили придала.
Повинен я тебе благословити,
як батько сина рідного.
(Подається до чоловіка, підвівши руки для благосло-
вення.)
Чоловік
(поспішно, мов з острахом)
Стій, діду!
Он там… є ще вода… ти хтів сповнити
сю тикву на дорогу… дай, наллю…
(Одв'язуе тиковку від ціпка, переливає в неї всю воду
з кухля і знов прив'язує.)
Ну от… І йди собі… і не кажи
нічого більше… я зовсім не хочу
твого благословення… я не хочу…
Ну, що ж? Чого ти дивишся? Іди!
Прочанин
(поступається ще ближче і вдивляється в чоловіка, не вва-
жаючи на його нетерплячі рухи)
Та ні, стривай, тепер мені здається,
що ти мені мов по знаку. Та вже ж!
Ти навіть був-таки у мене в хаті
Леся Українка. На полі крові 4
в Капернаумі, вкупі з тим пророком,
що се його розп'ято.
Чоловік
(здригнувся і спустив очі)
Я не тямлю,
про що говориш.
Прочанин
(щиро)
Ти мене не бійся.
Я не такий, щоб зрадити людину,
та ще таку добрячу. Сам я, звісно,
не думаю, щоб твій учитель справді
Мессією мав бути, сином божим,
бо знаю ж добре, чий він син і звідки,—
все ж я його вважаю за пророка.
Він знав таке, що нам не дано знати.
Він був-таки великий чоловік.
Чоловік
Великий? Чим же се він був великий?
Прочанин
Чим? Духом тим, що бог йому вділив.
Чоловік
Яким там духом? Що ти знаєш, діду!
Він був такий, як всі!
(Завважає заперечливий рух прочанина.)
Авжеж, як всі!
Не кращий анітрошечки! Любив він
вино і пахощі. Любив, щоб завжди
жінки йому вродливі слугували,—
вони за ним ходили цілим роєм,
а він їм дозволяв, щоб ноги мили
йому коштовним нардом і волоссям
розкішним, як буває у блудниць,
вони йому ті ноги витирали.
О, ти його не знав!
Прочанин
Стривай-но, хлопче!
Та я ж таки тебе напевне бачив!
От навіть пригадав і як зовуть:
тобі наймення Юда!
Чоловік
(збентежено)
Хоч би й так?
Чи мало є людей з таким іменням?
Прочанин
Та й з тим пророком два таких було,
Леся Українка. На полі крові 5
Що звались Юдами. Один земляк мій,
а другий здалека… забув я місто,
з якого був він родом…
(Пригадує.)
Чоловік
А навіщо
тобі здалось те місто?
Прочанин
Та казали
мені в Єрусалимі, що неначе
той Юда сторонський привів сторожу
на вчителя свого…
Чоловік
А що тобі,
хто саме там привів і як те сталось?
Прочанин
От якось не хотілось би мені,
щоб ти був тим…
(Радісно.)
Ба ні, вже ж то не ти!
Згадав я: хтось казав, що Юда-зрадник
завісився.
Чоловік
(мимоволі)
Неправда!
Прочанин
Як? Неправда?
(Вдивляється в чоловіка; тому, очевидячки, тяжке те
вдивляння. Прочанин помалу відступає.)
Тепер я бачу добре: ти той Юда,
що вчителя продав.
Юда
(з одвагою безвихідності зміняє свою дотеперішню пону-
ро-потайну гутірку на рішучу, до нахабності одверту)
А якби й так?!
Ти думаєш, боюсь я сього слова?
´Продав! Продав!ª Хто дарма віддає,
той ліпше робить?
Прочанин
(відступаючи ще)
Та… вже наче ліпше…
Юда
(поступаючи до прочанина)
Ні, гірше! Дурень той або злочинець,
хто дарма віддає. Хто ж продає,
то значить, що йому потрібні гроші,
Леся Українка. На полі крові 6
а більше нічогісінько не значить.
Прочанин
Та тут же річ іде не про товар.
Юда
Що є товар? Як хто що зайве має,
той може те продати. От я мав
учителя,— як він зробився зайвим,
то я його продав.
Прочанин
(з мішаним виразом презирства і цікавості)
І скільки взяв?
Юда
Взяв тридцять срібняків! Що? може, мало?
Прочанин
Та вже хоч би дорожче продавав…
Юда
Я б сам радніший більше вторгувати,
так що ж, за мій товар більш не дали.
Якби продав за тридев'ять талантів,
то, звісно, се було б куди почесніші
Га? Чи ж не так? Тоді б купив я царство,
а не оце скупе, злиденне поле.
Се ж солонець. От бачиш, ся містина
коштує тридцять срібняків,— за стільки
не можна ліпшої землі дістати…
От мучуся як проклятий над нею,
а чи вона що вродить, сам не знаю.
(Загарливо копає землю.)
Прочанин
Нащо тобі здалась та вся рахуба?
Юда
(кинув мотику і заложив руки на грудях. Випростався)
А що ж? Було мені довіку жити
жебрацьким хлібом? Вік поневірятись,
пороги оббиваючи в людей?
Недоїдки по закутках збирати?
З рукою довгою, з язиком довгим"
поміж людьми проявою ходити?
Так я ж не звик був змалку до такого!
Та ж я отецький син, ще й одинак!
Я спадок мав від батька: виногради,
і ниву добру, і садок, і дім.
Все мав я в Каріоті. Ну, тепер
там послідущі з того багатіють,
а я…
(Хапає знов мотику і злісно б'є нею по твердій землі, кре-