Я пригадав те, що давно забув…
Згадав свою покійницю матусю,
що я маленьким ще зоставсь без неї…
Промовець говорив: ´Ходіть до мене…
я заспокою вас… я вас потішу…ª
Леся Українка. На полі крові 9
І я незчувся, як ряснії сльози
мене умили — я ж не був плаксивий! —
мені здалося, що нема для мене
ріднішого над сього чоловіка
і не було на цілім божім світі…,
Пауза.
З сусідами в той час я позивався
за спаш, за оранку — річ світова! —
і змучився ворогуванням людським,
дрібною та щоденною сварнею —
либонь, ще й тим я так тоді розм'як…
А тут він про любов став говорити —
ти чув коли, як він про те балакав?
Прочанин мовчки потакує головою.
То сам ти знаєш, що в такі хвилини
і лютий ворог міг за брата здатись.
Прочанин
Таки се правда! Раз я сам простив
сусідові образу, ще й чималу,
після речей того пророка…
Юда
(не слухає його)
Раптом
він річ повів про царство боже! Діду!
мені здалася тая ваша круча,
неплідна, крейдяна, порогом ясним
при божій брамі, що веде до раю.
Мені здавалось: тільки поступити
за той поріг — і всі в едемі будем,
як перші люди. ´Що нам заважає? —
так думалось мені,— вже ж не боронить
вогненний меч до того раю війстя.
Туди нас кличе, руки простягає,
обійми розкриває янгол божий,
а може, божий син!ª Так, діду, справді
не я один, либонь, тоді подумав,
що він син божий… Глянув я на кручу
і там, край ніг промовця, ще завважив
гурток людей, чоловіків, жінок,
усі вони дивились на промовця,
а часом поглядали і на нас
з осяйної своєї високості,
їх погляди були такі щасливі,
і горді, й приязні. ´Оці живуть
в раю господнім повсякчас!ª — гадав я…
Налинув дощ і перервав промову.
Леся Українка. На полі крові 10
Я сів під накриття і думу думав.
Скінчився дощ — я не Згадав про покуп,
ні, я пішов шукать того промовця.
Бодай би я життя був загубив,
ніж мав його знайти! Та я знайшов
його собі на лихо…
Прочанин
І йому!
Юда
Що ти сказав?
Прочанин
Кажу, й йому на лихо.
Якби не ти, ще б він пожив на світі.
Юда
Ні, він однаково на лихо грав,
хоч би й ніхто не поживився з нього.
Прочанин
А все ж неправедний такий поживок…
І нащо там було його шукати?
Затямив би собі його слова,
коли вже так припали до сподоби,
та й жив би праведно в своїм маєтку,
що батько чесно призбирав для тебе.
Юда
(з коротким сміхом)
Не так се просто! Він, бач, говорив,
що тільки з ним увійдем в царство боже,
без нього ж — ані до порога!
Прочанин
Хитрий!
Юда
Як я знайшов його, я запитався,
що маю я робити, щоб придбати
для себе царство боже. Він спитав,
чи я закон сповняю й не грішу.
Я мовив: ´Такª, бо се ж була і правда.
´І все ще царства божого не маєш?ª —
спитав він, якось дивно усміхнувшись.
´Як бачиш, ніª,— сказав я, і досада
уперше ворухнулась в мене в серці
супроти нього — я її стлумив.
´Ну, то роздай усе, що маєш, бідніш
і йди за мноюª,— мовив він. Я мовчки
від нього відступив. Тяжким здалося
мені те слово.
Прочанин
Леся Українка. На полі крові 11
Бо таки й нелегко
його змістити] Де ж: усе роздай!
Промовити — і то не всякий зможе!
Юда
Йому воно було зовсім не тяжко!
Бо хто він був? Син теслі. Що він мав?
Нічого зроду. Хто такі всі ті,
що з ним ходили? Все рибалки більше.
їм що, які маєтки їм потрібні?
Вода — маєток божий — всім дається,
аби натрапив де: закинув ятір,
та вже й готова їжа… Був там митар
посеред них. Так що ж, не все одно
на митниці сидіти чи ходити
за хлібом жебраним? — однака честь!
Мені ж таки було про що подумать.
Прочанин
Вже ж! Батьківське надбання не абищо!
Юда
Спочатку я вернувся до господи
і хтів те слово викинути з думки.
Але тісна мені здалася хата,
мізерні клуні, й тік, і двір нудний,
і виногради навіть невеселі.
Все марилось мені — то райська брама,
то золотий престол, а на престолі
Мессія в образі того промовця,
неначе судить він живих і мертвих…
коло престолу гурт його обранців,
щасливих, радісних, і їм слугують
народи всього світу залюбки…
безмежна щастя їхнього облада…
і я їм заздрив… А вкінці настав
той день, коли я все роздав убогим,
голоті каріотській щонайгіршій,
а сам пішов з порожніми руками,
в одній одежині, без торби навіть,
шукать учителя.
Прочанин
То ти пішов
з порожніми руками? І прийняв він
тебе таким?
Юда
Прийняв одразу.
Прочанин
От як?..
Леся Українка. На полі крові 12
То вже ж він не собі забрав твій статок.
Юда
Все ж він про себе дбав! Бо він збирався
царем голоті всій юдейській стати,
як обдере маючих та дурних,
а їх добром наділить ту голоту.
Він не казав про те виразним словом —
він ні про що не говорив виразно,—
та згодом я ті заміри збагнув.
Ти думаєш, що він задовольнився б
якимсь там хуторцем у Каріоті?
Ні, він хотів — усе або нічого!
Прочанин
То все ж він був великий чоловік.
Юда
(тупає ногою)
Ні, він не був великий! То велика
була його жадоба і пиха!
А він не вмів нічого довершити.
Все в нього розпливалося в словах.
Я хутко се збагнув. Найвиразніше
се стало тут, в Єрусалимі. Знаєш,
був час, що на руках його носили,
´Осанна сину божому!ª — гукали…
Прочанин
Та знаю, я ж якраз те бачив сам.
Юда
Ну й що ж? Він так проїхався по місту,
неначе для розривки римська пані,
щось побалакав там своїм звичаєм,
напався на дрібних купців при храмі,
та й знов до Лазаря свого вернувся
серед жінок розводить мляві жалі
про те, що він рокований на згубу,
що з друзями йому недовго бути…
А люд єрусалимський розійшовся
одурений і гнівний по домівках.
Ет, аж досада здумати, для кого
занапастив я все своє життя!
Прочанин
Та чом же ти його тоді не кинув?
Юда
Куди б се я пішов? У Каріот?
Просити хліба у тії голоти,
що з рук моїх добро моє посіла?
Щоб там собак на мене нацькували?
Леся Українка. На полі крові 13
Я ж знаю тих людей,— я зріс між ними.
Прочанин
Ну, розпочав би щось в Єрусалимі…
Юда
Та що ж би розпочав я — голий-босий?
Завести торг? Я ж ні шага не мав.
Се правда, я глядів у них скарбони,—
бо я вважався більш´від сього світуª,
ніж тії чисті душі,— та зайняти
для себе я не смів нічого з неї,
бо зараз, мов тавро, поклали: ´Злодій!ª
Прочанин
(з добродушним смішком)
То ти таки попробував зайняти?
Юда
(спалахнув)
Хотів би знати я, що б ти зробив,
якби тобі текли крізь пальці гроші
і розтікалися по всіх усюдах,
лишаючи тобі сухі долоні —
і так щодня! Я дбав про харч, про хату
для гурту цілого і про старців,
що меткою за нами волочились,
а сам голодний, збіганий, як пес,
їв облизні та думкою, як дурень,
мав багатіти… День у день промови,
якісь темно-прозорі, наче прірва,—
аж світ макітрився мені від них!
Я їм не бачив ні кінця, ні краю…
Уже я знав, чого ті речі варті:
´Я заспокою вас… я вас потішу…ª
Аякже, сподівайся! Він здалека
спокоєм і потіхою манив,
а скоро хто було розвісить вуха
і справді піде з ним, як я дурний,
тому таке ярмо він клав на шию,
що аж додолу гнуло. Він любив
байками й загадками говорити;
отож було не смій його спитати,
як то в звичай між учениками:
´Учителю, що значить сеє слово?ª —
він зараз попадав у нетерплячку:
´Лукавий роде! Доки буду з вами?
Сліпорожденні! Дивляться й не бачать!ª
І все такі слова вразливі, гострі,
що краще б він уже налаяв просто,
Леся Українка. На полі крові 14
ніж так пекти аж до живого серця.
Прочанин
Проте ж таки за ним ходили люди,
не кидали,— відай, було їм добре.
Були такі, що й роду відреклися.
Я сам таких в Капернаумі знав.
Була там молодичка, Саломея
наймення їй,— покинула дітей
і чоловіка; інша знов, Сусанна,
багата відданиця, молоденька
і роду чесного — за ним пішла,
не боячись неслави й поговору.
Юда
(зневажливо)
Не говори мені про те жіноцтво!
Жінки, як ті собаки,— раз погладь,
а потім хоч щодня лупцюй, все стерплять!
та й руки ще лизатимуть…
Прочанин
Ну, добре,
та ж не самі жінки, ба й чоловіки,
як сам ти згадував, були щасливі,
в ногах у нього сидячи.
Юда
Мана!
Не царство боже, ні — скоріше пекло
було у тім гурті! Яка там заздрість,
ти й здумати не можеш! Кожен важив
на перше місце побіля Мессії,
на перше, не інакше! І для того
терпів усю зневагу, все приймав.
Учитель мав улюбленців між нами,—
ми, зуби зціпивши, їм догоджали,
щоб приподобитись йому хоч тим.