бо я вважався більш´від сього світуª,
ніж тії чисті душі,— та зайняти
для себе я не смів нічого з неї,
бо зараз, мов тавро, поклали: ´Злодій!ª
Прочанин
(з добродушним смішком)
То ти таки попробував зайняти?
Юда
(спалахнув)
Хотів би знати я, що б ти зробив,
якби тобі текли крізь пальці гроші
і розтікалися по всіх усюдах,
лишаючи тобі сухі долоні —
і так щодня! Я дбав про харч, про хату
для гурту цілого і про старців,
що меткою за нами волочились,
а сам голодний, збіганий, як пес,
їв облизні та думкою, як дурень,
мав багатіти… День у день промови,
якісь темно-прозорі, наче прірва,—
аж світ макітрився мені від них!
Я їм не бачив ні кінця, ні краю…
Уже я знав, чого ті речі варті:
´Я заспокою вас… я вас потішу…ª
Аякже, сподівайся! Він здалека
спокоєм і потіхою манив,
а скоро хто було розвісить вуха
і справді піде з ним, як я дурний,
тому таке ярмо він клав на шию,
що аж додолу гнуло. Він любив
байками й загадками говорити;
отож було не смій його спитати,
як то в звичай між учениками:
´Учителю, що значить сеє слово?ª —
він зараз попадав у нетерплячку:
´Лукавий роде! Доки буду з вами?
Сліпорожденні! Дивляться й не бачать!ª
І все такі слова вразливі, гострі,
що краще б він уже налаяв просто,
Леся Українка. На полі крові 14
ніж так пекти аж до живого серця.
Прочанин
Проте ж таки за ним ходили люди,
не кидали,— відай, було їм добре.
Були такі, що й роду відреклися.
Я сам таких в Капернаумі знав.
Була там молодичка, Саломея
наймення їй,— покинула дітей
і чоловіка; інша знов, Сусанна,
багата відданиця, молоденька
і роду чесного — за ним пішла,
не боячись неслави й поговору.
Юда
(зневажливо)
Не говори мені про те жіноцтво!
Жінки, як ті собаки,— раз погладь,
а потім хоч щодня лупцюй, все стерплять!
та й руки ще лизатимуть…
Прочанин
Ну, добре,
та ж не самі жінки, ба й чоловіки,
як сам ти згадував, були щасливі,
в ногах у нього сидячи.
Юда
Мана!
Не царство боже, ні — скоріше пекло
було у тім гурті! Яка там заздрість,
ти й здумати не можеш! Кожен важив
на перше місце побіля Мессії,
на перше, не інакше! І для того
терпів усю зневагу, все приймав.
Учитель мав улюбленців між нами,—
ми, зуби зціпивши, їм догоджали,
щоб приподобитись йому хоч тим.
І я ж, поки ще царства сподівався,
все залюбки терпів, а потім мусив
терпіти й без надії — де б я дівся? —
хоч день і ніч я голову сушив,
як вирватися з того царства глуму,
де не мені народи слугували,
а я служив відметам всіх народів…
І знаєш, діду, що ніхто ніколи
не міг його задовольнить. Якось
він при вечері кинув нам у вічі
такі слова: ´Ось, пийте кров мою!
Ось, їжте тіло!ª Боже помсти правий!
Леся Українка. На полі крові 15
Чия ж то кров була, як не моя?
Чиє ж було то тіло?! Гіркий сором
гнав кров з мого лиця, я з тіла спав,
як жебрав їм того вина та хліба…
Прочанин
Було тобі піти куди хоч в найми,
щоб вирватись од них…
Юда
Куди? До кого?
Цікавий знати, хто мене прийняв би!
Голота нас любила, а заможні
не прийняли б за наймита такого,
що був учеником — ба ні, слугою! —
їх ворога.
Прочанин
Вже правда — ти попався,
неначе в пастку миш! І як ти жив там!
Юда
Либонь, не райське щастя відбивалось
в моїх очах! Учитель те завважив.
Він поглядів понурих не любив.
Він звик, щоб ми, як песики, лагідно
йому дивились в вічі та ловили
його слова. І він мене почав
словами дошкулять. Напроти мене
він байку склав про гостя, що понурий
та нечупарний втисся на весілля
і з соромом був вигнаний. Дедалі
про зрадників почав заводить річ:
чи руку покладу на стіл — він каже:
´Ось зрадницька рука побіля менеª;
чи хліб у страву я вмочу — знов слово:
´Сьогодні зрадник хліб вмочає з намиª,
було, не дивлячись на мене, каже,
мов ненавмисне, але всі навколо
на мене витріщалися одразу,
неначе я одмінок був між ними…
(Задумується. Потім здіймає голову вгору.)
Що він посіяв, те й пожав! Сам винен!
(Знов задумується. Раптом шпарко, напосідливо.)
Нічого в світі я не мав, крім нього,—
хіба ж не мав я права знов зміняти
його на те добро, що я втеряв
з його причини?
Прочанин
А як же ти зробив се?
І
Леся Українка. На полі крові 16
Юда
А як би ти зробив?
Прочанин
Хіба я знаю?
Я зроду ще не продавав людей.
Юда
(з понурим жартом)
Так само продають їх, як і все,
як гуси, як худобу: поторгують
і вдарять по руках. Ти ж думав як?
А потім з рук у руки віддають їх
тому, хто купить. От і все. Не бачив?
Прочанин
А як же ти віддав його, як саме?
Юда
(зненацька роздратований)
Та що ти, мов суддя, мене питаєш?
Мені вже се обридло!
Прочанин
(здвигає плечима)
Річ твоя!
Не хочеш — не кажи. А тільки, знаєш,
погана чутка йде про тебе в людях,
що ніби ти його поцілував,
як зраджував.
Юда
(уперто)
І він мене теж зрадив!
Прочанин
Цілуючи?
Юда
(злісно і вкупі з жалем)
Ні, він мене ніколи
не цілував.
Прочанин
А ти його?
Юда
(люто)
Гей, діду!
Кажу тобі, доволі вже балачок!
Прочанин
(встає)
Коли ти справді отаке плюгавство
вчинив, то краще вже тобі мовчати.
(Лагодиться йти.)
Юда
Леся Українка. На полі крові 17
(поспішно)
А може ж, я таки його любив?
А може ж, я хотів з ним попрощатись?
Прочанин
(обертається знов до Юди. З крайнім презирством)
Ну, знаєш, Юдо, я тепер кажу:
доволі вже балачок! Бо як правда,
що ти любив його, то те плюгавство
іще мерзенніше. Убий, заріж,
втопи, продай, та хоч без поцілунків!
Юда
Я з тебе жартував. Той поцілунок
зовсім холодний був. Я ж мусив якось
признаку дать, котрого з гурту брати.
Прочанин
(тремтить від обурення)
Мовчи! Не говори! Чи теплий гад,
розпарений на сонці, чи холодний —
однаково бридкий!
Юда
Тепер я гад?
А хто мене хотів благословляти?
Вода ж моя, либонь, таки цілюща,
бо ти її приймаєш.
Прочанин
(раптово одв'язуе тикву)
Ось тобі
твоя вода. Волів би на безвідді
пропасти, ніж прийняти щось від тебе!
(Ллє воду назад у кухоль.)
Юда
(спиняє його руку)
Ну, діду…
Прочанин
(вириває руку, мов опечений дотиком Юди)
Геть від мене, сатано!
(Тиква падає, вода розливається по землі, прочанин дрібною, старечою походкою
поспішає до стежки.)
Будь проклят!
Юда
Не тобі мене клясти,
бо він простив мене!
Прочанин
(обертається)
І після сього
ти не завісився?!
Леся Українка. На полі крові 18
(Плює.)
Юда
Ні, не простив!
Я пригадав — він докорив мені.
Прочанин
(перекривляє з огидою)
´Він докорив!ª — Тебе убити мало!
Здіймає камінь і кидає на Юду, але камінь не долітає до Юди. Прочанин не оглядаючись
спускається стежкою в яр і криється з очей.
Юда стоїть хвилину, стиснувши голову руками, далі стукає себе кулаком по голові, хапає
мотику і, не розгинаючись, не втираючи
поту, працює до нестями.
2/II 1909
Леся Українка
НА ПОЛІ КРОВІ
Драматична поема
Глуха містина в околиці Єрусалимській. Попід глинищем, серед колючих хащів та
червонястого бур'яну, що росте на солонці, розчищено невеличку нивку, але скілька
кривих дерев з червоною корою зоставлено зрідка по ній. Чоловік, худий і зниділий, але з
природи кремезний та тривкий, копає ту нивку великою мотикою і часто викидав каміння
з землі, від часу до часу спиняючись та втираючи піт з обличчя.
Дідок-прочанин іде поз нивку стежкою, що звертає вбік з великого Єрусалимського
шляху. Прочанин важко дише і налягає на ціпок, ідучи, бо день душний. На ціпку вгорі
прив'язана тиковка хилитається порожня і калатає. Чоловік, що працює, оглянувся на
мить, почувши ге калатання, але зараз же нахилився знов до праці.
Прочанин
(спиняється коло працівника)
Благослови господь твою роботу,
мій брате!
Працівник мовчить, не одривається від роботи і не дивиться на
прочанина.
(Прочанин тихо до себе.)
Він, либонь, глухий.
(Голосніше.)
Мій друже!
Благаю ревне, дай мені водиці!
Хоч я ще й небагато увійшов,
а вже всю воду випив,— душно, бачиш,
а тиковка мала.
Чоловік
(показує на кухоль з водою, захований у бур'яні)
Он, можеш взяти.
Прочанин
(жадібно приникає до кухля і довго п'є; потім, напившись)
Нехай господь тобі продовжить віку,
що ти мене порятував.
Чоловік знов не подає знаку, що чув сі слова.
Скажи,
де ти береш тут воду? Я піду
та й наберу собі й тобі. Куди тут
по воду йти?
Чоловік
Туди.
(Показує мотикою в той бік, звідки прочанин прийшов,
і знов нахиляється до праці.)
Прочанин
Назад… Ну, знаєш,
мій синочку, пробач мені, старому,
Леся Українка. На полі крові 2