Коли ж настало літо, [Данило й Василько], зібравшись, пішли на Галич, на Михайла і [сина його] Ростислава. Але ті удвох заперлись були в городі; і угрів безліч було в нього, [Михайла]. Отож, і вернувшись, [Данилой Василько] пустошили удвох довкола Звенигорода. І город вони хотіли [взяти], але не взяли, бо була свята Богородиця в нім, чудотворна ікона 145.
Тої ж осені замирилися вони оба [з Михайлом].
Коли ж настала весна, рушили вони удвох на Ятвягів. І прийшли вони до Берестія, [але] ріки наводнилися, і не змогли вони йти на Ятвягів. Данило сказав: «Не гоже є держати отчину нашу крижевникам-темпличам, тобто соломоничам» 146. І пішли вони на них із великою силою, узяли город [Дорогичин] місяця березня, і старійшину їх Бруна схопили, і воїв 147 захопили, і вернулися обидва 148 у Володимир.
Данило ж у тім самім році пішов на Михайла [Всеволодовича] на Галич. І вони, [Михайло, син його Ростислав і угри], просили миру [і] дали йому Перемишль 149.
А по тім році Данило-таки навів на Кондрата литву — [князя] Миндовга [та] Ізяслава [Микулича] Новгород [ок] ського.
У той же час Данило пішов був із братом своїм в Угри до короля [Бели], бо той кликав його на честь.
У той же час рушив був Фрідріх-цесар на герцога [Фрідріха] війною, і мали намір Данило з братом Васильком піти герцогові на підмогу, але король заборонив їм, [і] вони вернулися в землю свою .150
А потім прийшов Ярослав [Всеволодович] суздальський і забрав Київ од Володимира [Рюриковича]. Не можучи його держати, він пішов назад до Суздаля 151. І взяв [Київ] од нього Михайло, а Ростислава, сина свого, він зоставив у Галичі. І відняли вони од Данила Перемишль.
Був тоді межи ними іноді мир, іноді війна. І коли Ростислав пішов у [Рожнє?] поле, то за божою поміччю прийшла вість Данилові, який перебував у Холмі, що Ростислав виступив на Литву зо всіма боярами і кінниками. І коли се прилучилося, вийшов Данило з воями із Холма, і був він на третій день у Галичі, і радо його прийняли городяни.
Коли ото він під'їхав під город і сказав їм: «О мужі-городяни! Допоки ви будете терпіти іноплемінних князів владу?», —то вони, вигукнувши, сказали: «Се єсть державець наш, богом даний!» І пустилися вони [до нього], яко діти до отця, як ті бджоли до матки, як [олені], спраглі води, до джерела.
Єпископ же Артемій і двірський Григорій [Васильович] 152 не давали йому [увійти до Галича]. Але, побачивши, що не можуть удвох удержати город, вони [удали], малодушні, | ніби й вони готові передати город. Вийшли вони обидва зі сльозами на очах і з усміхненими лицями 153, — бо не мали влади княжіння свого, — і, облизуючи уста свої, сказали тоді удвох поневолі: «Прийди, княже Данило! Візьми город!»
І Данило увійшов у город свій, і прийшов до [церкви] пречистої святої Богородиці, і взяв стіл отця свойого, і на знак побіди поставив на Німецьких воротах хоругов свою.
А назавтра прийшла до нього вість, що Ростислав рушив був до Галича, але, почувши про взяття города, утік в Угри по путі, котрою йдуть на Борсуків діл. І прийшов він до Бані 154, що зветься Род на, і звідти пішов в Угри.
Бояри ж, прийшовши, упавши до ніг його, [Данила, і] просячи милості, [говорили]: «Завинили ми перед тобою, іншого князя держали». А він, одповівши, сказав їм: «Милість ви дістали, та знову сього не вчиніть. Щоб не попали ви в гірше».
Данило тим часом, довідавшись про вступ їх, [військ Ростислава, в землю Галицьку], послав на них воїв своїх, і вони гнали вслід за ними до Гори 155, і вернулися.
Побоїще Батиєве 156
У рік 6745 [1237]. У ті ж часи прийшли безбожні ізмаїльтяни, які раніш билися з князями руськими на Калках 157. Перше нашестя їх було на землю Рязанську, і взяли вони город Рязань списом. Вивівши хитрістю князя Юрія [Інгваревича], вони повели його до [города] Пронська 158, — бо княгиня його в той час була в Пронську 158, — вивели княгиню його хитрістю і вбили Юрія-князя і княгиню його. І весь народ перебили, і не пощадили [навіть] дітей — до немовлят.
Кир Михайлович же утік із людьми своїми [із Пронська] до Суздаля і розповів великому князю Юрієві [Всеволодовичу] про навалунашестя безбожних агарян. Це почувши, великий князь Юрій послав [проти них] сина свого Всеволода з усіма людьми, і з ним [пішов] кир Михайлович.
Батий же ринувся на землю Суздальську. І стрів його Всеволод біля [города] Коломни 159, і билися вони, і багато упало із них з обох [сторін]. [І] переможений був Всеволод, і прибіг Всеволод у Володимир з невеликою дружиною 160, [і] розповів отцю про битву, що була з [ворогами], які ринулися на землю і городи його.
І Юрій-князь, зоставивши сина [ свого у Володимирі і княгиню [Огафію], вийшов із города. І збирав він навколо себе воїв, але, не маючи сторожів, застигнутий був зненацька беззаконним Бурондаєм, — весь город [Суздаль] він спустошив, а [згодом] самого князя Юрія вони вбили.
Коли ж Батий стояв коло города [Володимира], борючись кріпко за город, вони, [татари], облудно говорили городянам: «Де є князі рязанські, і ваш город 161, і князь ваш великий Юрій? Чи не наша рука, схопивши, його смерті оддала?»
І, почувши про се, преподобний Митрофан, єпископ, став говорити зі сльозами до всіх: «Чада! Не убоїмось облуди нечестивих і не візьмемо собі в ум тлінне се і скороминуще живоття, а про інше, не скороминуще життя подбаємо, про життя, яке з ангелами. Якщо навіть город наш вони, захопивши, списом візьмуть і смерті нас оддадуть, я про те, чада, поручником є, що вінці нетлінні ви од Христа бога дістанете». І згідно з цим словом, почувши [його] всі, стали вони кріпко боротися.
А татари пороками городські стіни били, стрілами без числа стріляли. Побачивши це, що все сильніше в битві вороги налягають, князь Всеволод убоявся, — бо ж сам він був молодий, — сам із города вийшов з невеликою дружиною, несучи з собою дари многії: він бо надіявся од нього, [Батия], життя дістати.
Але він, як той розлючений звір, не пощадив юності його, велів перед собою зарізати і город увесь вибив. А коли єпископ преподобний вбіг у церкву з княгинею і з дітьми, то повелів нечестивий вогнем [храм] запалити. І так душі свої оддали вони в руки богові 162.
Коли він вибив город Володимир і пограбував [інші] городи суздальські, то прийшов до города Козельська. [А] був у ньому князь молодий, на ім'я Василій. І довідався нечестивий, що помисел сильних духом мають люди в городі, — словами облудними город не можна було взяти. Козляни бо вчинили раду — не здатися Батию, сказавши: «Хоча князь наш молодий є, та положимо життя своє за нього. І тут ми славу сього світу здобудемо, і там небесні вінці од Христа бога дістанемо».
Татари, отож, билися за | город, маючи намір узяти город. Розбивши городську стіну, татари зійшли на вал, і козляни ножами різалися з ними. А тоді вчинили вони раду — вийти на полки татарські. І, вийшовши з города, посікли вони пращі їх, [а], напавши на війська їх, убили із татар чотири тисячі, і самі теж побиті були.
Батий же взяв город, вибив усіх, і не пощадив [навіть] од дітей до немовлят. Про князя Василія [нічого] невідомо, але деякі говорили, що він у крові утонув, — і він же молодий був 163.
Тому-то в татар не сміють його, [цей] город, називати Козельськ, а [називають] «лихий город», бо вони билися за нього сім неділь, бо з-поміж татар [козляни] вбили трьох синів темничих 164, і татари, шукавши їх, не змогли їх знайти мертвих серед множества трупів.
Батий же, взявши Козельськ, пішов у землю Половецьку, а звідти став посилати [війська] на городи руські. І взяв він город Переяславль списом, вибив його увесь, і церкву архангела Михаїла сокрушив, і начиння церковне незчисленне срібне й золоте, і дороге каміння узяв. І єпископа, преподобного Симеона, вони убили.
У той же час послав він [війська] на Чернігів. Обступили вони город великою силою, і Мстислав Глібович, почувши про напад на город іноплемінних, прийшов на них зо всіма воями. Билися вони, переможений був Мстислав 165, і безліч із воїв його побито було, і взяли вони город, і запалили вогнем. Єпископа [Порфирія] вони зоставили живим і одвели його в Глухів.