Галицько-Волинський літопис

Коли Данило приїхав до Перемишля, Олександр, не видержавши, побіг, і в тій погоні [воєвода] Шелв поранений був, — а був він хоробрий, — і в великій честі помер. Невірний же [боярин] Володислав Юрійович, що з ними 113 змову вчинив, гнав його, [Олександра] , аж до [города] Санока ; [до] Воріт Угорських.

І спасся втечею Олександр, залишивши все майно своє, і, отож, прийшов в Угри. А прийшов він до Судислава [Бернатовича], — бо Судислав тоді перебував в Уграх, — і Судислав, узявшись [за діло] , прийшов до короля Андрія і навів короля угорського Андрія [на Данила].

І прийшов же король Андрій і з сином Белою, і з другим сином Андрієм до [города] Ярославля 114, але боярин Давид Вишатич і [воєвода] Василій Гаврилович, що [були] од князя Данила в Ярославлі, заперлися. І хоча угри билися, допоки й сонце зайшло, одбили вони їх од города.

Увечері [ярославці] вчинили раду, [і] Давид переполошився, бо теща його, [жона] кормильця Нездила, — він же матір'ю своєю називав її, — була вірна Судиславу [і] віщувала йому, [зятеві]: «Не зможеш ти вдержати город сей». Тим часом Василько [Гаврилович] говорив йому: «Не погубімо честі князя свойого, тому що рать ся не зможе город сей узяти». А був він мужем сильним і хоробрим, але Давид не слухав його, все одно хотів здати город, хоча [боярин] Чак приїхав з угорських полків [і] сказав йому: «Вони вже не зможуть вас узяти, бо вельми є побиті». Так що Василько кріпко боровся, щоб не здати города, але він, [Давид], страх маючи в серці, усе одно здав город, а сам вийшов цілим зо всіма воями.

І король, узявши Ярославль, рушив до Галича. При цім [боярин] Климята з [города] Голих Гір утік од князя Данила до короля, а за ним усі бояри галицькі передалися 115.

Звідти, [із Галича], король рушив до [города] Володимира. в І коли він прийшов до Володимира, він, здивувавшись, ска)зав: «Города такого не знаходив я навіть у німецьких землях», — такий він був з оружниками, що стояли на нім 116: блищали щити і оружники [в броні], подібно до сонця. [Воєвода] ж Мирослав був у городі; колись-таки він був хоробрим, а тоді, бог зна [чому], помутився він умом, учинив мир із королем без згоди князя Данила і брата його Василька, а за умовою оддав Белз і Червен Олександру [Всеволодовичу]. Король же за порадою невірних галичан посадив у Галичі сина свого Андрія.

А Мирослав запирався [потім перед Данилом і Васильком], мовляв: «Не здав я Червена за умовою», — бо мав він велику нагану од обох братів: «Пощо ти мир учинив, коли був ти з великим військом?»

Оскільки король стояв коло Володимира, то князь Данило узяв велику здобич, спустошуючи довкола Белза 117. Король тим часом вернувся в Угри.

Володимир же [Рюрикович київський] послав [посла] до Данила, кажучи: «Іде на мене Михайло 118. Поможино мені, брате!» І коли Данило прийшов учинити мир межи ними обома, то Данило з Руської землі 119 взяв собі частину — Торчський — і тоді дав його дітям Мстиславовим120, шурятам своїм, сказавши їм: «За доброчесність отця вашого візьміте і 121 держіте город Торчський».

По тих же літах двинув рать Андрій-королевич на Данила і пішов до [города] Білобережжя. А [боярин] Володислав [Юрійович] їхав у сторожі од Данила з Києва. І стрів він рать у Білобережжі, і билися вони через ріку Случ, і гонили [угри] їх до ріки Деревної.

Із лісу Чортового прийшла вість до Києва Володимиру і Данилові од Володислава, і сказав Данило-князь Володимиру: «Брате! Знаючи про нас обох, вони йдуть на нас. Пусти мене, хай піду я їм у тил». Вони тоді, довідавшись [про це], вернулися до Галича.

Данило ж з'єднався із братом [Васильком] і догнав їх коло [города] Шумська, і перемовлялися вони обидва з ними через ріку Велю. А з королевичем [Андрієм] був Олександр [Всеволодович], і [воєвода] Гліб Зеремійович, та інші — князі болохівські 122, і угрів безліч. Коли ж побачився Данило через ріку Велю з королевичем, то сказав він одне слово похвальне, що його бог не любить 123. А назавтра перейшов він ріку Велю на Шумськ і, поклонившись богу і святому Симеону 124 [та] приготувавши до бою полки свої, рушив до [города] Торчева.

Довідавшися ж [про це і теж] приготувавши до бою полки свої, Андрій-королевич рушив супроти нього, сиріч на січу. Він ішов по рівнині, а Данилові й Василькові [треба] було з'їхати з високих гір. І деякі ж заперечували: «Хай би стали ми на горах», — вони були проти того, щоб сходити. Данило тоді сказав, як ото писання говорить: «Той, хто зволікає на битву — боязливу душу має» 125, — [і] заставивши їх, він поспішив зійти на них.

Василько при цім ішов проти угрів [праворуч], а Дем'янти-сяцький та інші війська многі йшли ліворуч, а Данило йшов своїм полком посередині. Полк же його був великий і виладнаний був із хоробрих людей із ясним оружжям, і вони, [угри], бачачи [їх], не хотіли зітнутися з ним, а повертали на Дем'яна та на інші полки.

Але приїхали соколи, стрільці [Данилові], і не видержали люди [Андрієві] — вони побили їх, і ті прийшли в замішання. Дем'ян тим часом зітнувся з Судиславом [Бернатовичем], а князь Данило заїхав у тил їм і [вої його] кололи їх. Дем'ян же подумав, що то все вороги є, і побігли [люди Дем'янові] перед ним, [Данилом]. А Данило ввігнав списа свого в противника, та спис зламався, і він видобув меча свого, і, поглянувши сюди й туди, побачив, що полк Васильків стоїть, добре борючись і угрів ганяючи. Видобувши меча свого, він рушив братові на підмогу і багатьох поранив, а інші ж од меча його умерли. З'єднавшись із [воєводою] Мирославом і побачивши, що угри збираються [докупи], вони поїхали на них удвох, і ті, не видержавши, побігли. Та приїхали другі [угри], і вони зітнулися [з ними], і ті не видержали. А вони обидва, ганяючись, розлучилися. Потім же [Данило] бачив, що брат його добре бореться — і сулиця його була кривава, і ратище посічене ударами мечів.

У рік 6240 [1232] 126 А тоді знову Гліб Зеремійович, зібравши о угрів, приїхав на полк Васильків. І Данило приїхав до них | і спонукував їх, та ні одного не бачив серед них войовника, лише отроків, що держали коней. Вони ж, [угри], впізнали його і хотіли мечами порубати коня його. Та милостивий бог без рани виніс його з-поміж ворогів, — тільки ото гострим кінцем меча було відтято шерсті на стегні коня його. І, приїхавши до них, [своїх полків], він спонукував воїв своїх їхати на них.

Васильків полк гнав угрів до [самих] станів, і стяг королевичів вони підрубали були, а інших багато угрів утікало, аж у Галичі вони стали.

А коли стояли ці на горі, а ті — на долині, і Данило й Василько заставляли удвох людей своїх з'їхати [вниз] до них, то бог так зволив за гріхи [наші]: повернула дружина Данилова навтікача. Але вони, [угри], не одважились гнатися, і не було шкоди у військах Данилових, окрім тих убитих п'яти.

Коли ж назавтра Данило зібрався [своїм військом], він не знав про брата [Василька], з ким він де є. А королевич повернув у Галич, тому що були втрати великі у військах його. Інші ж угри втекли, аж у Галичі вони стали.

І була битва велика у день той, і тих угрів упало багато, а Данилових бояр—мало. їх же імена оці були: Ратислав Юрійович, Мойсій, Степан, брат того, [і] Юрій Янович.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: