Маруся Чурай – Ліна Костенко

і дзвоником будили нічліжан.

Оце один виходить з-за собору,

доземну рясу тягне за собою.

А там і другий —

стриб через канавку,

збирає знову мідяки в карнавку.

— Оце так сон приснився у столиці,—

промовив дяк, сідаючи бочком.—

Що вариш ти вареники в криниці

і жовте листя ловиш друшляком.

Удрав шпака, як кажуть, знакомито.

Що ж, можна спати і на цій стежі,

якби ж мені не ставили копито

на саму грудь ці праведні мужі.

Пошарудівши у сухому листі,

дістав з торбини пучку тютюну.

— От,— каже,— кляті,— каже,— чорноризці;

Сон перебили. Вже я не засну.

Сиджу, дивлюся,— вік прожив на світі,

на те гніздо у тому верховітті

та й думаю: дурний ти чоловік,

що от прожив на світі цілий вік

і, наловивши повну душу гав,

гнізда собі ти так і не зібгав.

…Колись в селі, що зветься Темногайці,

а йшов мені тоді двадцятий рік,

мене хотіли прикрутить при Гальці.

Хвалити бога, вирвався і втік.

А ще колись, за Дідьковою Греблею,

під Києвом, отут, на Ірпені,

я знов притульним затишком погребував,

а вже й під сорок гухнуло мені.

Любив я панну, Птимченко-Заглобську.

Уже й надхмарні замки будував.

«О рани Єзу, пан муві по-хлопську!» —

сказала панна. Я зрезигнував.

Ну, та й нічого. Так мені і треба.

Немає щастя, — можна жити без.

В душі людській, крім видимого неба,

є одинадцять всячеських небес.

Був регентом, і був я канархистом.

Любив людей і обминав юрму.

І відзначався коромольним хистом —

несклонностью к духовному ярму.

Пізнав любов, пізнав я і ненависть.

Гарячий був, доходив до нестям.

Колись я жив. Тепер я розминаюсь

з людьми, з лісами, з небом і з життям.

Дорóгу маю, ту єдину втіху.

Лахва дякові, поки не зима.

Ото таке — цвірінь та в стріху.

А що, як стріхи власної нема?

Бував я скрізь. Душа у мене боса.

Пройшла тернами множества земель.

І брагу пив, напарену із проса,

мальвазію також і мушкатель.

В тюрмі варшавській був я кілька діб,

жував у Празі семидальній хліб,

в Молдові їв солодкий виноград,

ногами зміряв всенький Семиград,—

та у якій не був я стороні,

щось наче завжди плакало в мені:

іди туди і віку там дожий,

у землю рідну, де ти всім чужий.

Мандрівний дяк, по світу волочуся,

не маю ні родини, ні рідні.

Зустрів тебе та якось і незчувся,—

так на душі потепліло мені!

Ти скоро підеш, дівчино, додому,

в свою Полтаву, до тії ріки.

А там якомусь хлопцю молодому,

мабуть, твої вже сняться рушники.

Щастить же людям. Ех, ти, дяче, дяче!

Не був би ти самотній на віку,

якби хоч раз в судьбі своїй бродячій

зустрів колись ти дівчину таку!

Не подивуй, коли я раптом зникну,

Боюсь печалі, що до тебе звикну.

…Десь в било б’ють за звичаєм пустельним.

Оце такий тепер у Лаврі дзвін.

Так били в било перші преподобні,

коли ще ліс був богу до колін.

Коли іще в розбійницьких печерах

валялись просто то кістки, то череп.

І не було ні мурів, ані брам,

лише на зрубі зарості малини

і перший ветхий дерев’яний храм

з престолом ще із каменю і глини…

Тепер у Лаврі — де вже ті ліси?

Де молитовна тиша над лісами?

Лише Дніпро, брат вічності й краси,

тече в лугах тих самих і так само.

А над Дніпром, на цій святій горі, —

тут ціле місто, з гутами, ровами,

з надбрамними кремезними церквами,

з монастирями вже в монастирі.

Аж страх бере. Стоїть новоприбулець,

ніде не втрапить, поки не спитав.

Самих тут келій — кілька добрих вулиць.

Самих церков — на кілька тих Полтав.

Якби не дяк, то що б я і робила?

Він знає все, сивесенький спудей.

…Пустельник б’є в пустельне било.

А в цій пустелі — тисячі людей.

Тут є такі, що трохи чи не плазом.

Сліпі, німі. Із кармазинах є.

Чи нас господь почує усіх разом,

коли так просить кожен про своє?

А я ж прийшла з такого далеку!

Тут, кажуть, є стара як світ

больнична церква при шпиталику,

десь там біля святих воріт.

Давно колись, по всіх превратностях,

як каже дяк, її возвів

при Лаврі, бувши тут привратником,

один з чернігівських князів.

То люди йдуть оце й понині,

бо, кажуть, ніби легшає людині,

як пом’янути саме в ній,

у тій церковці кам’яній,

своїх померлих… Пом’яну

і попелом розвіяного батька…

і матір, що звела я у труну…

Тих, що душа не виговорює…

Гордія… Ганну і… Григорія…

Мені б молебень відслужити.

Жива, то якось треба жити.

* * *

…Останню ніч то ми уже й не спали.

І знов ченці на ноги наступали.

Бухикав дяк, і дощик моросив.

Ото, мабуть, грязюку розмісив!

Зітхає дяк, бурмоче: — Ех-хе-хе!

Холодний світ, бодай йому лихе.

В життя приходиш чистий і красивий.

З життя ідеш заморений і сивий

Мабуть, під ранок я таки заснула.

Така мене утома огорнула! —

якийсь короткий, нечутéнний сон…

Прокинулась від крякання ворон.

Дашок дірявий, дощана стіна.

Дяка немає. Тиша. Я одна.

А на саквах лежить мені обнова —

в червоні квіти хусточка тернова.

І ранок був, і дощик моросив.

Вже й дуб ту хустку

листям притрусив…

Пора й мені. Пора й мені, пора.

Піски, піски… і синій плин Дніпра…

і ліс… і шлях… і явір… і криниця…

Куди іду?!

Хто жде мене, крім Гриця?

Кричать ключі у небі журавлині.

Кому, і що, й навіщо говорить?

Лягти під лісом, так як ті, з Волині…

І догоріть… і свічка догорить…

Але іду, розмотую дорогу.

Була на прощі, помолилась богу.

Купила в Лаврі кілька свічечок.

Зустріла добру у житті людину.

І з тих усіх дякових балачок

усе частіше згадую єдину,—

ту найсумнішу втіху, далебі:

комусь на світі гірше, як тобі.

А вже й ті села, як одні могили.

Потроху вже й доходжу до Лубен

Григорівка. Семенівка. Панфили.

Святий Григорій… і святий Семен…

ДІДОВА БАЛКА

Розділ VII

Зима старенькі стріхи залатала.

Сніги рожево міняться в полях.

На всі ворота замкнена Полтава

козацьку чату вислала на шлях.

Їх кілька душ, у них далекі очі.

Між ними Іскра і Лесько Черкес.

Сніги, сніги… Сліди ще тільки вовчі.

Порожній степ і тиша до небес.

Гризуть вудила коні з нетерплячки.

Поривчий вітер вихолку несе.

Сніги, сніги… З якої б то болячки

так тихо все? І тихо так — не все.

Ген хуторів причаєність глибока.

Он хтось іде в Полтаву з клумаком

І далина на всі чотири боки

перехрестилась чорним вітряком,

…Стара моя Полтавонько, Олтаво!

Щоразу по загладі молода.

Ох, скільки дзвонів тих одкалатало,

коли тебе пустошила орда!

І як літали стріли половецькі

і клекотіли степові орли!

Минулих літ великодні мертвецькі

тебе густим мовчанням облягли.

І що лишалось від твоєї вроди?

Безлюдних дворищ виляглі тини,

між попелищ некопані городи,

де рили землю дикі кабани.

А потім знов на тому потолоччі,

несіяні, мов квіти і трава,

пробились люди і протерли очі,—

Полтавонько, ти все-таки жива?!

Плакучі верби сплакали у воду

гірку пилюку одболілих літ.

З підземних нір зацьковану свободу

попідруки ти вивела на світ.

Позаростали рутою руїни.

І знов твій голос тугою примовк.

В твоїх лісах, над водами твоїми

своїм богам молився князь Витовт.

Зминули дні. Ти старшала роками.

Ішла у небо і вростала в грунт.

Тебе обняв залізними руками

чужий король, неситий Сигизмунд.

І знову, знову, знову під’яремна!

Чи вже собі ми ради не дамо,

що й Вишневецький, виродок Ярема,

свій власний кат, запріг тебе в ярмо?!

І знову захід — наче багряниця.

І знов надія в розпачі оман.

Де впав Павлюк, там виріс Остряниця,

і всі кайдани розірвав Богдан!

І знову лихо. Не пройшло і году,—

у Білій Церкві складено угоду.

І знову ти лишилась на поталу,

і знову панство суне на Полтаву.

Щоб знов тебе поставити навколішки,

щоб ти була рабою, як колись.

Он знову люди з хуторів навколишніх

в твою фортецю степом потяглись.

Іде, біжить — усе, що є живого.

Жене корів, кульгає до узбіч.

О давнє місто, звикле до облоги,

яка тривожна буде в тебе ніч!

…Козацька чата дивиться на шлях,—

по самий обрій порожньо в полях.

Тепер пани хай пройдуть хоч облавою,

то вже стоять покинуті двори —

людські осади за Полтавою,

поодинокі хутори.

Пустеля, степ…

ворон голодні гвалти…

Нема кому із ким заговорить

Лише димок із Дідової Балки

курить собі у небо та й курить…

Там дід живе, той самий дід Галерник,

немрущий дід, самітник і химерник,

що, років двадцять бувши у неволі,

уже ж коли вернувся, а й тепер,

що не різьбить,— у нього мимоволі

подібне до манесеньких галер.

Ложки, ковганки, різні голянички,

миски косарські з вухами, сільнички.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( 1 оцінка, середнє 5 з 5 )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: