Сніг у Флоренції – Ліна Костенко

О боже правий! За що така злоба?

Ти ж клеветою осквернив уста.

Сновидець я. Не гріх це, а хвороба.

Якщо й ходжу вночі, то неспроста.

В роду у мене всі вночі ходили.

Яка там дірка? З даху на карниз.

І всі були не те, що ти — худими.

І жоден предок не звалився вниз.

А ви, гладкі яриги, пудофети,

важкі на мисль, глухі на солов’я, —

ти ви ж вночі усі як захропете,

хіба ж на місяць дивитесь, як я?!

Перший монах

Прегарні прачки на ріці Луарі.

Отож і місяць світить все туди.

Крохмальний чепчик, очі карі,

і руки аж рожеві од води!

Брат Домінік

Мій слух терзають натяки гріховні.

Мені, ченцеві, чи до прачок тих?

Якщо й ходжу, — це тільки місяць вповні

мене веде на віжках золотих!

Перший монах

А як тебе над річкою зловили,

ти вже хотів стрибати до човна.

На тому боці всі собаки вили, —

он, сходить вже

(показує на місячне півколо), —

це теж його вина?

Брат Домінік

Ні, mea culpa, це моя провина.

Коли зі мною коїться таке,

з водою миска ставитись повинна

мені в ногах у келії.

Другий монах

Яке!

І що тоді?

Брат Домінік

А я, не мавши тари,

в холодну воду не вступивши в сні,

ото добіг до самої Луари

і вже аж там прокинувся в човні!

Другий монах

То з тебе ж треба виганяти біса,

щоб ти отак не бігав по ночах!

Чортик

(зі сховку раптом визирнувши, хитро)

Якщо мене і виженуть, не бійся, —

На тому боці ждатиму в корчах.

Монахи наполохано сахнулись. З них другий нестатечно дременув.

А перший, зберігаючи поставу, усе ж таки заквапився іти.

Брат Домінік, поштиво склавши руки, прислухався, і віддалився теж.

Сузір’я яблук світяться крізь листя.

На лаві темний силует Старого.

Все западає в морок. Сходить місяць.

Бринять у тиші пилочки цикад.ДІЯ II

І ось тоді, під місяцем уповні, на дерев’яних ребрах риштувань

з’явився знову Чортик волохатий. Уламок дзеркальця потерши об коліно,

навів його на місяць і пускає по всьому саду зайчики магічні.

Висвітлює дерева, обрис муру, надбиті плити, статуї святих.

І потаємну стежку в бузині, і дірку в мурі, каменем прикриту.

Магічне коло місячного сяйва спиняється на постаті Старого.

Старий здригнувся — хтось торкнув зненацька його плече.

Високий Флорентієць в ліловому плащі схиляється над ним.

Флорентієць

Чого ти тут сидиш?

Старий

Куди ж мені іти?

Флорентієць

Є в тебе дім і щось на світі рідне?

Старий

На тому світі є. Там всі мої світи.

І вся моя рідня.

Флорентієць

На тому. А деінде?

Старий

Деінде? Де-не-де хтось, може, й не забув.

Деінде? Де-не-де хтось, може, і лишився.

Флорентієць

Хто ти, старий?

Старий

Мене немає. Був.

Під вітром часу камінь розкришився.

Флорентієць

Хто ти, старий? Назви своє ім’я.

Старий

Джованфранческо Рустичі.

Флорентієць

Отямся!

Джованфранческо Рустичі — це я.

Славетний скульптор. Був ним і зостався.

А ти… Ти привид. Ти страшний фантом!

Безумний старче, моторошна тіне!

(Магічний промінь заметавсь між ними, вихоплює із темряви обличчя —

то молоде й красиве Флорентійця, то маску старості. Вона йому страшна)

Старий

Ні, я не привид. Ні, я не фантом.

Ти — молодість моя, а я — твоя руїна.

Флорентієць

(самими побілілими губами)

Я… молодість твоя?.. А ти… моя руїна?!

То це я що, отак себе зносив?

Весь розчинився в цьому страховітті?

Старий

Так, я твоє завершення на світі.

Я наслідок усіх твоїх зусиль.

Флорентієць

Які ж то мали бути землетруси,

щоб так на мене обвалився час?!

Старий

Марнота днів, убитих на спокуси.

Хто може врятувати нас від нас?

Флорентієць

(із відчаєм, із невимовним болем)

Якби ми знали, о, якби ми знали,

що буде з нами, о, що буде з нами…

Статуї у глибині саду

(повторюють цей зойк печальною луною,

у небо звівши руки кам’яні)

…Що, буде з нами, о, що буде з нами!..

Флорентієць

А весь мій труд? А всі мої скульптури?

Як ти потрапив у містечко Тур?

Старий

Мистецтву не страшний ні час, ані тортури.

Не час йому страшний… Немає тих скульптур.

Флорентієць

Ти їх продав? О непрощенна скнарість!

Чи, може, я нездарно їх створив?

Невже мені судилося на старість,

щоб я отак з собою говорив?!

Ні, ти не я! Такого буть не може,

щоб це був я через десятки літ.

Твоє обличчя на моє не схоже.

Ти хтось чужий. Ти просто якийсь дід.

Сидиш собі на монастирській лаві.

Дрімаєш, стогнеш, як усі старі.

А я — я скульптор в почестях і славі!

Я жив при королівському дворі.

Я мав палац з колонами й фронтоном.

Давав бенкети на півста персон.

Мій дім в Парижі славився бонтоном,

і кілька грацій стерегли мій сон.

Я гроші кидав жменями у кошик,

що для старців там висів на скабі.

Старий

(жебрацьким рухом простягає руку)

Подай мені, убогому, хоч грошик!

Подай хоч грошик з тих своїх скарбів!

Флорентієць

Прости, я справді щось не тим хвалюся,

Я ж не лише достатком дорожив.

В мистецтві я…

Старий

Нічого, не хвилюйся.

Ти вже себе в мистецтві пережив.

Флорентієць

Ти, флорентійський викидню, втікачу!

Згадай мене в мої найкращі дні!

Хіба надгробний пам’ятник Боккаччо

довірили створити не мені?!

А мій Меркурій на тому фонтані?

А мармурове птаство янголят?

А Іоанн на церкві Сан-Джованні,

де хрестять флорентійських немовлят?

Мій перший твір! Мій вистражданий. Досі

я пам’ятаю жар того литва.

Усе було — талант, уміння, досвід.

Чому ж такі сумні мої жнива?

Хто я тепер?! Бездомний чоловіче,

чого сидиш тут поночі в саду?

Старий

Духота вдень. Од спеки худнуть свічі.

Повечоріло. В келію піду.

Флорентієць

Твоїй душі у келії не тісно?

Ти ж із палацу в келію прибув.

Притулок. Тиша. Коників фортіссімо.

Різець в руці держати не забув?

Старий

Та щось роблю, коли нагода трапиться.

Та вже ж і руки не такі як слід.

Приймаю мовчки монастирську трапезу.

Дивлюсь в провалля пережитих літ.

Ченцям тут шахи вирізьбив. Абат

собі на гріб янгелика замовив.

Та ще потроху доглядаю сад.

Отут я й стану деревом зимовим.

Флорентієць

Ти ж вчився в знаменитому Саду!

Був другом і сучасником да Вінчі!

Де ж я себе колишнього знайду?

Як страшно доля глянула у вічі!

О, пригадай Флоренцію — ті храми,

садів Сан-Марко виноградний мур,

де наш синьйор Лоренцо Незрівнянний

для нас відкрив славетний Сад Скульптур!

Зайди в той Сад, заглянь в тінисті гроти,

зустрінь себе в майстернях тих,

де ми в часи насильства, підступу й підлоти

мистецтвом ушляхетнили уми!

Старий

Його нема. Той Сад уже руїна.

Лоренцо вмер. І ти — уже не ти.

Лиш пам’ять, наче дівчинка наївна,

все хоче ляльку в попелі знайти.

Флорентієць

Які були там витвори мистецькі!

І все для нас натура і модель —

етруська ваза, музи давньогрецькі,

античні маски, римська капітель.

В тіні олив, закохані в Елладу,

де птиця Фенікс ще раз ожила,

ми, юні пташенята того Саду,

пили мистецтво з першоджерела!

Упало яблуко. У місячному крузі — цвіте мигдаль рожевий і троянди.

Крислате дерево. На дереві із гнізд, як пташенята, виглядають хлопчики.

І дев’ять муз, прекрасних і струнких,

ведуть круг них свій витончений танець.

В тому Саду ми брались до науки

і перші лаври скубли на вінок.

Всі дев’ять муз, узявшися за руки,

навколо нас водили свій танок.

Он подивись, які ми жовтороті!

Тих пташеняток бачиш у гнізді?

Ти — Рустичі, а він — Буонарроті,

адже ви разом вчилися тоді!

І наш синьйор, музика і дотепник,

тиран, поет, філософ і купець,

любив його, прихильний був до тебе, —

він знав, із кого виросте митець!

За хист натхненний і за труд воловий.

що кожен з вас ним юність надривав,

йому — червоний, а тобі — ліловий

оцей ось плащ синьйор подарував.

То як же сталось, як же все це сталось,

яких зазнав ти злигоднів і втрат,

що з тих Садів

потрапив ти на старість

у цей убогий монастирський сад?

Що привело тебе у цю обитель?

За що в житті так тяжко не прощен?

Святий Мартин, жебрацький покровитель,

з тобою тут поділиться плащем.

А ти ж міг бути велетнем, ти міг!

Старий

(печально похитавши головою)

У мене в пам’яті йде сніг…

(Сніг падає на вже порожні гнізда, і Музи порозходились навшпиньках)

Флорентієць

Причім тут сніг? Флоренція — Фйоренца,

квітуча тобто. Лілія в гербі.

А сніг там рідко. Звідки ж він береться,

що він іде у пам’яті тобі?

Чого ж у тебе в пам’яті не йде твоя молодість?

Чого у тебе в пам’яті не йдуть твої скульптури?

Старий

Не муч, не згадуй, одійди, замовкни!

Що взагалі в житті було моїм?!

Я весь мій вік залежав од замовників

і те створив, що треба було їм.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: