Сніг у Флоренції – Ліна Костенко

Ото біда, сполохав кажана.

Світанок скоро, треба буде змиться.

(Наводить світлий промінь на Старого)

Ану, цікаво, що він там шепоче?

Старий

(долоні склавши, наче для молитви)

Сан-Марко, Сан-Джованні, Санта-Кроче.

О Фіоренца, щастя моє, горе!

Санта-Марія дель Фіоре,

Санта-Марія дель Фіоре!..

Чортик

Дивак старий, чи випив двісті грамів?

Шепоче назви флорентійських храмів.

Старий

Сан-Спіріто, Сан-Сальві, Сан-Міньято,

Сантіссіма Аннунціата.

Лунгарно, Арно… чи прожив я марно?

Чортик (здивовано)

Шепоче річку!

Старий

Арно, Арно, Арно!

Етруська пристань, лілія долин.

Долинь до мене здалеку, долинь!

О Фіоренца, щастя моє, горе!

Санта-Марія дель Фіоре,

Санта-Марія дель Фіоре…

Флорентієць

(скорботно нахиляється над ним)

Ти молишся?

Ти молишся.

Молись.

А ти ж покинув все оце колись.

Старий

Я не один. Не я один. А Данте?

Він теж молився іншим небесам.

Флорентієць

О, не порівнюй, Данте був вигнанець.

А ти втікач. Ти сам покинув, сам!

Старий

Я вже не міг, уже не мав я змоги

терпіти всі ці війни та облоги.

Ці сутички, то голод, то чуму,

коли не знаєш, хто за що й чому.

Все гризлися, усе когось бороли.

Хіба я проти істини грішу?

Я обгорілий труп Савонароли

із юності у пам’яті ношу!

Ми тільки й знали — страти, індульгенції,

республіка, монархія, чума.

Та я усе зробив би для Флоренції,

але ж умов для праці там нема!

Бо що створити можна в одурінні

у цих капканах герцогських столиць,—

то прославляй синьйора Содеріні,

І то знову перед Медичі стелись.

Я ж другом був великого да Вінчі,

я ж вчився в знаменитому Саду!

Я ж народився, щоб творити вічне,

аж поки сам у вічність перейду.

Я ж був готов за стіни ті вмирати,

але не міг там жити навідріз,

як ще один германський імператор

І нам ще одного Медичі привіз!

Флорентієць

Між іншим, дехто вибирав не втечу,

хоч міг так само звіятись, втекти.

Буонарроті захищав фортецю.

Чи, може, він бездарніший, ніж ти?

Старий

Буонарроті інший. Він подвижник.

На ньому все, оскільки він Атлант.

А я хотів свободи хоч на тиждень,

я так боявся змарнувать талант!

Мені огидні всі оці баталії,

я задихаюсь, коли щось горить.

В цій на шматки розтерзаній Італії

я вже не міг ні жити, ні творить!

І я пішов, я виїхав, я згоден

був до Парижа пішки добрести.

І тільки згодом, тільки згодом, згодом

я озирнувся на оті хрести.

Душа стомилась піднімати брили.

Мені б забути всіх уже і все!..

Та тільки там… до отчої могили…

чи хоч хто-небудь квіти принесе?

Свойого неба не замінить жодне.

Без тих коханих обрисів і рис

я почорнів, як дерево жалобне,

в чужій землі усохлий кипарис!

Мого життя лишилося на денці.

І рад вернутись, та нема вже сил…

Флорентієць

Ти молодість залишив у Флоренції.

Вона поплаче біля тих могил.

(Сутемні статуї, печально склавши руки, неначе тихо моляться в саду,—

магічним сяйвом висвітлена кожна)

Старий

Скажи, а де тепер Буонарроті?

Флорентієць

Живе у Римі. Має свій куток.

Згорбатів у труді, посивів у скорботі,

а людям чорно в роті од пліток.

Старий

Про нього завжди. Важко жить гіганту.

Усе хтось ляпне брудом з-під копит.

Бо хто не має власного таланту,

того присутність генія гнітить.

Флорентієць

Якби він, звісно, якось легше жив,

за кардинальську шапочку служив

чи хоч вдавав догідника, смиренця,—

а так його вже мають за шаленця.

Ти поки вів тут бесіди достойні,

він взагалі балакати одвик,

на пустирі Воронячої Бойні

купивши дім подалі од владик.

Він захищав республіку. При ній

фортеці зводив, щоб жила Флоренція.

Коли ж настала влада тираній,

він скам’янів. Він сам уже фортеця.

Він вже старий. Він дихає на ладан.

Він пережив облогу і чуму.

А дух його нікому не підвладен,

його талант покірний лиш йому!

Старий (із заздрістю)

Мабуть, створи-и-ив!

Флорентієць

А міг створити втричі!

Невільник він в лавровому вінку.

Всі так і ждуть, щоб він їх возвеличив,—

самих лиш пап вже кілька на віку.

Не встиг зробити Юлію гробницю,

вже папа Лев підняв свою десницю.

А там Климент,— i спробуй всім потрафить.

То Медичі, то Борджіа й Караффи.

В його душі республіка болить.

Він чує скрізь холодний подих пустки.

Де в бронзі треба деспота одлить,

там генії зникають, як етруски.

Біда служить володарям земним,

їм не потрібні сни його пророчі.

Усе життя крізь дні його і ночі

гробниця папи гналася за ним!

Старий

От бач, от бач, а я од цього втік,

бо я не міг душею покривити.

Мене прийняв і прихистив мій вік

король Франціск, мій друг і покровитель.

І, переживши дома хтозна й що,

утікши з дому до чужого краго,

я в ньому покровителя знайшов,

в житті якому рівного не знаю!

Од нього я, зболілий від образ,

почув надійне слово оборони,

що мій талант заблисне, як алмаз

його до муз прихильної корони.

Флорентієць

Але ж ти не помітити не міг,

як полум’я відсвічує в алмазі!

Старий

Ти розумієш, він палив своїх,

а я у нього підлягав повазі.

О, як мене він приязно зустрів!

Мисливець, красень, набакир корона.

Він поважав художників, майстрів,

у нього при дворі було їх цілі грона.

Були поети й музиканти там,

цвіли гірлянди преціозних дам.

Усіх країв зацьковані вигнанці

могли зустрітись в танці і в альтанці.

Була це просто золота пора

для музики, для пензля і пера.

Це після наших вічних колотнеч,

де завжди попіл змішаний з землею

ще з тих часів, як древньоримський меч

підсік етруську царствену лілею!

Флорентієць

Але у тій жасминовій альтані

хіба не пахло димом на світанні?

Чи там у вас вважалось за чесноти —

дивитись, як палають гугеноти?

Хіба і досі в пам’яті не стогне ще

оте жахливе протестантське вогнище

в той день, коли ти в’їхав у Париж?

Старий

Пече лиш те, в якому сам гориш.

Я пекло мав своє на батьківщині.

Велика річ — прихильність короля!

Я тут забув підозри безпричинні,

піднявся до почесного щабля.

Це був король великої душі.

Він на мистецтво іклами не клацав.

Не те, що наші скнари й торгаші,—

він дав мені утримання й палаццо.

При ньому я, не знаючи турбот…

Флорентієць

Прожив спокійно дев’ятнадцять год.

І що ж створив ти, мавши той дворець,

Джованфранческо Рустичі, митець?

Старий

Зробив камею, королю присвячену.

Фігурку для алеї Фонтенбло.

Так, тутті-фрутті, всяку всячину,

на щось велике часу не було.

Але вже потім, під кінець, повір,

я міг створити вікопомний твір!

Король довіру виявив мені —

звелів його воздвигнуть на коні.

У ореолі величі і влади,

на віки вічні, як митці Еллади!

Я приступив, не гаючи ні дня.

Насамперед я виліпив коня.

Але такого довелося вперше.

Я глину м’яв і грів у пальцях віск.

Бо це ж той Кінь, де мався бути вершник

Його Величність, сам король Франціск!

Це ж не якась кульгава конячина,

що возить камінь із гірських кар’єрів.

І не арабський огир сарацина,

і не квадратні коні кондотьєрів.

Я ще не знав, якого мені треба.

Шукав натуру, гідну для взірця,—

від гордих коней колісниці Феба

до племінного в стайні жеребця.

Я їх вивчав, гру м’язів, хід ногами.

Мій власний твір ввижався вже мені

у блиску золотої амальгами —

як Марк Аврелій в Римі на коні!

Он подивися, що то був за Кінь,

яка від нього велетенська тінь!

Віддалеки, у відсвітах багаття, з’являється — то слабше, то чіткіше

— величний силует Коня на постаменті.

Навколо — дев’ять преціозних дам ведуть повільний вишуканий танець,

і страусові пера, як туман, похитуються в такт, підсвічені багряно.

Флорентієць

Велика тінь, бо полум’я яскраве.

Смолисті дрова, гарно палахтять.

Так там були хоч війни, хоч заграви,

а тут же гугеноти гуготять!

Тут музи вже затягнуті в корсажі.

Але підошви в попелі і в сажі.

Чортик (єхидно)

Утік, здається, в місце підходяще,

бо тут було освітлення ще краще.

(Перестрибнув по дошках, щоб видніше)

Як у світильні обгорілий ґнотик,

уже ледь-ледь чорніє гугенотик!

Один Святий із трьох камінних статуй старечим рухом раптом нахилився

і запустив у нього яблуко. Той зник.

На постаменті — королівський Кінь.

Придворні дами рухаються в танці, мов кришталеві келихи довгасті.

Голівки — наче виплекані квіти, що у росі коштовностей ряхтять.

Флорентієць

В садах Лоренцо музи були інші.

Придворні музи — це вже наслання.

Старий

Та почекай, іще ж я не закінчив.

Ти не на них — дивися на Коня!

Флорентієць

Кінь, справді, гарний. Ну, чого ж ти стих?

Старий

Коня створив я, вершника не встиг.

Уже була і форма для лиття.

Король помер, зчинилось сум’яття.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: