сидить на лаві Рустичі, старий.
Спалахують суцвіття фейєрверків, сніп кольорових іскор над юрбою.
Невтримний шал веселощів і свята.
Уся в гірляндах пишна колісниця. На ній стоїть прекрасна Маріелла,
вона шпурляє квіти у юрбу.
Торкає струни лютні Флорентієць,
і дев’ять
карнавальних
флорентійок —
ті ж самі музи, але вже інакші,
як хризантеми в карнавальних масках, в тимпани б’ють, оточують, танцюють,
все далі відтісняють Флорентійця.
Флорентієць
(і весело, і трохи винувато)
Флоренція любила карнавали.
Я флорентієць, я любив їх теж.
Старий
О ви, що стільки часу змарнували
на фейєрверки з флорентійських веж!
На ваші п’яні гульбища, бенкети,
де кожен з вас пишався, як індик,
де ваші запопадливі поети
наввипередки славили владик!
Флорентієць
(награючи на лютні, мов не чує)
О Маріелла, Маріелла, Маріелла!
Старий
(у намаганні якось буть почутим, зіп’явсь на лаву, в пароксизмі гніву)
Спиніться, схаменіться, в гупотінні
не чуть, як наближається біда!
Вже вас немає. Вже на ваші тіні
розлив бокал кривавий тамада.
Я вам кажу. І час такий настане.
Хто що посіяв, той те і пожне.
Флоренція болить. Флоренція повстане.
Флоренція тиранів прожене.
Вона змете палаци їхні й замки,
вона такий утне їм карнавал,
що тільки чорт знайшов би там уламки
од жаху перекошених дзеркал!
Чи ви тоді отямитесь прозрівши?
Вином не скаламучуйте уми!
Бо згинете, Флоренцію призвівши
до голоду, усобиць І чуми!
Я вам кажу. Я вас молю. Я прошу.
О, схаменіться, поки ще живі!
Ви казитесь, ви тонете в розкошах.
Волаю вам — потонете в крові!
Голоси
(обурені, з танцюючого натовпу)
А це ще хто? Хапай його за поли!
Чого він тут, тягни його униз!
Ти що, як тінь ченця Савонароли,
над безтурботним натовпом навис?!
Флорентієць
(наспівує і награє на лютні)
О Маріелла!
Старий
Боже, він не слуха!
Його робітня пилом припада.
Флоренції загрожує розруха,
а він на карнавалах пропада!
Він з ними їхній. Деспоту в догоду
зліпив аж кілька непристойних пик.
Одне із двох — або люби свободу,
або залеж від милості владик!
Чого ти тут? Ти — Рустичі, ти — брила.
На що марнуєш дар свій і літа?
Не дай собі надборкувати крила,
тебе ж погубить вся ця суєта!
Лоренцо був, а ці вже — не Лоренцо.
Вони, як гусінь, об’їдять Флоренцію.
Ти робиш те, що прагне їх пиха.
Вона у них до істини глуха,
Ти думаєш, що хист твій невичерпний?
Ти ліпиш сніг.
Флорентієць
Та згинь, кажу, мано!
Старий
Всіх пиятик незмінний виночерпій,
ти чуєш — скреготнуло твоє дно!
Флорентієць
Ти не турбуйсь, там вистачить на дні ще.
Старий
Такий талант, ти міг би вразить світ!
Флорентієць
Тобі тепер зі старості видніше,
що слід мені робити й що не слід.
Старий
Чи ж довго буде молодість тривати?
А ти її розтринькав не на те!
Флорентієць
(підспівує і награє на лютні)
«Троянду треба рвати, поки вона цвіте!»
Старий
Хіба митцеві місце серед зборищ?
Спинись. Подумай. Не жадай хвали!
Флорентієць
Старий, колись усе це договориш,
десь іншим разом, бо нема коли!
Старий
Коли танцюють музи тарантелу,
чи обертом не піде голова?
Флорентієць
Створив я мармурову Маріеллу.
Та більше до душі мені жива!
(Підставив руки — прямо з колісниці йому в обійми впала Маріелла.
Вона сміється і танечним кроком веде його у танець за собою.
Вона струнка, прекрасна і жагуча. Це досконалий образ флорентійки.
«О Маріелла, лілія Тоскани!» — наспівує і грає Флорентієць)
Старий
Куди ж ти йдеш? Невже ти йдеш з юрбою?!
Флорентієць
Я цілу ніч гулятиму! Уп’юсь.
Старий
(раптово з ніжністю)
Люблю тебе, милуюся тобою!
Флорентієць
А я тебе ненавиджу, боюсь.
Тьмяніє пишне древо фейєрверка. Мітлою Чортик підмітає квіти.
І дев’ять муз у масках карнавальних відходять, озирнувшись на Старого.
Старий сидить, похилений, на лаві. Десь плюскіт весел в темряві і тиші.
Нечутно повернувся Флорентієць, спостерігає сумно звіддалік.
Флорентієць
Яка самотність! Монастирські мури.
Чиїсь надбиті плити у траві.
Ці вапною заляпані скульптури,
котрі вночі говорять, як живі.
Жаринки зір з небесної жаровні.
І той чернець, що веслами гребе.
І чорний хрест під місяцем уповні.
І цей старий, що згадує себе…
Дожив. До себе відчуваю жалість.
«В останній тузі»,— як сказав Катулл.
Колись мені, ще в юності, ввижалась
тінь Данте у Саду Скульптур.
Він теж сидів, похилений, на лаві,
додолу руки звісивши бліді,
але ж безсмертний у всесвітній славі!..
(Жест розпачу і туги в бік Старого).
Себе — таким — я уявляв тоді?!
Старий
Ось і говориш із старим тепер ти.
Флорентієць
Вже маю час. Минувся мій розгул.
Старий
«Чи я не забарився вмерти?» —
Хто це сказав?
Флорентієць
Здається, теж Катулл.
(Стих плюскіт весел. Лунко впало яблуко. Десь вдалині загавкали собаки)
Старий
Доплив чернець.
Флорентієць
Не був же я нездарою!
Старий
О, стрепенуло крильцями пташа.
Флорентієць
Що там за муром?
Старий
Круча над Луарою.
Флорентієць
Це скрикнув сич?
Старий
Або чиясь душа.
Флорентієць
О Маріелла! Плакалось, грішилось.
І кожен з нас колись на світі був.
Старий
Вона при хворій матері лишилась.
А я поїхав. Я її забув.
Флорентієць
Ти не забув. Ти думав, що забудеш.
Ти у Парижі мав їх не одну.
Старий
Мовчи, бо в серці знов її розбудиш!
Флорентієць
Вона померла. В голод, у війну.
Будинок їхній над рікою Арно
потроху зносять води прибутні.
А ту скульптуру, Маріеллу з мармуру,
десь вивезли. Вона на чужині.
Вони її украли, безборонну.
Якийсь ландскнехт повіз як сувенір.
Або продав якомусь там барону
твою любов, твій безіменний твір.
Старий
Як я різьбив ті риси дивовижні!
Було натхнення схоже на екстаз.
Я вже й пізніше, при дворі, в Парижі,
шукав її у мармурі не раз.
Усе було — і молодість, і сила,
і спокій, і достаток, і хвала.
Але вона вже більш не осінила,
вона до мене більше не прийшла…
Флорентієць
Так на таланті зрада окошилась.
Ти Маріеллу кинув у біді.
Старий
Але ж вона при матері лишилась!
Флорентієць
А хто була Флоренція тобі?
Старий
Флоренція? В якому одкровенні
пізнає правду стомлена душа?
Чи Данте, що похований в Равенні,
хоч сумнів щодо цього полиша?
Вона його судила, і цькувала,
і змусила вмирать на чужині.
Жорстока, невблаганна і лукава,
вона була як мачуха мені!
Флорентієць
Чого не скажеш в гніві благороднім?
Та муки Данте більші за твої.
А все одно й на камені надгробнім
він називає матір’ю її!
Старий
Вона його посміла проклинати.
Він був нелюбий, як усі митці.
Флорентієць
Цькувала не Флоренція, не мати,
а міста самоназвані отці.
О ті страшні, розбещені, погані,
усіх віків вельможні старигані!
В якій лиш не з’являлися личині,
який лиш бруд не мали на руках!
Вони помруть, а наслідки злочинні
відлунюють ще довго у віках.
На риштуванні Чортик позіхнув і, опустивши дзеркальце блискуче,
затарабанив ратичками стиха об дерев’яні ребра риштувань.
Чортик
Обридло зайчики пускать, перепочину,
а то ще хтось пошпурить кирпичину.
Та й взагалі, признатися, мені
людські страждання все-таки нудні.
Я все вже бачив і до всього звик.
Усе це суєта і від лукавого.
Щось дуже темно.
(Хукнув і протер блискученький уламок об коліно)
О, жіночий крик!
Ану погляньмо, це вже щось цікавого.
(Висвітлює дерева у саду, де в глибині між статуями раптом майнула біла постать у туніці)
Прекрасна жінка
(простягає руки, у неї голос як антична флейта)
Іду, іду, чекай мене в саду!
Ти де, ти де, в якому ти вигнанні?
О милий мій, нічого, я знайду.
Де ж ти подівся, Рустичі, Джованні?!
Флорентієць
(назустріч їй розкрив свої обійми, змахнувши крилами лілового плаща)
Я тут. Я жду. Мене вже навіть два.
Ти в плесі ночі біла, як латаття.
О Маріелла з мармуру! Жива?!
Про що мене ти хочеш розпитати?
Як я любив? Як згадував той час?
Як мріяв я хоч вісточку дістати!
Старий
О Маріелла! Вже немає нас.
Ти що, прийшла моїм надгріб’ям стати?
Прекрасна жінка
(з жахом відсахнувшись, розгублено питає Флорентійця)
О мій коханий, хто він, цей старий?
В його очах печаль така нестерпна!
Флорентієць
Він — Рустичі, котрий тебе створив,
щоб ти була у камені безсмертна.
Прекрасна жінка
(тихо підійшла, поцілувала у чоло Старого)
Це ти, Джованні? Плащ твій не ліловий.
Лице твоє спустошене й сумне.
Старий
Облиш мене. Твій дотик мармуровий
уже в мені не воскресить мене.
(Прекрасна жінка ніби заточилась, руками затуляючи обличчя,
і, ставши на коліна, скам’яніла)
Чортик
І хто вона йому, кохана чи жона?
Така красуня й мертвому присниться.