Шоста була Векла, старого Штирі невістка, а сьома — Устя Жалоби-ха. Про них вже нехай хто інший розказує, бо ніколи. Підемо ж подивимося, що там діється біля ставка.
V
До ставка підійшов смутний і невеселий, надутий як індик храброї Конотопської сотні пан сотник Микита Уласович Забрьоха. Привітався з народом. Люди стали дякувати йому за те, що турбується про них. Згадували його покійного діда, пана сотника Опанаса:
«Хоч трохи було засуха ухвате, то він зараз за поганських відьом; та як трьох—чотирьох втопить, то де той і дощ озьметься. І усе було гаразд!»
Писар наказав козацтву, щоб воно відчепило Веклу Штириху і плюснуло їїу воду. З води вона не знирнула, а отже, і не була відьмою. Витягнувши з води, стали її відкачувати. Пан сотник почав допитуватись у писаря, за що Веклу кинуто у воду. Адже вона ще не стара і хорошого, чесного роду. Той відповів, що у цієї жінки до біса грошей, а позичати чи дати йому вона не схотіла.
Притягли Устю, з нею те саме сталося, що і з Веклою, однак відкачати її не змогли. Вона завинила писарю тим, що коли він посватався до її дочки, піднесла йому гарбуза. Потім до сотника звернувся Талимін Леварда. Він попросив сполоскати і його жінку, Стеху, яка, на його думку, також відьмує. У саму глупу ніч хтось стукає у вікно і вона виходить з хати, а повертається вже передсвітом. А одного разу він бачив у неї в гостях чорта — «словні-сінько як пан писар Прокіп Ригорович…» Пан сотник, сердитий на все жіноцтво, а особливо на тих, «що добрих людей замість рушників та годують гарбузами», вже ладен був виконати прохання цього чоловіка. Стеху врятувало тільки заступництво пана писаря, який наказав прикувати «ту гаспидську Левурду» до стіни ратуші, а вранці проучити киями, бо він сам винний у «дружелюбії» своєї жінки з сатаною.
Полоскали у воді Домаху Карлючківну, після неї тільки забулькало: вона теж не була відьмою.
«І Пріську Чирячку, і Химку Рябокобилиху, і Пазьку Псючиху топили, і котру втопили, а котру відволодали, що народ аж об поли руками б’є та дивується; що, каже: «Де ж тая відьма? От усіх топили і усяка порина, а відьма не знаходиться».
Наостанку взялись за Явдоху Зубиху.
«Приперли й ту, відопхали човном до паль, підв’язали вірьовками, підняли догори… плюсь! Як об дошку, так наша Явдоха об воду, і не порина, а як рибонька поверх води, так і лежить, і бовтається зв’язаними руками та ногами, вихиля черевом і попереком і приговорює: «Купочки —купусі, купочки—купоньки!»
Пан писар наказав, щоб відьмі ще й каменюк нав’язали і накинули на шию; думали, що вона пірне. Але Зубиха знову плавала поверх води. Хотіли піймати у воді відьму, та не могли цього зробити, аж поки вона сама не піддалась. З наказу писаря поклали її на лавці, хлопці сіли на руки і ноги, а двоє взяли пучок різок і почали бити. А Явдосі байдуже, лежить собі та з усіх глузує.
Аж тут з’явився Демко Швандюра, старий чоловік, який дещо знався на чаклунстві. Він повів рукою по народу навпроти сонця, знімаючи з людей мару.
«Тоді усі побачили, що лежить товста вербова колода, поперепутова-на верьовками і сидять на ній чотири хлопця здоровенних і держуть її якомога, щоб не пручалась, а чотири б’ють тую колоду зо всієї сили добрими різками, неначе кого путнього. А біля тієї колоди лежить сама по собі Явдоха Зубиха і не зв’язана, і регочеться, дивлячись, як працюються люди замість її та над колодою». Це все зробила Явдоха, напустивши на людей мару. Схопили Явдоху і дали добре хльосту, щоб повернула дощі та роси. Тепер вже вона не витримала та як закричить: «Не буду до суду, до віку!., батечки, голубчики!., пустіть, пустіть!., верну я дощі, верну й роси… буду тобі, пане сотнику… і тобі, Ригоровичу… у великій пригоді…тільки пустіть…»
Пан Забрьоха після цих слів наказав хлопцям припинити розправу і пішов обідати. Пану Ригоровичу спало на думку, що Явдоха дійсно може йому допомогти: «Піддобрюсь до неї, вона поможе його втопити, а мені винирнути з писарства та на панство…»
VI
Сумна і невесела ходила по своїй хаті Явдоха Зубиха після прочуханки, що їй дали при всій громаді. В обідню пору до неї прийшов конотопський пан писар, приніс їй гостинців і став просити, щоб вона пошила в дурні Микиту, а його зробила сотником. За це пан Ригорович обіцяв дозволити відьмі чаклувати, скільки схоче.
Хитра Явдоха ніби погодилась, подарунки забрала, а потім провела писаря з хати. Ходила по хаті, але сісти не могла, бо добре її провчили. Кіт присвітив у темній хаті своїми очима, і Явдоха побачила, що до неї йдуть конотопський сотник і писар Пістряк і щось у руках несуть. Рипнули двері, зайшли обидва до хати, але Явдохи не побачили. Тут і сама вона вилізла з—під покуття, тягнучи за собою великий горщик. Відьма пояснила, що збираеться випустити заховані в ньому хмари з дощами, бо інакше її завтра знов «випарять» так, що не зможе не тільки сидіти, але й стояти. Пан сотник кинувся Явдосі в ноги, подарував їй вишивану хустину і копу грошей, вмовляючи пробачити за те, що сталось і приворожити до нього хорунжів-ну. Він ладен був, якщо відьма схоче, навіть запалити Конотоп з чотирьох кінців або вбити всіх конотопських дітей. Явдоха зажадала іншого: вигнати з Конотопа Швандюру, який зняв з людей мару, і віддати його майно пану писарю Ригоровичу. З допомогою пана Забрьохи хотіла звести рахунки ще з деякими своїми сусідами. Микита на все погодився. Трохи почаклувавши над ним, відьма наказала йому йти додому та чекати звістки від хорунжівни, щоб слав старостів.
Заспокоєний пан Уласович пішов собі додому. А Явдоха швидко пере-одяглась у білу сорочку, розпустила сиву косу, пошептала якесь чаклунське закляття і раптом стала вродливою чорнявою дівкою. Загасила каганець і пішла з хати «доїти, кого їй треба було».
Та тільки—но крикнули другі півні, Явдоха вскочила в хату і впала мов нежива. Відтак вона знов стала старою бабою.
Трохи згодом прийшла до неї хвора на бешиху жінка з Олениного хутора. Вдавшися до свого відьомського лікування, Зубиха наказала хворій не журитися, бо все у неї швидко минеться. А сама розпитала молодицю про те, що їй треба було знати.
VII
Біля хати, на своєму Безверхому хуторі, сиділа смутна і невесела панночка Йосиповна Олена, хорунжівна. На коліна до неї приліг її брат, який чомусь нездужав, та так і заснув.
Несподівано перед нею з’явилася старенька бабуся. Панночка аж трохи злякалась, бо невідомо звідки та взялась. Стара наказала Олені збудити брата та вислухати її. Вона сказала, що знає причину смутку панночки: дівчина сумує за коханим, який пішов у похід з козаками. Але не треба за ним побиватися, бо, можливо, вони скоро побачаться. Потім бабуся пообіцяла хорунжівні зробити так, щоб уже ввечері її коханий, судденко Дем’ян Халявський, з’явився до своєї милої.
Пішли у велику хату, «позащіпали і двері, і вікна, а вже і сонечко стало заходити; панночка затопила у печі, сама сходила по воду, а йшла… не прямо до криниці, а вулицями обходила навпаки сонця; прийшла до криниці, набрала відро води та й вилила на сход сонця; друге набрала і вилила на заход сонця, а трете набравши — що є духу, не оглядаючись, і вп’ять не прямо, а вулицею — за сонцем…»
З пшеничного борошна та котячого мозку бабуся спекла коржика і наказала Олені з’їсти його, запиваючи водою, що її нашептала. Потім почала чаклувати над горщиком із киплячим зіллям. Дмухнувши на хорунжівну вона змусила її міцно заснути. А тим часом із сіней у хатні двері щось гепнулось, заохкало та застогнало. «Побачимо опісля, що там було…»
VIII
Смутний і невеселий стояв біля шинку перед своєю «хваброю Конотопською сотнею» пан сотник Микита Уласович Забрьоха.
Пан писар повідомив його, що треба збиратись і йти з сотнею до Чернігова. Але сотник відмовився і звелів всім козакам розходитись і йти вечеряти. Та раптом з ним щось сталось. Пан Уласович закричав, всі кинулись до нього.
«Аж він… шелесть… піднявся догори і полетів, як птиця, усе—таки кричачи, що є голосу…»
Пан сотник піднявся під самі небеса і полетів без крил. Писар Прокіп Ригорович хотів його впіймати, та годі, нічого в нього не вийшло. Люди постояли, подивились та й порозходились. Усі здивовано казали: «Жди ж добра, коли і начальство наше «обвідьмилось!»