Стало зовсім тихо. Аж не вірилося, що хвилину тому тут усе клекотіло.
— Запам'ятайте, що ми — не банда розбійників! — рішуче говорив Карумба. — Ми — захисники свого народу! А хто цього не розуміє — тому з нами не по дорозі!
Він підійшов ближче, помітив полонених і, здивований, кинувся до лікаря.
— Як ви сюди потрапили, бвана Антоні?
— Нас захопили ці люди, — відповів Антоні.
— Розв'яжіть їх! — наказав Джомо.
Негри мовчали. Найближчі знехотя підійшли і розв'язали полоненим руки. Джомо став поряд Антоні та Дженні і звернувся до своїх людей:
— Брати, ці люди — не вороги неграм, байдуже, що вони білі! Вони двічі врятували мене від смерті. Горе тому, хто хоч пальцем зачепить їх! Зрозуміли?
Люди захитали головами.
Натовп поволі розтанув. Одні сіли вечеряти, інші вкладалися тут же, проти неба, спати. Джомо розставив вартових.
Командир загону запросив своїх нежданих гостей до багаття.
— Що все це означає, Джомо? — запитав Антоні свого рятівника.
— Ми змушені оборонятись, бвана Антоні, — гірко всміхнувся негр. — Не ми перші розпочали цю війну. Ви самі двічі були свідком, як мене хотів арештувати і вбити капітан Кребс… Тут зібралися всі такі, що терпіли знущання від плантаторів, поліції, солдатів. Жадоба помсти за кривди, за наруги, за смерть родичів — ось що привело їх сюди!.. Білі змусили негрів узятися за зброю, щоб боронити своє життя і волю. Краще загинути в бою, ніж дозволити накинути на себе зашморг і гойдатися десь на гілляці… Я знаю, ви осудите нас. Але повірте, у нас немає іншого виходу!..
— Джомо, я вірю: ти чесний хлопець… Але шлях, на який ти став…
Антоні не закінчив своєї думки, та Джомо її зрозумів.
— Не говоритимемо про це, — втрутилася Дженні. — Добре, що ми врятовані від такої страшної смерті, якою помер той офіцер. Коли б не Джомо, ми б уже висіли десь рядом з тим нещасним…
Джомо блиснув очима.
— Той нещасний, міс, власноручно забив трьох наших товаришів. Він заслужив такої кари! І вона для нього не занадто велика!.. Та годі про це! У нас є важливіші справи. Бвана Антоні, чи не оглянули б ви одного пораненого?
Антоні згодився.
В курені, куди привів його Джомо, на постелі з трави лежав Туку. Лікар оглянув його. У хлопця був струс мозку. Туку не говорив, але був при свідомості. Глибоке і рівне дихання свідчили, що стан його поліпшується.
— На жаль, у мене немає ніяких ліків, — сказав Антоні. — Але думаю, що він скоро видужає й без ліків… Йому потрібно тільки одно — сон і спокій.
Джомо подякував і провів їх до своєї шамби. Він розіслав на підлозі два широкі кароси для Дженні й Антоні, а сам ліг біля дверей на маті і незабаром заснув міцним сном.
Антоні і Дженні, стомлені незвичайними пригодами, теж заснули. Коли вони прокинулись, сходило сонце. Джомо не було в шамбі. Біля дверей стояло відро води, на маті лежав сніданок — смажене м'ясо й маїсовий корж. Гості кінчали сніданок, коли прийшов Джомо.
— Ви вільні і можете продовжувати свою подорож. Ось ваші речі… Машина теж в порядку. Я тільки Що звідти… Але обіцяйте, що ви нікому не розповісте про нас і про те, що з вами трапилось!
Антоні й Дженні дали слово честі, і Джомо провів їх до дороги, де в кущах стояла машина.
АРЕШТ
Наступного дня вранці Антоні й Дженні прибули в Найробі — столицю Кенії.
Найробі, що мовою масаїв означає «холодний», розташоване на високому плато. Нежаркий, навіть прохолодний клімат привабив сюди багато європейців, які вигнали масаїв і кікуйю з їхніх земель і захопили цей благодатний край.
Кипучий європейський ритм життя цього великого міста вразив Антоні. По центральній вулиці Деламар-авеню майже безперервним потоком мчали автомобілі. У вітринах магазинів сяяли реклами, що могли б вільно конкурувати з лондонськими. Юрми людей, серед яких було багато військових, заповнювали центральні вулиці. Переважали англійці, але зустрічалися й індійці та араби — дрібні вуличні торговці. Негри без потреби не з'являлися в центрі міста: перший-ліпший білий міг до крові побити чорного тільки за те, що той не встиг уступити йому дорогу.
Зате ввечері, тут, як і в лондонському Сіті, ставало безлюдно: з ділового центра роз'їжджалися додому, в передмістя, сусідні містечка та плантаторські маєтки службовці, поверталися в свої тісні убогі житла робітники-негри.
Заїхавши на поштамт, Дженні послала матері телеграму, щоб та не хвилювалася і чекала її повернення тільки наступного дня надвечір. Потім Дженні й Антоні поїхали до губернаторського палацу.
Англійцям на прийом до губернатора потрапити неважко: білий колір шкіри й мова — непогана перепустка в колоніальній Африці.
Та все ж Антоні довелося з годину почекати у великій залі, прикрашеній картинами з воєнної історії Англії і портретом юної королеви, поки вийшов молодий прилизаний ад'ютант і запросив його до кабінету.
Губернатор мовчки вислухав лікаря. Його сірі стомлені очі уважно дивилися на Антоні, але розглядали щось там, позад нього. Та голос губернатора пролунав напрочуд дзвінко.
— Мені здається, ви помиляєтесь, містер Райт. Я не припускаю думки, щоб білі брали участь у замаху на ваше життя.
— Це не помилка, сер, — заперечив Антоні. — Підпалювала моє бунгало і стріляла в мене рука англійця! І цей англієць служить у поліції. Відверто кажучи, я твердо переконаний, що цього удару мені було завдано з відома і санкції інспектора окружного резервного поліцейського корпусу капітана Кребса! Я прошу розслідувати цю справу і покарати винних!
— Ну, це ви перебільшуєте, голубе! — сказав губернатор. — Я особисто знаю містера Кребса. Він порядна людина!
— Ваші запевнення не розвіяли мого підозріння, сер! Ще раз прошу втрутитися в цю справу, інакше я змушений буду поскаржитись у вищі інстанції в Лондоні!
— Гаразд, — погодився губернатор, — я призначу комісію, яка розбереться в усьому… Можете бути певні, містер Райт, що ми з'ясуємо істину і покараємо винних, хто б вони не були!.. Шеффер, проведіть містера Райта!
Аудієнція закінчилась. Антоні вклонився губернаторові і, супроводжуваний ад'ютантом, вийшов з кабінету. На серці в нього було спокійно: губернатор, здається, прихильно поставився до справи. Тепер справедливість напевне переможе.
Але ця впевненість дуже похитнулася б, коли б лікар знав, яка розмова по телефону відбулася після його виходу з резиденції губернатора між ад'ютантом Шеффером і капітаном Кребсом. Як тільки за відвідувачем зачинилися масивні двері, Шеффер швидко підійшов до телефону і підняв трубку. За хвилину він уже розповідав про візит Антоні.
— Так от, цьому Райту пощастило переконати шефа взятися за розслідування його справи. Я вірю, що розслідування нічого не дасть, але він погрожував передати справу в інстанції метрополії…
— Що ж ти порадиш робити? — спитав Кребс.
— Тобі видніше, — відповів ад'ютант. — Але найкраще, по-моєму, висунути проти нього контробвинувачення, не чекаючи прибуття комісії з Найробі… До речі, я, можливо, буду в цій комісії.
— Дякую, друже, — відповів капітан Кребс. — Мені все ясно…
Антоні, звичайно, не міг знати про цю розмову. Задоволений наслідками аудієнції, весело посміхаючись, він сів до Дженні в машину. Бони виїхали з Найробі негайно, щоб до вечора бути в Екваторі. Блискуча стрічка асфальту єдиної в Кенії асфальтованої дороги звивалася поміж горами і невпинно вела їх на північний захід.
Надвечір вони прибули в Екватор і зупинилися перед будинком лікаря Ендербі, в якого тимчасово жив Райт. Ледве Антоні відійшов од машини, як раптом дорогу йому заступив сержант поліції.
— Здається, маю честь говорити з містером Райтом? — спитав він.
— Так.
— Наказано арештувати вас! Візьміть його!
Чотири полісмени одразу ж накинулися на лікаря і схопили за руки.
— Що це значить! — вигукнув Антоні.
Але сержант, не звертаючи уваги на його слова, наказав: