Попихкуючи цигаркою, капітан кивнув полісменам,
— Ану, потримайте цього шкарбана, та міцніше!
Полісмени так здушили Ламу, що він аж захрипів.
У цю мить Кребс спокійно ткнув йому у вухо цигаркою. Старик закричав і відсахнувся, але з протилежного боку один з полісменів, заохочений шефом, штрикнув йому в друге вухо очеретиною, вихопленою з вогню… Несамовито пручаючись, старик копнув ногою капітана в живіт. Капітан відскочив і вихопив пістолет. Пролунав постріл — Ламу схопився руками за груди і впав.
А капітан, зрозумівши, що від старого Карумби нічого не доб'ється, заходився допитувати всіх підряд. Де Джомо Карумба? Чи не приходив він таємно в крааль? Чи не було з ним білого лікаря? Хто з негрів Гавіри давав клятву мау-мау?
На всі питання негри відповідали заперечно або зовсім мовчали.
Тоді Кребс наказав відокремити молодих чоловіків і прив'язати їх до дерев на узліссі. Частина полісменів кинулася виконувати цей наказ, інші під керівництвом самого інспектора почали допитувати жінок, сподіваючись швидше добитися від них відомостей про втікачів з концтабору. Жінок і дівчат роздягли і батогами, з гиком і непристойними жартами, погнали до річки.
— У воду, красуні! — крикнув Кребс. — Підніміть руки над головами і не смійте опускати! Будете киснути, доки не зізнаєтесь, де переховується Карумба і хто з ваших людей давав клятву винищувати білих!
Полісмени ходили по берегу і стежили, щоб ніхто з жінок не опустив рук. Коли жертва не витримувала напруження і схилялася в каламутну воду, довгий, гнучкий, мов змія, і цупкий батіг з шкіри носорога з свистом розтинав повітря і до крові впивався в плечі нещасної. Зойки і крики жінок змішувалися з лайкою та погрозами полісменів і вереском переляканих дітей.
Більш як півгодини відбувалася ця екзекуція, але бажаних наслідків вона не дала. Мокрі, скатовані до крові жінки збилися в гурт і мовчали. Розлютований невдачею капітан залишив кількох полісменів, а сам кинувся до ліска, де, виконуючи його наказ, сержант Сміт з товаришами поприв'язував чоловіків до дерев і чекав нових розпоряджень. Негри мовчали, з ненавистю дивлячись на своїх катів.
Перші промені сонця, що сходило з-за далеких гір, бризнули на землю, позолотили високі стовбури дерев. З лісу линув веселий спів пташок і вереск мавп.
— Ну, що, не зізнаються? — запитав, підходячи, капітан.
— Мовчать, дияволи! — відповів Майкл.
— Ми зараз розв'яжемо їм язики! — І Кребс звернувся до негрів: — Даю вам на роздуми п'ять хвилин! Хто скаже, кого з ваших людей Кеньятта і його поплічники приводили до присяги на вірність мау-мау і де переховується Джомо Карумба, того відразу ж накажу відпустити, а хто не скаже… Гей, Сміт, що ми зробимо з тими, що не зізнаються?
— Вирвемо язики, сер! — не задумуючись відповів Сміт. — І хай тоді мовчать до самої смерті!
— Прекрасна ідея! — похвалив капітан. — Ви чуєте, розбійники? Даю вам п'ять хвилин! Ну, хто говоритиме перший?
Негри мовчали.
Капітан дивився на годинник. Поволі тяглися страшні хвилини.
— Починай, Сміт!
Сміт витяг невеличкий арабський кинджал і наблизився до першого. Негр злякано підвів голову.
— Зізнаєшся? — процідив сержант.
— Я нічого не знаю, бвана! — тихо відповів негр.
— А-а, ти нічого не знаєш! Тримайте його, хлопці!
Кілька плантаторів кинулися на допомогу Смітові.
Операція була виконана блискавично, і Сміт підійшов до наступної жертви. Це був середнього віку чоловік у добротній фланельовій сорочці, його перелякані шахраюваті очі забігали. Він хотів щось сказати, але, здавалося, йому відібрало мову. Нарешті, викрикнув:
— Бвана! Я скажу… Тобто я нічого не знаю! Але ви мене знаєте… Я — Карао!
— Що він меле, Майкл? — спитав Кребс.
— Він каже, що ти його знаєш… Звуть його Карао!
— Вперше чую, — презирливо скривив губи Кребс. — Кажи до ладу, хто ти і що знаєш про мау-мау!
— Я нічого не знаю про мау-мау, бвана! Але ж я — індуна Ніабонго! Ви пам'ятаєте, я допомагав вам. Я випадково потрапив сюди, прийшов провідати сестру… Я живу з Ніабонго біля гори Падаючої води, бвана! Відпустіть мене!
— Де Карумба? — підступив до нього капітан.
— Не знаю, бвана! Я гадав, що гієни вже й кістки його обгризли…
— Хто з них, — капітан кивнув головою на негрів, — давав клятву мау-мау?
— Я ж не живу в Гавірі, бвана! Не знаю, клянуся вам!
— Бреше! — сказав сержант Сміт. — Знає, але не зізнається!
Капітан махнув недбало рукою, і Сміт з помічниками накинулися на індуну Карао…
За півгодини з десяток чоловіків були піддані жахливій операції, а решту відшмагали батогами. Але ніхто з негрів не попросив пощади, не купив ціною наклепу чи зради собі помилування.
— Всіх в «Апландс»! — наказав розлютований Кребс. — Там розберемося!
Чоловіків і жінок, а за ними й дітей загнали в машини. Тихо стогнали поранені й побиті. Старий Карумба все ще не опритомнів, і його, мов поліно, кинули в кузов. Полісмени підпалили крааль. Ревла в загонах, шаленіючи від страху, худоба. І тільки старий Ламу спокійно лежав посеред майдану, широко розплющеними очима дивлячись в ранкове небо.
Поки доїхали до табору «Апландс», старий Карумба помер. Напівголий труп викинули перед табором, і в'язні під наглядом охоронників закопали його в лісі.
На подвір'ї концтабору «Апландс», перед будинком комендатури, мешканців Гавіри вишикували в один ряд. Капітан Кребс поволі йшов у супроводі коменданта табору і вказував пальцем на арештованих.
— Цьому три роки! А цьому два!.. А цим принцесам по року тюрми!
Позаду нього йшов полісмен і записував прізвища арештованих, яким капітан визначив строк покарання.
Коли передача арештованих була закінчена, Кребс зайшов у будинок комендатури і подзвонив полковникові Грінвуду.
— Радий доповісти, сер, — весело сказав він, — що сьогодні ми ліквідували групу мау-мау в резерваті Гавіра! Як тільки з'єднаємося з ротою лейтенанта Коллінза, яка, з вашої ласки, допомагатиме нам, я вклинюсь глибоко в гори May і знищу банду, що діє там!
— Бажаю успіху, капітане! — промовив полковник Грінвуд! — І не панькайтеся з ними!
— Дякую, сер! — відповів окрилений капітан.
Того ж дня його загін вирушив у гірський район May.
СУМНА ЗВІСТКА
До сходу сонця Джомо був уже на ногах. На далеких пагорбах бовваніли в імлі вартові. З гір тягло прохолодою.
— Вставай! Вставай-ай! — гукнув черговий.
Люди заворушилися. Із теплих кубел зволоженої росою трави вилазили заспані діти й жінки. Джомо обережно торкнув за плече Коване, що солодко спала у м'якому гніздечку, вкрита вовняним каросом. Вона вже встигла розповісти про свої пригоди, і серце Джомо сповнилося ще більшою ніжністю та любов'ю до дівчини, яка, рятуючи його, мало не загинула сама.
— Вставай, люба! — сказав він, подаючи Коване руку. — Ми мусимо іти далі, в гори, щоб не потрапити до рук поліції!
Похапцем поснідавши, загін вийшов з лісу і рушив далі, йшли один за одним, щоб менше зароситись у високій траві. На носилках, зроблених з дрючків і ліан, несли поранених.
Зійшло сонце, його промені сліпучим сяйвом упали па густозелені ялівцеві ліси.
Здалеку долинув гул літаків. У ту ж мить із-за гір на бриючому польоті вилетіли два винищувачі. Вони помітили людей і дали довгі черги з кулеметів. Хтось зойкнув, закричали діти, але голоси людей потонули в несамовитому гуркоті моторів.
— Розбігайся! — пролунала команда Джомо.
Та люди вже й самі кинулися врозтіч і залягли в траві.
Джомо схопив Коване за руку, і вони разом упали в глибокий рівчак, вимитий дощовими потоками. Над головами коротко свиснули кулі — то літаки зайшли вдруге.
Чотири рази заходили літаки, сіючи смерть у долині. Всюди чулися крики і стогін. Діти переляканими очима дивилися в небо. Але — ні, літаки більш не з'являлися… Настала тиша.
— Ти не поранена? — запитав Джомо, помітивши, як посіріли губи Коване.