— Ось посидиш з тиждень в карцері, то вдруге не збиватимешся!.. Зараз покличу офіцера.
З каюти вийшов заспаний офіцер і, лаючись, перехилився через борт.
— Який диявол вас заніс сюди? — запитав він. — Хіба ви не знаєте, що тут заборонена зона?
— Ми знаємо про це, бвана, — відповів Комебі. — Але у нас зіпсувався мотор, і в темряві ми збилися з курсу… Добре, що зустріли вас… А то б цілу ніч блукали…
— Не базікай так багато! — розгнівався офіцер. — Чи, може, ти гадаєш, що я розумію твою безглузду балаканину? Гей, Джек, поглянь, що там у них!
Вахтовий стрибнув у човен і, присвічуючи кишеньковим ліхтариком, уважно оглянув спочатку Комебі й Туку, чи немає на них табірного клейма, а потім — човен. Він довго придивлявся до сріблястосизих лососів, що лежали, мов поросята, в носовій частині човна. Комебі й Туку завмерли. Невже вахтовий помітив щось підозріле?.. Але він нагнувся, вибрав кілька найжирніших рибин і перекинув їх у катер.
— Чудовий буде сніданок, — сказав він Комебі, так, наче робив йому велику приємність тим, що брав найкращу рибу.
— О, безперечно, бвана! — поспішив відповісти той і додав: — Туку, вибери ще з півдесятка. Найкращих!
Туку зрозумів, що Комебі турбувало: вахтовий, надібравши рибу, міг помітити тайник, а тому він миттю взяв кілька рибин і подав їх на катер.
— Здається, нічого підозрілого! — доповів вахтовий, переступивши з човна на катер.
— Гаразд, — відповів офіцер і перехилився до негрів: — Ви з Кисуму?
— Так, бвана, ми працюємо в Кисуму у бвани Боулдера. Це його човен, — відповів Комебі.
— Це не має значення! — але голос офіцера пом'якшав, — Ну, гаразд, можете пливти… Перевірте гвинт — на ньому, мабуть, повно водоростей!
Комебі нагнувся і опустив руку за корму. Справді, гвинт був оповитий водоростями, мов слизькими зміями. Комебі швидко очистив його ножем і запустив мотор…
— Дякую, бвана! — цілком щиро промовив негр, вклонившись офіцерові.
— Ну, відчалюй!.. Бачиш — ген, на обрії, вогні? То — Кисуму! Туди й прямуй!
Комебі включив швидкість. Човен розвернувся і відразу ж пірнув у густу темну ніч. Комебі витер рукою піт і полегшено зітхнув. Здається, виплутались!.. Відпливши з півмилі, він наказав Туку відкрити тайник. Хлопець швидко згріб рибу на дно човна і зняв кришку.
— Ще кілька хвилин, і ми самі вискочили б з цієї схованки, — сказав, вилазячи, Джомо, що був, як і Антоні, геть мокрий від поту.
До берега вони допливли без пригод. Комебі ще здалеку помітив умовний знак — зелене світло ліхтарика — і скерував туди човна, що йшов уже на веслах. Незабаром вони досягли піщаного берега.
— Швидко вилазьте! — скомандував Комебі.
Всі стрибнули просто у воду, розхитали човен, наповнили його водою і відштовхнули на глибочінь.
Вийшовши на сухе, вони мовчки попростували чагарниками вгору.
— Сюди! — Комебі прискорив ходу.
Незабаром у темряві вималювався силует автомобіля, а поряд нього замаячила низенька постать.
— Це ти, Туку? — спитав жіночий голос, і постать кинулася їм назустріч.
— Коване!.. — схвильовано вигукнув Джомо.
Але не можна було гаяти ні хвилини, і Комебі наказав негайно сідати в машину. Автомобіль одразу ж рушив. Деякий час їхали без світла, і тільки на широкій ґрунтовій дорозі Дедані, який сидів за рулем, увімкнув фари.
Комебі дав Джомо й Антоні по пістолету: дорога небезпечна, всього можна чекати. Схвильований, розчулений Антоні стиснув у руці зброю. Яка іронія долі! Він, англієць, одержав зброю з рук негра, який бореться проти засилля англійців у своїй країні, і цією зброєю боронитиме свою свободу від своїх співвітчизників!
Машина мчала по курній рівнинній дорозі, що піднімалася з заходу на схід. Через півгодини втікачі були вже в горах, порослих лісом і чагарниками. Дорога тут петляла ущелинами і крутими перевалами, а незабаром пірнула в густий старезний праліс, що покривав західні схили гірського кряжа. З темряви назустріч, мов сторукі страхіття, вставали гігантські дерева. Машина все мчала і мчала на схід.
БІЙ У САВАНІ
Втікачі проїхали вже понад сто миль. Далеко позаду лишилося озеро Вікторія. Небезпечна подорож наближалася до кінця. За підрахунками Комебі, до повстанського табору зосталося щонайбільше дві-три милі.
За рулем тепер сидів Антоні. Машина пірнула в темні хащі переплетених ліанами дерев, що густим гіллям нависли над дорогою. Два промені світла, мов довгі мечі, розтинали непроглядну темряву, намацуючи дорогу, яка, петляючи, поволі піднімалася вгору.
На одному з поворотів в очі втікачам ударило світло від фар зустрічної машини. Антоні різко загальмував, звернувши вбік під лапате листя папороті.
— Тікайте! — крикнув він.
Джомо, Комебі й Коване, що сиділи позаду, встигли відчинити дверцята і шаснули в кущі. Туку й Антоні загаялися. В ту ж мить зустрічна машина підкотила майже впритул, і з неї вискочило кілька солдатів. Антоні засунув пістолет у щілину між спинкою й сидінням: він не знав намірів ворога і не хотів безпідставно наражатись на небезпеку. Туку зробив те саме.
Солдати оточили машину. Антоні і Туку вийшли і стали на дорозі.
Підійшов офіцер і освітив їх ліхтарем. Його, видно, здивувала довга нечесана борода Антоні.
— Хто ви? — запитав він.
— Я лікар Мейсон, сер, — відповів Антоні.
— Документи!
На якусь мить Антоні завагався.
— Я поспішно виїхав з Кисуму і забув їх дома, сер, — збрехав невпевнено він.
Офіцер не повірив. Скуйовджена борода і давно не стрижене волосся так різко контрастували з добірною англійською мовою, що він запідозрив щось недобре.
— Обшукати! — наказав він.
Солдати кинулися до машини. Один з них досить безцеремонно схопив Антоні за рукав, відштовхуючи вбік. Благенька, напівзотліла сорочка вмить розірвалась, і в яскравому світлі ліхтаря на оголеному тілі темнокривавим блиском виступило клеймо — Ч. Е. 815.
— О-о! — вигукнув офіцер. — Ось який ти лікар! Ти — втікач з концтабору! Взяти їх!..
В цей час десь далеко в лісі пролунав дикий крик. Солдати насторожилися. Вони не знали, хто це кричав — звір чи людина, але, видно, крик збентежив їх. Солдати про щось тихо поговорили між собою, потім офіцер наказав розвернути машину і повертати назад.
Але розвернути велику машину на вузькій лісовій дорозі було нелегко. Довелося вирубувати придорожні кущі.
Крик у лісі пролунав ще раз. У відповідь йому десь на сході загув тамтам. Потім відгукнувся другий — на заході. Рокіт зловісно котився по лісу і танув у передранковій імлі. Тамтами ніби говорили. Запрацював стародавній негритянський звуковий телеграф, що був кілька десятків років тому поширеним і звичним способом передачі вістей в екваторіальній Африці. Часто важливі новини за один день передавалися від узбережжя Індійського океану до гирла Конго або навпаки.
— Швидше, дияволи! — крикнув офіцер. — Це перестукуються мау-мау, і хто знає, чи не про нас у них мова!
Нарешті машина розвернулася. Солдати залізли в кузов і з усіх боків оточили Антоні й Туку. Офіцер сів у машину втікачів і сам вів її позаду. Про втечу нічого було й думати.
Несподівано пролунав постріл, задня машина круто звернула вбік і врізалася в придорожні дерева. Відразу ж після цього в лісі знову прокотився зловісний крик. І в ту ж мить вантажна машина зупинилася: перед нею впоперек дороги лежало товсте дерево.
Кілька солдатів стрибнули на землю, щоб відтягти йото. Але вони не встигли цього зробити.
З лісу вибігли партизани і кинулися до машини. Гримнули постріли, при світлі фар заблискотіли панги.
Короткочасний бій закінчився повною перемогою партизанів, добра половина солдатів загинула в цьому бою. Решта здалися.
Антоні й Туку сплигнули з машини і потрапили в обійми друзів.
— Живі! — зрадів Джомо.
Партизани розтрощили карбюратори машин, випустили з баків бензин.
Солдати, які лишилися в живих, мовчки дивилися на все це, чекаючи своєї долі. Але партизани не чіпали їх. Вони забрали зброю та боєприпаси і зникли в лісі.