— Ні, ні! — заперечила молода жінка. — Мене жорстоко обманули: сказали, що Антоні загинув… А він… я повинна допомогти йому втекти…
Джіммі витріщив очі.
— Але ж це неможливо! Концтабір на острові, до нього не так легко дістатися! Цілу ніч навколо острова курсує військовий катер. Кілька прожекторів освітлюють прибережні води!.. Ні, острів зовсім неприступний! Треба бути або божевільним, або занадто сміливим, щоб зважитись на це.
— І все-таки я хочу спробувати. Якщо, звичайно, ви допоможете мені. Ви нічим не рискуватимете! А я вам добре заплачу!.. Заплачу стільки, скільки ви не зможете заробити тут за всю свою солдатську службу!.. Ну, згодні?
Джіммі мовчав. Він вагався. Хотілося допомогти людині, яка врятувала його від смерті, хотілося й грошей заробити. Але така авантюра могла закінчитися тим, що він сам опиниться на місці шановного лікаря Антоні!..
Дженні поклала свою тендітну білу руку на важкий бронзовий від загару кулак Джіммі.
— Я пропоную вам двісті фунтів! Ну, погоджуйтесь!.. Сміливіше! Коли Антоні висмоктував отруту з вашого тіла, він не думав про себе. І ніхто, не обіцяв йому за це ні грошей, ні волі!.. Невже ви не допоможете?
Джіммі опустив очі. Він був чесний хлопець, і йому було соромно відмовитись. До того ж такі гроші! Він зміг би кинути остогидлу солдатську службу і поїхати з Ньюкасл, де його чекає наречена!.
— А чим, власне, я повинен вам допомогти? — запитав він.
— Накреслите план острова й концтабору, підступи до нього. І попередите Антоні, щоб він чекав у визначеному місці.
— І це все?
— Це все.
Джіммі почухав потилицю. На його простуватому обличчі знову промайнули вагання й сумнів. Чи нічим він не рискує? Здається, ні! Але ж як попередити лікаря? Хіба що втягнути в цю справу Тома? Він там сидить під пальмою і смакує холодне пиво, змішане з бренді. Тільки він може це зробити. Шепне пару слів в'язневі — і жодна жива душа не узнає, хто й коли попередив лікаря… Але Джіммі не хотілося ділитися грішми з Томом!..
— От ніяк не придумаю, як попередити лікаря… Мене на острів не пускають. Єдиний вихід — втягти в цю справу когось з охоронників табору!.. Не знаю тільки, чи вдасться… Є тут у мене товариш — йому можна довіритись! Та боюся, що він не захоче рискувати…
Дженні бачила, що солдат хитрує.
— Я заплачу триста фунтів, — сказала Дженні. — Думаю, цього вистачить, щоб умовити вашого друга.
— Я зараз покличу Тома, — погодився Джіммі.
Зайшов Том, і Джіммі коротко передав йому свою розмову з Дженні.
— Ти з глузду з'їхав! — вигукнув Том. — Якщо хочеш втратити свою голову, то погоджуйся! Але я не згоден! Ти розумієш, на що йдеш? Ні, місіс, — обернувся він до Дженні. — Я розумію ваше бажання, лікар — близька вам людина. Але, будь ласка, не вплутуйте нас у цю небезпечну справу. Це мої останні слова!
Дженні підвелася. Вона була бліда. Діставши з сумочки невеликий золотий медальйон, подала його Тому.
— Думаю, ви не відмовитесь передати цю річ містерові Райту? Нічого не кажіть йому. Він сам усе зрозуміє!
— Ну, це можна, — відповів Том, подумавши. — Передам! — І він заховав медальйон у кишеню.
Дженні, лишивши на столі гроші барменові, вийшла. Том одразу ж накинувся на Джіммі з докорами, що той мало не вплутав їх обох у небезпечну авантюру… Джіммі спочатку мовчав, але потім не витримав і крикнув:
— Замовкнеш ти, нарешті? Сам знаю, що це небезпечна справа! Але ж я погоджувався не тільки ради грошей! Лікар врятував мене від смерті. Хіба я не зобов'язаний йому допомогти? До того ж він англієць.
— Ну, досить, — примирливо промовив Том. — Відмовилися, І гаразд! Ходімо замовимо краще пива!
Джіммі підвівся, але раптом ззаду на його плече лягла чиясь важка рука. Від несподіванки солдат здригнувся і сів.
«АСКАРІ» І СОЛДАТИ
Думка про те, що Джомо живий і разом з лікарем Антоні Райтом перебуває в концтаборі «Чорний екватор», не давала спокою Коване. Можливо, вона зможе чимось допомогти їм, якщо вчасно передасть цю звістку партизанам.
Серед весільної метушні піти непомітно з Бруконвіла було неважко. Зібравши свої пожитки, які вмістилися в невеличкий клуночок, Коване вибрала хвилину, коли в дворі нікого не було, і вийшла за ворота. Серце тривожно стукало в грудях.
В Гавіру вона прийшла надвечір. Знайшла Кунгу, брата Комебі. Хлопець прополював міжряддя бананів. Побачивши дівчину, він поклав сапу і пішов їй назустріч. Коване схопила його за руку і прошепотіла:
— Кунгу, я втекла з Бруконвіла… Мені треба негайно зустрітися з Комебі. Є важливі вісті про Джомо!
Кунгу мав тільки чотирнадцять років, але був розумним і рішучим хлопцем, йдучи в загін Джомо, Комебі сказав йому: «Кунгу, ти будеш моїми вухами й очима тут, у Гавірі!» І Кунгу ретельно виконував наказ брата. Тепер він одразу зрозумів, яким важливим є повідомлення Коване.
— Добре, — погодився хлопець — Я проведу тебе до Комебі! йди ось цією стежкою в ліс і почекай мене в долині Трьох леопардів. Я зараз прибіжу туди!
З долини Трьох леопардів вони піднялися на гірський перевал. Кунгу попросив Коване почекати, а сам кудись зник. Незабаром він з'явився з дозорцем-масаєм і, передавши йому Коване, повернув назад, у Гавіру. Тільки вранці Коване з дозорцем прибули в повстанський табір і зустрілися з Комебі і Туку.
Вислухавши дівчину, Комебі вирішив будь-що визволити Джомо та лікаря і відразу ж почав готувати людей до нової операції. Крім Туку й Коване, командир загону розповів про свій задум ще й Дедані, який був родом з Кисуму і міг допомогти в майбутній операції. Ясного плану майбутніх дій у Комебі не було. Все мало залежати від багатьох обставин на місці. Але всі дотримувалися однієї думки: без допомоги, добровільної чи вимушеної, солдата, який привіз у Бруконвіл звістку про лікаря, вони нічого не зроблять. Отже, спочатку треба було їхати в Кисуму, підстерегти в барі «Страус» солдата, якого мала пізнати Коване, і захопити його. В одязі аскарі, з цілком надійними посвідченнями, партизани виїхали в Кисуму на машині, відбитій у полісменів.
Доїхавши без пригод до затоки Кавірондо, вони заховали машину в густих прибережних чагарниках, і Дедані пішов у розвідку. Повернувся він тільки наступного дня під вечір, стомлений, але веселий.
Обставини склалися на їх користь. Насамперед виявилось, що бармен був знайомий Дедані — працюючи в Кисуму, юнак привозив йому продукти від свого хазяїна. Довідавшись, що в бар потрібна служниця, Дедані попросив його взяти на це місце Коване, назвавши її своєю сестрою. Той погодився.
Отже, Коване буде в барі весь час і зможе легко розпізнати серед багатьох відвідувачів солдата… Крім того, Дедані знайшов добрий човен. Правда, за нього треба було дорого заплатити, але партизани не зважали на це.
Тепер усі надії покладалися на Коване. Дівчина мусила вистежити, а партизани схопити солдата без шуму. Вранці другого дня Коване вже була на роботі. У неділю на подвір'я бару «Страус» в'їхала машина з аскарі. Бармен виглянув з вікна, пізнав серед аскарі Дедані, привітно помахав йому рукою і зник.
Коване вже чекала своїх товаришів. Вона провела їх у напівтемний тісний коридорчик, з якого всередину бару вели тільки одні вузькі двері. Дівчина тихо прочинила їх, і партизани почули розмову Дженні з солдатами.
— Коване й Дедані, — прошепотів Комебі, — ідіть і затримайте якось бармена, якщо йому раптом заманеться прийти сюди.
Комебі й Туку стали за портьєрою з пістолетами в руках. Як тільки Дженні вийшла, Комебі тихо відхилив портьєру і схопив одного з солдатів за плече. На другого вже кинувся Туку.
— Спокійно, бвана! — грізно промовив Комебі. — Якийсь рух або крик, і вам доведеться розпрощатися з життям.
Ошелешені солдати, побачивши спрямовані на них дула пістолетів, попідводили вгору руки. Партизани швидко обшукали їх і забрали зброю.
— Ми чули вашу розмову з білою міс, — вів далі Комебі. — Вона не домовилася з вами, але ми, сподіваюся, домовимось! Чого б це вам і нам не коштувало! Ви розумієте мене? Ми хочемо визволити лікаря Райта, а з ним, можливо, і негра Джомо Карумбу. Вони обидва перебувають, як ви знаєте, в «Чорному екваторі»!