На ферму вела ледве помітна нев'їжджена доріжка. Джомо гукнув на мулів і звернув на неї.
ОБІД У БРУКОНВІЛІ
У неділю Антоні Райт прибув на обід у Бруконвіл. Метка маленька покоївка Коване провела його на другий поверх у вітальню, де вже був накритий стіл. За маленьким столиком біля вікна він побачив Майкла і Кребса, які грали в карти. Майкл усміхнувся лікареві блідою усмішкою, холодно блиснувши дрібними, як у миші, зубами, і запросив до гурту. Офіцер теж недбало привітався і випустив сизуватий клубок диму.
За хвилину ввійшли місіс Ніксон і Дженні. Побачивши їх, Кребс запобігливо схопився з місця і попрямував назустріч. Грайливо глянувши на Дженні, він сказав:
— Досі дружба Майкла змушувала мене приїжджати в Бруконвіл, але з учорашнього дня якась інша сила тягне мене сюди!
Місіс Ніксон розуміюче посміхнулась, але Дженні не звернула на слова офіцера ніякої уваги. Дівчина простягла руку Антоні, який, підвівшись, чекав її. Очі Дженні блиснули радістю, на щоках заграв легкий рум'янець. Цього, крім Антоні та Кребса, ніхто не помітив. Офіцер закусив губу — отже, вчора він не помилився: Дженні закохана в цього лікаря!.. Ну що ж, це її право! Але в серці Кребса ворухнулося щось недобре. Він ще раз пильно глянув на Дженні. Вона була повною протилежністю братові — і зовнішністю і, мабуть, характером. Гарна, весела, може, трохи надміру рухлива як для англійки, дівчина з першого погляду подобалась. «Непогана! — відзначив у думці Кребс. — Цей лікар — не дурень!.. Якщо ж узяти до уваги ще й багатство Ніксонів, то кращої нареченої і бажати не треба!»
Місіс Ніксон запросила всіх до столу. Обід у Бруконвілі подавали по-англійськи пізно, але він був по-провінціальному ситний і невибагливий: трохи вина, багато м'яса та фруктів і традиційний солодкий пудінг.
Після першого бокала вина поволі почала зникати англійська стриманість. Навіть флегматичний Майкл розповів якийсь несмішний анекдот. Тільки Кребс мовчав. Він час від часу поглядав на Дженні, і по його обличчю пробігла тремтлива хвиля, яка свідчила про внутрішню боротьбу. І справді, потаємні думки не давали спокою Кребсу. В нього вже визрівав план, який мав принести йому, наймолодшому, безмаєтковому синові зубожілого англійського дворянина[5] багатство й красиву дружину. «Бруконвіл! Ось заради чого варто жити в Кенії і рискувати життям у цій безконечній війні з тубільцями! Служба не принесе ні почестей, ні грошей, а якщо й принесе, то тільки під старість, а жити хочеться зараз, коли маєш лише двадцять сім років… Дженні — вірний шлях до багатства! Хай йому чорт, здається, поки що на перешкоді стоїть тільки цей лікар. Місіс Ніксон, безперечно, буде рада мати зятем дворянина. А втім, лікар — це не бог знає яка перешкода! Він, видно, простакуватий хлопець, і з ним легко буде справитись!..»
Поринувши в свої думки, Кребс машинально обгризав курячу ніжку і байдуже слухав балаканину господарки дому, його неуважність помітили присутні.
— Тихше, — зашипів сп'янілий Майкл, — інспектор окружної поліції капітан Кребс розробляє стратегічні плани розгрому проклятих мау-мау!
Кребс усміхнувся — його друг виявився прозорливим — і підняв бокал.
— За здійснення цих планів, Майкл! За ваш приїзд і за ваше здоров'я, міс Дженні!
Майкл одним духом вихилив вино, вийшов з-за столу і відчинив двері на балкон. Там він подав якийсь знак рукою. І в передвечірній тиші раптом пролунали гучні звуки тамтамів, барабанів, і в такт їм низькі чоловічі голоси.
Першою схопилася Дженні і кинулася на балкон. За нею вийшли всі. Перед їх очима постала неповторна в своїй красі картина.
На зеленому лужку, в тіні густолистих платанів і стрілчастих папоротей, стояло півколом десятків два розмальованих, прикрашених браслетами, мідними сережками і гаптованими шкіряними набедреними пов'язками чоловіків. Їхні темнокоричньові тіла ритмічно коливалися в такт ударів тамтамів і двох великих барабанів, що стояли збоку. Чоловіки співали:
— Абанту ба сіхека амехло!
Абанту ба сіхека амехло!
Ти людей осліпив,
ти людей осліпив, білий бвана,
ти як місяць ясний,
ти як сон золотий, добрий бвана!
Жінки й дівчата, виблискуючи намазаними олією тілами і подзвонюючи латунними браслетами, танцювали по колу.
Це був стародавній негритянський танець. Усе частішими ставали удари тамтамів, дедалі швидше співали чоловіки. Танцюристки, притупуючи босими ногами, виводили химерні візерунки в хороводі. Потім у коло вибігла танцюристка в білому каросі, що вільно спадав через плече, закрутилася на зеленому килимі трави. Рухи її тіла, рук і ніг були виразні й красиві. Ритм уповільнювався, і гнучке тіло дівчини звивалося тоненькою білою змійкою перед білошкірими хазяями, що зручно розсілися на високому балконі.
Непомітно підкрався вечір. Сонце впало за далекі нагір'я, і в долині Бруконвіла відразу посутеніло. І тоді на лужку запалахкотів жовтогарячим полум'ям смолоскип з високогірського ялівцю, за ним — другий, третій… Смолоскипи гойдалися, пританцьовуючи в ритм наспіву чоловіків, які в своїй пісні прославляли білого господаря. Низькі гортанні звуки лунали глухо, наче з-під землі, і танули у високому чистому небі.
Нарешті завмерли тамтами, затихла пісня, і дівчина-танцюристка, мов тонка очеретинка, схилилася, вклоняючись глядачам.
— Чудово! — вигукнула Дженні. — Як тебе звати, дівчино?
Танцюристка зняла з голови блискучий металевий обруч з різнобарвними китицями, які, звисаючи, прикривали її обличчя, і, сміючись, вихопила з рук чоловіка, що стояв поблизу, смолоскип. Світло впало на лице танцюристки, і всі побачили, що це покоївка Коване…
Вигук здивування вирвався навіть з уст черствої місіс Ніксон, але вона відразу ж оволоділа собою і, осудливо глянувши на молодь, що нагородила виконавицю оплесками, благочестиво підвела очі до неба: не годиться виявляти свої почуття перед неграми, а тим більше перед своєю служницею!..
Раптом знову вдарили тамтами. Коване побігла з лужка, а на її місце вийшов пританцьовуючи негр, через плече якого була перекинута шкура леопарда — знак шляхетного походження її власника. В одній руці негр тримав довгий опис, а в другій — флейту з чорного дерева. Він зупинився перед балконом, вклонився господарям Бруконвіла та їх гостям і каліченою англійською мовою відрекомендувався:
— Ніабонго, великий чаклун і виконавець волі предків, вітає вас, мої добродії, володарі Бруконвіла!
Він підніс флейту до рота, і ледве чутні переливчасті звуки залунали над лужком. Два дужі негри винесли на довгій міцній жердині дерев'яну клітку і відчинили дверці. Флейта зазвучала голосніше. З клітки на лужок виповз великий полоз, його гнучке темносіре тіло виблискувало в світлі смолоскипів. Змій підповз до чаклуна, обвився навколо його ніг і застиг.
Всі завмерли. Жінки відійшли якомога далі і збилися вкупу, чоловіки виставили наперед смолоскипи. Запанувала тиша. Тільки тамтами глухо гомоніли в червонястій імлі. У Дженні захопило дух від страху, і вона мимоволі прихилилася до Антоні.
Чаклун простягнув спис і глибоко всадив його в землю. Потім, однією рукою тримаючи біля рота флейту, другою почав погладжувати плоску голову полоза. Ось мелодія змінилася, плазун ніби стрепенувся і поповз вгору по древку списа. Чаклун швидко ухопився лівою рукою за спис, і змій по руці забрався йому на плечі і обкрутився навколо шиї. Музика замовкла. Чулося тільки тихе сюрчання змія, що дивився чаклунові в очі. Чаклун теж не зводив з нього погляду. Немовби підкоряючись силі цього погляду, змій поволі сповз униз і простягнувся на землі.
Тоді чаклун швидко підбіг до жінок, схопив за руку Коване і потягнув її на лужок. Дівчина скрикнула від жаху і завмерла навпроти змія.
В цю мить з чоловічого ряду метнулась чорна постать і заступила Коване. Це був Джомо. Він люто глянув на чаклуна, але той спокійно взяв його за руку і сказав:
— Божевільний, любов потьмарила твій розум! Кому ти перечиш? Поглянь — перед тобою Ніабонго, що викликає духів предків і насилає на непокірних страхіття Ізікукумадеву!