Ці невеселі думки перервав лютий окрик полісмена. Похитуючись від безсилля, Коване підвелася. Її впхнули в будку автофургона, замкнули дверці — і машина рушила, їхали довго.
Нарешті машина зупинилася, стало тихо. Клацнув замок, дверцята розчинились, і гострий промінь світла боляче різонув Коване по очах.
— Вилазь!
Коване вилізла і оглянулась. Це був концтабір. Ряд низьких бараків. Вежі з кулеметами. Полісмени… Коване зрозуміла: вона в концтаборі.
НАПАД
Тієї ночі Дженні довго не могла заснути: її непокоїла думка про Антоні. Як він доїхав додому? Чи не напали на нього мау-мау, про яких тут так багато говорили? Тільки перед світом, зморена і розбита, вона, нарешті, заснула.
Розбудив її скрип дверей. Місіс Ніксон уже в котрий раз заглядала в спальню, але все жаліла будити. Дженні схопилася з ліжка. Крізь відчинене вікно в кімнату струмували густі потоки сонця. Після туманної похмурої Англії їй здавалося це чимось незвичайним. І відразу ж думка, що не давала спати всю ніч, ударила дівчину, мов електричний струм.
Дженні швидко спустилася вниз, у їдальню. Майкла не було — він ще вранці десь поїхав у своїх справах. Нашвидку поснідавши, Дженні підійшла до матері.
— Я поїду в Брайтон, мамочко. Не турбуйся про мене, — промовила вона з блідою, трохи винуватою посмішкою.
Місіс Ніксон хотіла заперечити, але, глянувши в стомлені очі дочки, промовчала, тільки похитала головою. Дженні одяглася, пригладила перед дзеркалом непокірні біляві кучері.
Виїхавши на шосе, Дженні включила найвищу швидкість і через десять хвилин під'їхала до невеличкого дерев'яного бунгало, що самотньо стояло під горою в тіні високих гнучких пальм. Залишивши машину за ворітьми, вона зайшла на подвір'я, оглянулася. В глибині двору, біля сарая, двоє негрів — слуги лікаря — нанизували на дріт великі тютюнові листи. Дівчина хотіла запитати їх про Антоні, але в цю мить він сам вийшов на веранду, увиту плющем.
— Дженні, яка приємна несподіванка! — вигукнув Антоні й кинувся їй назустріч.
Дівчина полегшено зітхнула і ввійшла з Антоні в дім.
Велика кімната була колись кабінетом батька Антоні. У білих шафах, розставлених попід стінами, блищали нікелем інструменти, стояли баночки і слоїки з ліками, різкий запах карболки і ще якихось медикаментів вдарив у ніс і нагадав Дженні, що Антоні теж лікар. Досі вона якось не уявляла собі його в цій ролі.
Дізнавшись про причину приїзду Дженні, Антоні похмурнів.
— Коли я правильно розібрався в тутешній обстановці, — промовив він, — у нашому районі поки що особливої загрози з боку мау-мау немає, коли безглузді вчинки білих, таких, як віконт Кребс, не викличуть непередбачених ускладнень. Я завжди дотримувався тієї думки, що наші відносини з тубільним населенням треба будувати на основі взаємного довір'я і поваги. Мій батько прожив тут понад двадцять років, і негри поважали його, бо він не на словах, а на ділі допомагав їм, вважав їх за таких же людей, як і сам. Цього й досі не хочуть зрозуміти білі плантатори і наша адміністрація там, у Найробі…
— Але ж мау-мау нападають на білих і жорстоко розправляються з ними, — заперечила Дженні.
— Так, це правда, — погодився Антоні. — Тільки ж це відповідь на дії білих. Ми зневажаємо негрів, позбавляємо їх людських прав. А ми все-таки тут гості…
Дженні якось чудно глянула на Антоні, ніби силкуючись глибше зрозуміти те, що він сказав, але відразу ж радісна усмішка майнула на її обличчі.
— Не будемо про це говорити, любий. Сподіватимемось, що на західні схили Абердеру мау-мау не проникнуть… Я така рада, що нічні страхи були марними. Просто мене налякав напад на капітана Кребса.
— Він, мабуть, цього заслужив, — коротко відповів Антоні і відчинив двері в невеличку кімнату, яка правила лікареві за спальню і вітальню.
Досить убога обстановка кімнати вразила Дженні, але дівчина вдала, що не помітила цього, і сіла на диванчику біля вікна. Антоні сів навпроти і потягнувся до папіросниці, сплетеної з трави у вигляді корзини. Обоє були щасливі. Раптом тихий зойк вирвався з грудей Дженні. Лице її зблідло. Дівчина злякано дивилась у вікно.
— Що з тобою? — схопився Антоні.
— Дивись, мау-мау, — ледве вимовила Дженні і показала на порослу кущами скелю, що нависла над сараєм.
Антоні глянув туди і теж завмер: між кущами, виблискуючи голим спітнілим тілом, швидко спускався негр. Ось він на хвилину зник за сараєм, потім вибіг з-за рогу і кинувся до бунгало. Дженні скрикнула, але Антоні раптом усміхнувся.
— Та це ж Джомо!.. Але що з ним?
Він відчинив двері, і в кімнату влетів задиханий й закривавлений Джомо.
— Пити! — попросив він.
Лікар налив склянку води. Джомо випив і простягнув ліву руку, по якій стікали крапельки крові.
— Бвана Антоні, допоможіть мені. Заховайте мене!.. За мною погоня… Бвана Кребс обвинуватив мене в нападі на нього, хоч я ні в чому не винен, і зараз полює за мною… Вони вислідили мене, але я зумів збити їх з сліду… Вони трохи відстали, — думали, що я подався в гори, і кинулися туди…
Антоні більш нічого не розпитував. Швидко перев'язав неглибоку рану на передпліччі і приніс свій старий одяг.
— Мерщій одягайся! Звідки погоня?
— З боку Гавіри.
— Так, — замислився лікар. — Вони незабаром будуть тут. Я заховаю тебе, але сказати з певністю, що вони не перевернуть усе, не можу. Найкраще для тебе — негайно податися в савани…
Антоні замовк, нервово потираючи крутий обпалений тропічним сонцем лоб. Джомо нетерпляче переступав з ноги на ногу, — кожна згаяна хвилина могла йому дорого коштувати. Негр не знав, на що зважитися. Дженні підійшла до Джомо і торкнула його за рукав.
— Джомо, я допоможу тобі… Якщо тільки це не ти вчинив замах на пана Кребса. Адже все складається проти тебе! Сутичка на вокзалі, а тепер цей випадок…
— Клянуся, — Джомо ударив себе рукою в груди, — клянусь духами своїх предків і священною горою Кенія, де живе могутній Нгаї, що я не вчиняв замаху на бвану Кребса!.. Джомо каже правду!
В його голосі прозвучала така щирість, а очі дивилися так правдиво, що Дженні повірила.
— Тоді ходімо! — сказала вона. — Я відвезу тебе звідси якнайдалі від переслідувачів!
Вона швидко пішла до дверей, перехопивши схвальний погляд Антоні. Джомо кинувся вслід за нею. Через півхвилини заревів мотор, і форд, зірвавшись з місця, помчав на північний схід, у протилежний від Гавіри бік…
Антоні довго стояв на порозі, стежачи, як над дорогою розсіюється червонуватий пил.
За банановим гайком почувся шум моторів. Антоні приклав дашком руку над очима і глянув у той бік. Сяючи на сонці нікелем, звідти мчали дві машини. Вони зупинилися біля воріт. З машини миттю вистрибнули полісмени. Потім вилізли капітан Кребс і Майкл Ніксон.
Вони рушили до Антоні, а всі інші розсипалися навколо. Заглядали в сарай, під навіс, двоє побігли на плантацію, а один навіть задер голову і почав вдивлятися у верховіття кучерявих пальм.
— Добрий день, містер Райт, — привітався інспектор поліції. — Ми шукаємо злочинця!
— Чим же я можу вам допомогти?
— Злочинець тікав до вашої ферми. Можливо, він заховався десь тут, у вас. Прошу пробачення, але ми змушені обшукати ферму й околиці.
— Будь ласка, я до ваших послуг, — відповів Антоні. — А втім, здається, мої послуги ні до чого: ваші люди, сер, уже й так обшукують ферму… Якщо маєте бажання, прошу в дім.
В цей час один з полісменів, вибравшись на скелю, голосно вигукнув:
— Кров! Тут кров! Він поранений!
Кребс і Ніксон поспішили туди. Антоні пішов за ними. Справді, там, де Джомо на якусь хвилину зупинився, на камені виднілися дві криваві плями.
— Він десь тут! — гукнув Кребс. — Годі стояти й чухатись, як ліниві лемури! Перевернути все — знайти чорношкірого собаку!
Капітан і Майкл майже бігом кинулися до будинку, інші нишпорили на подвір'ї і плантації.