Лучицька (змертвілим голосом). Антось! Не оскорбляй меня!
Квітка (напружено). С кем обниматься изволили?
Лучицька. Не оскорбляй! Что это? Насилие?
Квітка (несамовито). С кем обнимались?
Лучицька. З Лемішкою… отцом Маринки… Спроси няню…
Квітка. Одна шайка!.. Где бы он взялся здесь?
Лучицька. Проездом… Клянусь Богом!.. Опомнись!..
Квітка. Где письмо? Отдайте его мне!
Лучицька. Вот оно. (Дістає).
Квітка (вирвав). От какого-нибудь поганого акте-ришки и у сердца хранить!.. А, знаю, от какого мерзавца это письмо!
Лучицька (захиталася і вхопилася за спинку стільця; коси від руху впали). Не от мерзавца, Антон Павлович, а от честнейшего и преданнейшего человека…
Квітка (скажено). От преданнейшего? Так у вас там, между этой… этой… преданнейшие люди?
Лучицька (ніби відганяючи образу рукою, а другою — за голову). Остановитесь!.. Не оскорбляйте!.. Пощадите!
Квітка (ловить слова в листі). А-а, вот оно: «богорівна», «яеспогадана», «верніть мирові дар божий»! Так вот в чем дело? Так это все была жалкая комедия… водевиль с переодеванием?.. Вы разыгрывали угнетенную невинность, я получил роль простака, дурачка-буф, а настоящий герой был за кулисами…
Лучицька (задихаючись). Остановитесь!
Квітка. Туда вас тянет, манит цыганская жизнь, а здесь — тоска, разойтись негде… Обманулись в расчетах!.. Что ж, вы здесь не пленница… насиловать воли не будем! (Виходить, кричить убік). Коня мне!
Лучицька. Ай1 Бесчеловечно! Безбожно!.. За что же? За что? (Ридає).
ЯВА 11
Лучицька й Палажка.
Палажка (підбігає). Що, знов? Що?
Лучицька (кидається до неї з риданням). Вигнав!.. Дочекалася! І за що? Обридла, світ заступила… в тім і винна! (Ламає руки). Дайте мені чогось… щоб я… навіки забулася… Тільки далі від цього місця, далі!
Палажка. Заспокойся, ріднесенька! Будь вони прокляті, іроди!
Лучицька (збентежено). Тікати, тікати звідсіль! Няню, беріть… тільки мою шкатулку… а їхнього — ні рубця… Підводу найміть…
П а л а ж к а. Та хай їм усе завалиться! Я зараз!.. Тільки надворі горобина ніч.
Лучицька. Пішки піду! Туча, няню, не така жорстока, як люди; буря порве все, та хоч серця не займе… Грім відразу вб'є, та катувати не буде… А тут катують і не докатовують!.. Ходім! (Няня її піддержує, вона сливе падає). Боже! (Сповзає з рук няні на коліна). Скінчи мої муки… Над силу кара, над силу!
Грім, дощ, буря. Завіса.
ДІЯ П'ЯТА
Убога, але чиста кімната. Прямо — двері; праворуч — два вікна, ліворуч — ліжко, заставлене від дверей ширмами. На вікнах фіранки. Ззаду, коло образів, лампадка. Праворуч, за вікном, ще маленькі двері.
ЯВА 1
Палажка, Маринка, Лучицька.
Палажка (дивиться на Лучицьку, яка спить). Ох-ох-ох! Нема вже нашої Марусі, тільки тінь одна; тане вона, як віск!
Маринка. Тане, бабусю, тане! Як стривожили її тоді на спектаклі, як упала й залилася кров'ю — ледве сюди донесли!
Палажка. Господи Боже мій! Що вона їм учинила, кого зобідила моя дитиночка, моя упадниця, що так жорстоко… (Плаче). Зарізали, зарізали!
Маринка. Бог покарав і злобителів. Квятковську обікрали. Котенко горить, а Квітка в жовтий будинок улучив: того ж таки вечора збожеволів!..
Палажка. Прости йому, Боже, а на душі в нього великий гріх, а надто в тії пані, його матері.
Маринка. Від неї оце одержала листа Маруся.
Палажка. Що ж їй ота пані пише?
Маринка. Прощення просить, і за себе й за сина, кається!..
Палажка. І-і! Вже пізно! А Маруся не забува його, як помічаєш?
Маринка. Де там! І на тім світі не забуде!
Палажка. Ох, горенько, горенько! Оцю ладаночку від угодника нехай надіне на себе зараз: я покладу її на подушці! (Встала).
Маринка. А ви ж це, няню, куди знов?
Палажка. Піду ще до церкви, на часточку подам і проскурку принесу: сьогодні ж ІЗ святого янгола.
Маринка. Ага! А я й забула! А не забаритесь?
Палажка. Ні, вже й без того пізно, коли б і застала. (Хрестить Лучицьку). Спить собі янголятко тихо, так тихо, а душа вже, бачу, під самим горлечком б'ється!.. Спи, моя зіронько, моя стоптана квітко! Нехай тебе, безталанну, святі янголи хоронять від лиха! (Виходить, поцілувавши Марусю).
Маринка (зачиняє двері, підходить до вікон). Треба одначе фіранки спустити, щоб світ не розбудив Марусі!..
Стук у двері. Хто там?
ЯВА 2
Маринка й Жалівницький.
Маринка. Ти? Любий мій! (Цілує Жалівницького, що увійшов через бокові двері).
Жалівницький. Слухай, голубко, вийми мені зі скриньки свій браслет і сережки, а я додам ланцюжок з годинником, то, може, під заставу роздобуду карбованців із сотню; наші всі складаються, навіть і Котенко… їй тепер треба грошей!
!М а р и н к а (виймає). На, на! Це гаразд ти придумав!..
-Жалівницький. Ну, то прощай на час! (Пішов).
Маринка (проводжає). Не забудь же — сьогодні її іменини.
Жалівницький. Пам'ятаю, пам'ятаю!
Лучицька (прокидається). Хто там?
Маринка. То чоловік приходив…
Лучицька. А, Марочка? Що ж, цілувала?
Маринка. Цілувала, цілувала!. Ну, а як же вам?
Лучицька. Лучче, лучче! Певно, пізно? Я дуже заспала.
Маринка. Ще рано, ще спіть; лікар казав — чим більше спатимете, тим швидше встанете!..
Лучицька. А він надіється… Я видужаю, правда?
Маринка. Видужаємо, видужаємо і будемо щасливі!.. То ви тоді на тому клятому спектаклі якусь жилу порвали, а заживе, то й по всьому!.. Ось мікстурки випийте!..
Лучицька (п'є). Мені хочеться так ще пожити!.. Я ж виплакала, вимучила оте право!
Маринка. І поживемо ще, порадіємо!.. От тільки краще спати! Засніть ще! (Вкриває її).
Лучицька. Добре. Я буду все, все робити, аби швидше одужати!
Маринка закриває її ширмами.
ЯВА З
Ті ж і Лемішка, а за ним дві хористки.
Маринка (на стук схоплюється. Обнімає батька й хористок). Таточко! Любий мій! Маруся ще спить, а ви, сестрички, погуляйте поки в садочку! (Хористки кивають головами й виходять).
Лемішка (дає гроші). На, дитиночко моя: це я й голота для нашої благодієчки… для нашого янгола; ми спромоглися!.. Вона все для нас трудилася… віддавала послідні… а тепер лежить безпомічна… на Божих руках!.. (Плаче).
Маринка. Тату мій… Золотий! Який ви! (Утирає очі).
Лемішка. Тільки не кажи їй,— не прийме: я знаю її! Кажи, що це від Котенка.
Лучицька. Маринко, хто там?
Лемішка. Тихо! Я тікаю! (Виходить навшпинячки).
Маринка. Та то я сама…
Лучицька. А мені почулось було…
М а р и н к а. То вві сні, певно! Заспокойтесь, спіть ще!..
Лучицька. А мені й справді щось снилося, чи то сніг, чи свічки!.. (Говорить хапливо, жваво, тільки з задишкою, і чим далі, то більшою).
М а р и н к а. То добрий сон, моя лелечко,:він вам віщує несподівану радість якусь…
Лучицька (обнімає Маринку). Може, швидко Ан-тось прибуде?
Маринка. А може… Лікар казав, що йому зовсім гаразд, що швидко вийде, що ваша хвороба йому на користь пішла.
Лучицька. Господи, яке щастя!.. А я мучилась, що через мене… (Сідає), Яка я щаслива!
Маринка. Тільки не хвилюйтесь: вам і радість і горе — одна вада!
Лучицька (складає руки). Боже! Милосердю й любові Твоїй краю нема!
Маринка. Знов бентежитесь? Ну, й не пущу його!..
Лучицька. Ш, ні! Я буду все робити…
Маринка. Так от і засніть!
Лучицька. Не хочеться, рибонько!.. Я після, після засну!.. Слухай, я оцей час, як злягла, все думала про себе й про нього. І знаєш, на чім упевнилась? Що винувата я, а не він.
Маринка. Це якраз по-вашому.
Лучицька. Далебі! Я занадто кохала, стала відразу рабою, собакою вірною… Вдарило лихо, а я, замість того щоб підняти крила і Його піднести, сама їх опустила… і впала!..
Маринка. Годі, Бога ради, годі! Вже знову он колотиться серце!.. Ну, нехай вія зовсім правий, нехай!
Лучицька (всміхається). Так! Перевірившись у мені, він почав світом нудити… А тут ще приревнував!.. Лихі люди підстроїли!.. Але вірю — кохання!
Маринка. Так, вірю, вірю!.. Тільки мовчіть: бачите, і духу не вберете.
Лучицька. Не буду більше, не буду!
Маринка. Ось надіньте ладаночку — бабуся принесла.
Лучицька. Де, де? (Цілує й надіває). Так бабуся моя сивесенька вернулася? Де ж моя ненечка?
Маринка. В церкві, зараз прийде: сьогодні ж — вашого янгола! (Обнімає). Всього, всього, найбільше здоров'я!
Лучицька. Правда, а я й забула. Відсунь, серце, фіранки й відчини віконце… а то так темно.